«Лише у ХХ столітті Новий рік перетягнув на себе святкову ковдру від Різдва»
IQ

«Лише у ХХ столітті Новий рік перетягнув на себе святкову ковдру від Різдва»

Інтерв’ю з істориком Ігорем Сердюком

Сергій Шебеліст, 16 грудня 201628201

33-річний полтавець Ігор Сердюк – кандидат історичних наук, фахівець із соціальної історії ранньомодерної України, співредактор гуманітарного порталу historians.in.ua. Він є автором монографії «Полкових городов обивателі: історико-демографічна характеристика міського населення Гетьманщини другої половини ХVІІІ ст.» (2011) і низки статей у таких солідних часописах, як «Український гуманітарний огляд», «Київська старовина», «Соціум», «Ab Imperio», «Антропологический форум».

При цьому дослідник не замикається у колі втаємничених колег і не цурається публічності, виступаючи перед, так би мовити, непідготовленою, але зацікавленою аудиторією. Нещодавно в межах циклу відкритих лекцій «Науковці про історію та сучасність доступною мовою», започаткованого Полтавським історичним товариством, Ігор Сердюк презентував доповідь «Без олів’є, шампанського і мандаринів». Про те, як відзначали Різдво і Новий рік у козацькій Україні, буквально на порозі зимових свят науковець розповів читачам ZAXID.NET.

Ріка часу

Відколи свято Нового року було запроваджено в Гетьманщині? Як воно приживалося на її теренах? Адже раніше для простолюду і козацької старшини важливішим було Різдво й інші свята зимового циклу?

– Традиція відзначати Новий рік окремо від Різдва, безумовно, виникла не в Гетьманщині. Це свято було принесене, з одного боку, із Заходу, з Речі Посполитої, а з іншого – були впливи з Московії, в якій запровадили святкування настання першого дня нового року. Тобто це був такий сплав традицій. Традиційно, коли говорять про постання свята, то цитують відомий указ царя Петра І від 20 грудня 1699 року, за яким наступне 1 січня ставало початком нового року. Доти це було 1 вересня. Крім того, царський указ запроваджував нове літочислення – від народження Христа, а не від сотворіння світу, як було раніше за візантійською традицією.

Якщо звернути увагу на риторику указу Петра І, можна збагнути його мотивацію. У ньому йдеться про те, що свято Нового року існує в багатьох європейських християнських, зокрема слов’янських країнах. Цар невипадково згадує у документі валахів, молдавів, сербів, далматів та болгар. Петро І взорувався на дві речі. По-перше, на Заході літочислення вже велося від народження Христа. А по-друге, Новий рік святкували 1 січня. Європейські країни довго на це переходили, і московський цар слідував цим тенденціям.

Загалом хибно вважати, що цей указ започаткував на теренах Гетьманщини щось істотно нове, новим свято було радше для Московського царства. Необхідно також зауважити, що це не було таким уже великим суспільним зламом, а стосувалося обмеженого кола людей, переважно еліти.

У другій частині указу Петра І йдеться про те, що на знак цього доброго починання «в царствующем граде Москве» треба прикрашати будинки та двори гілками сосни, ялини і ялівцю. Простолюд мав поставити хоча б деревце або гілочку над воротами. У документі також ішлося про «огненные потехи», стрільбу, святкові вогні із хмизу та привітання одне одного. Тобто це був прообраз сучасних новорічних гулянь: тоді із салютами перед магістратом, а нині – на центральних площах міст. Оскільки справа стосувалася встановлення нового свята, а не поновлення існуючого, указ був прописаний дуже докладно. Тут теж мушу покликатися на одного з найкращих знавців Гетьманщини Олексія Сокирка і зауважити, що такі гуляння, феєрверки та салюти козакам були відомі й раніше, ще з річпосполитських часів.

Щораз пишніші святкування Нового року в Москві, а потім і в Петербурзі, могли «підстьобувати» старшину до «симетричних відповідей»: збільшувати пишність власних святкувань, наслідувати якісь новації, втягувати до святкування ширше коло осіб.

