Корупційний феодалізм
IQ

Корупційний феодалізм

Про природу української корупції

Олександр Фоменко, 3 квітня7886

Боротьба з корупцією, оголошена владою після Євромайдану, перетворилась на бразильський серіал. Хоч би які пристрасті буяли на умовному екрані, кінця і краю цій драмі не видно, бо сюжетні вихиляси – іноді абсолютно дивовижні – не виходять за межі накатаної колії. У відповідності до канонів жанру, перегляд чергової серії перетворюється на колективний ритуал. Віддані прихильники вже погано пам’ятають події минулих сезонів, проте сумлінно виконують свій глядацький обов’язок. Не обходиться і без слабкодухих, котрі зневірились у персонажах і за будь-якої нагоди звинувачують авторів у зраді. Таких можна зрозуміти: замість розв’язок ми маємо самі кульмінації, а про катарсис, здається, перестали мріяти навіть фанати. Однак це аж ніяк не прокляття Небесного Сценариста, а закономірний результат історичного розвитку України.

Як гартувалася сталь

У наративах ностальгуючих радянофілів завжди присутнє твердження, що корупція виникла в Україні після здобуття незалежності. Більшого самообману (чи то нахабнішої брехні) годі шукати. Насправді українська корупція – прямий нащадок корупції радянської. В часи сталінського терору корупція і справді мала інфернальні, незвичні для нас масштаби і форми. Зате вже у хрущовські, а особливо у брєжнєвські часи радянське суспільство почало активно засвоювати корупційні навички – і практичні, і ментальні. Варто згадати про типове радянське двоєдумство, коли люди навчились тягати до кишені різні дрібнички, не перестаючи вдивлятись у світле комуністичне майбутнє. Проголошувані з трибун ідеали відірвалися від реального життя, але продовжували існувати в якості беззмістовних ритуальних формул, які нікого ні до чого не зобов’язували. Так само наші корупціонери патякають про євроінтеграцію та європейські цінності, не відриваючись від дерибану.

Крім того, покоління радянських людей пройшли серйозний корупційний практикум. Дослідники не дарма називають СРСР феодальною державою, в якій номенклатурна лояльність давала доступ до ексклюзивних благ. Тому серед змучених дефіцитом і бідністю «маленьких людей» вважалося за велике благо мати неформальні зв’язки у потрібних колах. Навіть звичайний завмаг був людиною з великої літери – просто тому, що він міг сховати під прилавок кілька палок ковбаси, а потім продати їх наближеним особам. Ну а останні тягали з роботи все, що погано лежало, заробляючи собі горде звання «несунів». Звісно, радянська корупція не практикувалася відкрито, і «несуни» жили у страху перед міліцією, «ОБХСС» та іншими органами, та страх лише загартовував і стимулював до креативності.

Отже, всупереч міфології радянофілів, в буремні 1990-ті ми увійшли не такими вже й розгубленими і цнотливими. Кримінальний переділ суспільних благ був справді жахливим і брутальним, проте ним займались учорашні піонери і комсомольці, а не засланці з інших планет. Перехідний період став для нашого суспільства корупційною аспірантурою. Оскільки традиційні соціальні ліфти перестали працювати, люди почали дертися до благ пожежними драбинами та іншими несподіваними шляхами – так незаконні практики стали явищем повсюдним і всеохопним. Тільки тепер героєм доби був не завмаг, а голомозий хлопець у чорній шкірянці, якому завмаг щотижня платив данину. Нелегальна торгівля, грабунок, спекуляції – все це було логічним продовженням і розвитком радянської повсякденної корупції.

Отрута олігархії

Але найцікавіше почалося потім, коли в Україні став формуватись олігархат. Корупція, звісно, нікуди не поділася, але стала більш упорядкованою. Якщо порівнювати гроші з кров’ю економіки, то Україна набула подвійну кровоносну систему. Інституціональною основою корупційних практик стали все ті ж феодальні стосунки, які ми звикли називати мафіозними: сюзерен (чи то «пахан») давав своїм васалам доступ до джерел корупційного збагачення, а вони платили йому данину, захищаючи і розвиваючи його «схеми». Кумівство, хабарництво, телефонне право та інші жахи, проти яких боровся помаранчевий Майдан, були нормальними проявами мафіозної системи, яка охопила, а частково замінила легальні інститути влади.

Так в Україні склався своєрідний варіант прихованого феодалізму, в умовах якого владу і власність неможливо відокремити. Власність відкриває доступ до влади, а влада дає можливості для збагачення. Відтак країною управляють ті, хто акумулював у своїх руках найбільше ресурсів, а наявність ресурсів автоматично дає допуск до участі у владі. Власне, це те, що ми зараз називаємо олігархатом. В цьому сенсі хабарництво – найменша з усіх корупційних проблем. Звісно, хабарі дозволяють одним порушувати закони, а іншим – отримувати незаконні прибутки. Це погано і для законності, і для економіки. Але у випадку олігархії йдеться про патології самого суспільного ладу, а саме про концентрацію влади і власності в руках певного прошарку населення.

Відтак боротьба з корупцією, навіть якщо починається з полювання на хабарників, рано чи пізно стане боротьбою за перерозподіл влади в країні на користь громадян. Олігархи можуть щоденно згодовувати антикорупціонерам «розпильщиків» та «схематозників», але це жодним чином не зачіпатиме корінь корупції. Бо якщо хабарник має неформальне джерело доходів, то олігарх має неформальне джерело влади над країною. Вочевидь, саме тому корупціонери і антикорупціонери так довго кружляють у своєму бойовому танці. Справжній двобій буде настільки жорстоким, що вступати в нього страшно всім: те, що почалося з боротьби за прозорі тендери, скінчиться антифеодальною революцією.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук
; ; ;