Медійна «армія Путіна» в Європі
IQ

Медійна «армія Путіна» в Європі

«Das ist Propaganda!»

Любко Петренко, 2 грудня 201648333

23 листопада в інформаційній царині Європейської Унії сталася знакова подія: Європарламент у Страсбурзі схвалив резолюцію щодо протидії російській пропаганді. Офіційна назва документа «Стратегічні комунікації ЄС як протидія пропаганді третіх сторін». У резолюції загроза безпеці, яка виходить від Росії у царині інформаційної війни, ставиться на один рівень зі загрозою від «Ісламської держави».

З одного боку, подія, безумовно, обнадійлива. З другого – згадується дитячий анекдот про індіанця Соколине Око, котрий лише на четвертий день зауважив, що в’язниці бракує четвертої стіни. Це ж після шістнадцяти років інтенсивного пропагандистського опрацювання Росією громадян ЄУ (причому два останні роки були особливо жорсткими у цьому аспекті) Унія нарешті розродилася хоч якоюсь стратегією інформаційної протидії. Утім краще пізно, ніж ніколи.

«Російський уряд застосовує широкий спектр інструментів, зокрема аналітичні центри та фонди, спеціальні держустанови (наприклад, Росспівробітництво), багатомовні телекомпанії (наприклад, RT), псевдоновинні аґенції і мультимедійні сервіси (зокрема Sputnik), міжнародні соціальні та релігійні групи, соціальні мережі та інтернет-тролів для того, щоб поставити під сумнів демократичні цінності, внести розкол у Європу, заручитися підтримкою на внутрішній арені і створити в країнах "Східного партнерства" ЄУ враження недієздатності їхніх держструктур… Російська влада робить це для того, щоб поставити під сумнів європейські цінності та спровокувати розкол Європи. При цьому однією з головних стратегій Росії є фальсифікація історії», – йдеться у тексті згаданої резолюції Європарламенту.

Варто визнати, що ухвалення цього документа далося Європарламенту не так уже й легко, дебати тривали майже три сесійні дні. Серед євродепутатів знайшлося чимало захисників кремлівської пропаганди. Декотрі з них намагалися довести ситуацію до абсурду, кричачи з трибуни, що саме ця резолюція і є виявом пропаганди. «Das ist Propaganda!», – кричав уже після виключення мікрофону євродепутат від французького Front National Жан-Люк Шаффенхаузер, котрий 2014 року їздив «спостерігати» за референдумом у самопроголошеній ДНР. Кричав по-німецьки – чи то для алюзії на Йозефа Ґебельса, чи тому, що прагнув перетворити німецьку на lingua franca для ультраправих усього світу. Джеймс Карвер з британської популістської партії UKIP назвав резолюцію «відродженням Холодної війни», грецький комуніст Сотіріос Заріанопулос стверджував, що ЄУ веде «антикомуністичну пропаганду» і назвав це «подарунком нацистам», очевидно забувши, що Росія вже давно перестала бути комуністичною державою, а місцеві комуністи там перебувають у нібито опозиції.

Пропаганда і санкції

Ще одна доволі знакова для європейської геополітики (а передовсім для України) подія відбулася другого листопада. Славетна Рада економічних експертів у Німеччині оприлюднила свій звіт про загальноекономічне становище в країні та світі з прогнозом на наступний рік. Цю Раду було створено ще за легендарного Конрада Аденауера у серпні 1963 року. Традиційно до неї входить п’ятеро авторитетних експертів у царині економіки, яких ще називають «економічними мудрецями» (Wirtschaftsweise). Вони регулярно засідають і подають німецькому канцлерові свою оцінку роботи уряду й змальовують перспективи на осяжний час.

Репрезентуючи свій звіт, який цьогоріч отримав назву «Час для реформ» (Zeit für Reformen), «мудреці» так між іншим зізналися, що під час аналізу загальноекономічної ситуації і в Німеччині, і в ЄУ вони взагалі не стали враховувати «санкційний» чинник. Ні санкції ЄУ щодо Росії, ні російські аграрні санкції у відповідь, так зване «контрембарго». Голова експертної групи професор Крістоф Шмідт (Christoph Schmidt) пояснив : «Ми не робили спеціальних розрахунків на той випадок, якщо санкції будуть скасовані. Для нашого аналізу і прогнозу санкції взагалі були несуттєвими, вони не чинять якогось більш-менш відчутного впливу і не можуть змінити загальної картини».