Думається, що традиція порівняно нового свята ширилася поволі. Те, що його святкували в Петербурзі й Глухові, геть не означає, що такі ж святкування відбувалися у сотенних містечках і селах.

Масове святкування з ялинками і подарунками – то вже цілком радянський винахід. Лише у ХХ столітті Новий рік перетягнув на себе святкову ковдру від Різдва та почав обростати радянською атрибутикою з Дідом Морозом, Снігуронькою, шампанським, мандаринами й олів’є, боєм курантів і виступом першої особи держави.

Наскільки впливало на утвердження нового свята саме розуміння часу представниками різних суспільних станів?

– Тут був дуже великий розрив між освіченою, писемною культурою і традиційною. Власне, козацька старшина мала доступ до календарів і годинників. Вони могли собі їх купити. Це накладало певний відбиток на їхнє життя і його планування. Ці люди працювали з паперами. Вони писали прохання і листи, брали участь у судових справах. Тобто мали справу з датами, а простолюд абсолютно не працював із ними і відчуття часу мав зовсім інакше.

Є таке поняття, як «церковне відчуття часу». Скажімо, коли людина вимірює для себе час за дзвоном найближчої церкви. Це, звісно, дуже умовно й образно, але сам річний цикл вимірювався найбільшими релігійними святами: Різдво, Благовіщення, Великдень. Тогочасна людина маркувала час постами. Якщо ми подивимося судові справи, то людина, намагаючись пригадати дату, говорила щось на зразок «За чотири дні до Василя» або «Приблизно на Андрія».

Козацька старшина такими категоріями вже не мислила. У XVIII столітті вона вже купує собі календарі й годинники – настінні та кишенькові. Причому годинники неодноразово фігурують у їхніх записах. Генеральний підскарбій (аналог міністра фінансів) Яків Маркович писав, що придбав годинник за 25 рублів, а гарна хата із двором коштувала тоді 20 рублів. Це була статусна річ, використання якої також вимагало коштів. Зокрема у Петербурзі Маркович віддає годинник у ремонт і платить за направу 50 копійок (скажімо, наймит за рік міг заробити 3-5 рублів).

А коли у протопопа Євстафія Федоровича з містечка Старий Млин Ніжинського полку вкрали годинник, то він доволі точно описав його: срібний, із позолоченим ланцюжком, на якому висить аспісовий камінь (тобто яшма). І далі приписка: «с показанием чисел». Для священика це була суттєва деталь, що годинник показує години. Про неоднозначність сприймання речі свідчать і курйозні факти. Наприклад, канцелярист однієї з полкових канцелярій крав деталі з настінного годинника. Йому було невтямки, що годинник зупиниться, а отже, його маніпуляції швидко стануть відомими.

На Захід від Гетьманщини час перейшов у публічну сферу. На ратушах з’явилися годинники. В Європі вони були вже у XIV–XV століттях. Натомість у козацькій Україні XVIII століття в переліку професій немає дзиґармейстра. 1767 року мешканці Стародуба тільки просять встановити у місті годинник. З одного боку, люди зрозуміли, що така річ їм необхідна, а з іншого – її не було. Згадаймо, якою була архітектура Гетьманщини. Ті годинники нікуди було встановлювати. Хіба на дзвіниці церков.

Проста людина елементарно не знала, коли вона народилася. Для неї час протікав абсолютно інакше, ніж для нас. Радянський учений Арнольд Перковський досліджував старих людей Правобережжя за церковними реєстрами XVIII століття. Таких людей переписувачі запитували про вік, ті точно не знали дати народження, однак пригадували якісь пам’ятні події (народився за десять років до народження якогось пана). У результаті виходило, що цим людям було по 130-150 років! Вони живі, все прекрасно пам’ятають. Звісно, це не їхні особисті спогади, а привнесені.

Це дуже специфічний досвід пригадування минулого. Що могло відбутися в житті такої людини? У неї немає рідних, які вступають в університет чи школу. Вона не очікує надбавки до пенсії та не стежить за президентськими виборами. Для цих людей неважливо було знати, що сьогодні о 12 годині ночі настане, скажімо, новий 1730 рік. Чи можемо ми уявити, що в холодній, нетопленій хаті без світла сидять люди і чекають, коли проб’є годинник, якого в них немає? Звісно, це абсурдний міф.

Чи існувала в Гетьманщині календарна юліансько-григоріанська розбіжність у святкуванні Різдва і Нового року, як це є нині?

– Наш головний дисонанс полягає в тому, що ми спочатку святкуємо Новий рік, потім – Різдво. Причина в тому, що Новий рік ми відзначаємо за григоріанським стилем, а Різдво – за юліанським. Саме тому під час великого посту ми з’їдаємо виварку олів’є і випиваємо відро шампанського, а 1-2 січня доїдаємо те, що не встигли з’їсти. Після цього 6 січня сидимо, не їмо до вечора й чекаємо першу зірку на небі, щоб скуштувати дванадцять різдвяних страв. У Гетьманщині такої проблеми не було. Різдво там святкували 25 грудня, Новий рік – 1 січня. Тільки робили це за юліанським календарем, тобто на 11 днів пізніше, ніж Європа.

Розрив настав лише у ХХ столітті, коли СРСР і УНР 1918 року видали акти про перехід на григоріанський календар, але церква продовжила використовувати юліанський. Тому Новий рік стали відзначати раніше, ніж Різдво. Можливо, Російська православна церква не захотіла брати на озброєння григоріанське літочислення як католицький винахід. Хоча сучасні церковні достойники нібито не цураються німецьких автомобілів, виготовлених у католицько-лютеранській країні, чи швейцарських годинників, виготовлених протестантами. Для радянської влади, яка швидко підпорядкувала собі РПЦ, було вигідно, щоб Різдво святкували за юліанським календарем.

Виходить, що Новий рік розривав піст. Змінювалася традиція. У більш благополучні роки людина, яка, може, й хотіла постувати, не могла собі цього дозволити, бо їй на новорічному вогнику на підприємстві доводилося і чарку випити, і щось м’ясне з’їсти. Цього вимагала не так партія, як конформний тиск – треба було не виділятися. Якщо людина не п’є, то вона або хвора, або страшенна падлюка. Це дуже промовиста фраза часів пізнього СРСР.

Говорячи про дати, хотів би зробити одне уточнення. Неправильно говорити, що 25 грудня – «католицьке Різдво», а 7 січня – «православне». Християни святкують Різдво 25 грудня, так визначено церковними догмами. Тільки ми його святкуємо за юліанським стилем, тож ця дата випадає на 7 січня григоріанського календаря, котрим ми послуговуємося у повсякденному вжитку. Також неправильно ділити Різдво на «католицьке» (григоріанське) і «православне» (юліанське). Купа церков східного обряду (наприклад, румунська, болгарська, константинопольська, антіохійська) святкують його в один день із католиками і протестантами. Однак не буду вдаватися в деталі. Думається, що скоро це питання перейде в політичну площину і стане об’єктом маніпуляцій, тож деталей буде більше, ніж досить.

Свято життя і шлунку

Якщо Різдво було церковним і по-справжньому народним святом, то серед козацької старшини мода відзначати Новий рік запроваджувалася згори. Чим супроводжувалося утвердження цієї традиції?

– Різдво і Новий рік відзначали в комплексі. Але друге свято було більш світським. Мала місце й політична складова, коли треба було прийти кудись, бути у високому колі «потрібних» людей. Вона стосувалася й Різдва, коли козацька старшина з’їжджалася до гетьмана. Очевидно, був своєрідний протокол відвідувань ясновельможного. При цьому не варто забувати, що Гетьманщина – відносно невеликий регіон у сенсі людських ресурсів, і старшина була пов’язана родинними стосунками. Тому відвідини гетьманської столиці були свідченням приязних стосунків. Це могли бути далекі родичі, як кажуть, сьома вода на киселі, але все ж таки ці речі відчувалися.

Люди менші за рангом, які не мали доступу до «тіла» гетьмана, могли прийти привітати полковника чи сотника. Поздоровляти треба було з презентом. Серед вищих прошарків суспільства це могли бути дорогі вина, смаколики, екзотичні речі. Простолюд міг подарувати цукор, хліб чи бублики. Це не обов’язково були хабарі, а радше спосіб нагадати про себе. За великим рахунком, для тогочасних сильних світу цього пляшка бургундського чи токайського вина, яка коштувала великих грошей, була краплиною в морі. Бо ця особа так само витрачала кошти на подарунки іншим впливовим людям.

Це був своєрідний обмін подарунками, хоча більшість із них стікалася до тих, хто перебував на вершині владної піраміди. Важко уявити, що сотник чи райця буде обдаровувати підлеглих. А от вони намагалися засвідчити свою повагу начальству. Звісно, важливим моментом, кульмінацією святкування була Різдвяна літургія. Очевидно, був якийсь табель про ранги. Був собор, в який приходив на службу Божу гетьман із почтом. Було визначено, хто де має стояти, ба навіть коло осіб на службі могло бути обмеженим. Це певною мірою помітно у старшинських щоденниках. А після літургії був бенкет. На небі сходила перша зоря – і починалися свято шлунка, гастрономічний марафон та алкотреш.

З яким розмахом відзначала зимові свята еліта, збираючись на бенкети, тогочасні корпоративи, у Петербурзі чи Глухові?

– Очевидно, розмах мав бути величезний, тому що в одному місці збиралося багато людей. Вони були верхівкою тогочасного суспільства. З одного боку, їм потрібно було засвідчити повагу господарям. З іншого – господарі мають продемонструвати свою гостинність. Наїдки, які ставили на стіл, теж були ознакою статусності. Це могли бути дорогі закордонні вина і навіть шампанське. На свято вдягали найкращі речі. Не скажу, що це були такі вже паради наречених, але батьки знайомили своїх дітей із потрібними людьми, самі заводили знайомства, «респектували». Пишності святкуванню надавала така розвага, як феєрверки.

Вони з’явилися в Гетьманщині раніше, ніж у Петербурзі, але саме їхнє використання у столиці підігрівало розмах святкувань у Глухові. Старшина прагнула відзначити свята не гірше дворянства. Із порохових ґнотів викладали ініціали VIP-персон, зокрема російських чинів. Свідчення про їх святкування при гетьманському дворі теж збереглися у козацьких щоденниках.

До речі, співіснування дворянства і старшини не було аж таким мирним. Тому що алкоголь, гаряче товариство і тривале святкування породжували й конфліктні ситуації. Яків Маркович згадує про великі пиятики, образи, дуелі.

Усе це складалося у величезний бенкет, який міг перетворюватися на кількаденний алкомарафон. Однак, коли ми говоримо про розмах свята, маємо розуміти, що тодішня гарна людина в Гетьманщині мала їсти і пити багато. Це можна простежити за старшинськими парадними портретами – усі вони зображують дуже нехудих персон.

Свідченням того, що зимові святкові загули були дуже важкими, є записи у щоденниках про «хворування» на другий день. Однак похмілля було не найбільшим лихом. 3 січня 1734 року Яків Маркович був на банкеті в гетьмана Данила Апостола, де всі дуже напилися. 13 січня він запише, що гетьманові Данилу Апостолу стало зле – параліч, відібрало мову, а за кілька днів він помер.

Схоже, що ясновельможного вразив інсульт, причому повторний, що цілком могло бути наслідком кількаденної пиятики. З такими людьми всі хочуть випити, він так само має пошанувати старшину, навіть якщо почувається не надто добре. Такі випадки були непоодинокі. В історика Гетьманщини Максима Яременка є прекрасна стаття «Насолоди освічених» про те, як києво-могилянські викладачі вживали алкоголь. Дослідник наводить приклад, як одного з професорів знайшли мертвим на підлозі поміж пляшок з алкоголем.

Які традиції святкування зимових свят у Гетьманщині збереглися донині?

– Важко говорити, що збереглося, окрім застіль та феєрверків. Мені здається, що точно не було всезагального відчуття свята. Нині, завдяки нав’язливій рекламі, ми знаємо про те, що «свято наближається». А у XVIII столітті для простолюдина воно не наближалося – з огляду на згадувану вже відсутність календаря. Він не міг відривати аркуші чи закреслювати дні до настання свята. Усвідомлення Нового року, а не Різдва, як свята у Гетьманщині було притаманне не всім.

Можливо, ще однією сучасною традицією, що тоді лишень зароджувалася, були листи-привітання. Їх теж писали не всі. Відомий «лис» і майстер «розводу» родичів на гроші Іван Обідовський із Вроцлава 31 грудня 1722 року пише листа до своєї тітки Параски Сулимихи. Від цього листа хочеться ридати. Настільки той Іван був бідним, сидів у Вроцлаві, вдягнути було нічого, їжі немає. Він пише в листі до тітки з проханням дати грошей, бо погані дядьки їх не дають. Щось схоже він пише і дядькам, тож гроші дають усі. Так-от, при цьому спудей жодного разу не згадує про Новий рік і не вітає вельможну тітку зі святом. Хоча, мабуть, Обідовський привітав би родичку навіть з апокаліпсисом, аби тільки була нагода заговорити про гроші.

Натомість є персонажі, які цілеспрямовано шлють новорічні привітання, щоб подякувати за такі ж і, скажімо, за пляшку вишнівки, котра була розпита в доброму товаристві «за ваше здоров’я».

Якими смаколиками балували себе прості люди і старшина? Чи існувала тоді проблема якогось передсвяткового дефіциту?

– Сама фраза «передсвятковий дефіцит» видає наш радянський менталітет, коли люди намагалися знайти продукти до святкового столу, бо їх не було. А за часів Гетьманщини така проблема могла бути породжена не дефіцитом, а специфікою доставки та гіршими комунікаціями. Справді, гетьманський двір і старшина готувалися до Різдва за кілька місяців. Зрозуміло, щоб доставити вина, оселедці чи якісь солодощі з Європи, потрібен був час. Зі Сходу завозили шербет і марципани, із Заходу – безе та пудинги. Це типові речі навіть не для Гетьманщини. Пізніше, у ХІХ столітті, Пушкін писав «токай струей ударил в потолок» або «из Страсбурга пирог нетленный».

До речі, у XVIII столітті в Гетьманщині ходив трактат «Різновиди марципан і ганусної горілки», де вміщено 143 рецепти випічки, печива, десертів, настоянок. Рецепти різні, однак купа таких, що містять імбир, корицю, фенхель, мигдаль, куркуму – дуже дорогі інгредієнти, не кажучи вже про більш доступний мед чи фрукти.

Звісно, на столі простолюду і старшини була різдвяна кутя. Були булки з маком і родзинками. Ясна річ, готували м’ясні страви, тому що на Різдво закінчувався піст – і хотілося того, чого раніше їсти не можна було. Ідеться про печених поросят, дичину, паштети. Також їли рибу. Старшина пила вино (молдавське, рейнське, угорське), настоянки, ба навіть шампанське, проте вживання останнього було менш поширене. Як пояснює Олексій Сокирко, це було зумовлено не тільки високою вартістю напою, але й тим, що його елементарно фальсифікували, додаючи вапно для бульбашок. Через те пляшки із сурогатом могли і «здетонувати».

Думаю, що про напої та наїдки краще можуть розповісти етнографи. Але я закликав би бути обережними, бо є тенденція задавнювати традиції. Мовляв, українці з діда-прадіда шанували Різдво та їли дванадцять страв. А далі в їхньому числі навіть на гарних етнографічних сайтах «проскакують» страви з картоплі, хоча в Гетьманщині вона тільки-но починала поширюватися.

Якщо говорити про страви та напої у контексті свята життя і шлунку, мені здається, що все це дуже гарно описав в «Енеїді» Іван Котляревський, майстерно передавши атмосферу і меню старосвітських застіль.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук
; ; ;