Дивина, чи не так? Адже останні два з половиною роки, упродовж яких тривали дискусії щодо запровадження перших економічних санкцій проти Росії, а потім щодо їхньої пролонгації, багато європейських газет досить уперто й регулярно подавали тексти, в яких різноманітні «експерти» доводили, як тяжко від цих санкцій страждають підприємства Західної Європи. Як це призведе до економічного падіння. А наслідком цього стане стрімке погіршення соціальної ситуації. Також російські контрсанкції нібито «дуже болісно» б’ють по аграрному сектору Європи. Словом, не буде Європейській Унії щастя, допоки не отямиться вона й не скасує санкцій.

Але от оприлюднено звіт авторитетних експертів, які каменя на камені не залишили від цих горісних стенань. Чи спробували колишні критики санкцій підважувати слова «економічних мудреців»? Аж ніяк, адже всі чудово знають про високу компетентність та незаангажованість Ради економічних експертів. То ж де ховалося джерело цього антисанкційного медійного потоку?

Перед тим, як відповісти на це запитання, зробимо невеликий історичний екскурс у часи напередодні й на початках Другої світової війни.

Як це було за Третього Райху

Той, хто не полінувався і мав можливість перечитати французькі газети осені 1939 року, зауважив би там цікаву тенденцію. От гітлерівська Німеччина нападає на Польщу, маючи вже під собою загарбану Чехію, примусово союзницьку Словаччину, аншлюсовану Австрію. Всім зрозуміло, що апетит у Адольфа Гітлера розгорівся, тож на Речі Посполитій він не зупиниться. Чи лунають зі шпальт французької преси грізні антигітлерівські філіппіки, заклики покарати агресора, врятувати союзників-поляків, з котрими підписано угоду про військову допомогу від 31 березня 1939 року? Аж ніяк.

«Помирати за Ґданськ? Чи повинні французи піти війною на Німеччину й класти свої життя, аби протидіяти спробі Третього Райху анексувати переважно німецькомовне "Вільне місто"?» – Ставить запитання французьке видання LOeuvre на початку вересня 1939 року. Цікава постановка запитання, чи не так? Нічого не нагадує? Наприклад, «переважно російськомовний Крим», Луганськ, Донецьк… Яку відповідь дала тоді газета – не складно здогадатися за майже риторичною формою постановки запитання: це не наша війна, поляки самі собі винні, нам і своїх проблем вистачає.

Безумовно, були французькі газети, котрі публікували й агресивні заклики: поставити на місце зухвалого Гітлера. Проте їхній голос тонув у загальній пацифістській хвилі ЗМІ. Зрозуміло, що в такій атмосфері французькі вояки не фонтанували духом боротьби, не рвалися у наступ. Навіть ті, котрі перебували тоді на німецькій території, поблизу міста Саарбрюкена.

«Не стріляйте, будь ласка!» (Bitte nicht schie?en!) написали німецькою мовою французькі солдати на плакаті. Плакат вони підняли максимально високо, аби текст безперешкодно прочитали німці по той бік лінії розмежування. «Якщо ви не стрілятимете, то й ми не стрілятимемо», – відповіли таким самим чином вояки Вермахту. На цьому конфронтація й завершилася.

А в перших числах жовтня 1939 року, коли стало зрозумілим, що німці остаточно й безповоротно впоралися з Польщею, французькі війська без бою відійшли від гріха подалі з району Саарбрюккена й заховалися за міцними укріпленнями уздовж франко-німецького кордону. Вони тоді вірили, що «неприступна» лінія Мажино, а також багатотисячний корпус британських союзників, котрі висадилися у французьких портах Шербур, Брест і Сен-Назер, не дозволять німцям навіть подумати про ймовірний напад на Францію.

Та й справді, над Райном встановилося на кілька місяців повне затишшя. Французький кореспондент Ролан Доржелес, що відвідав тоді французькі війська на кордоні, напише згодом у своїй книзі «Кумедна війна» (La drole de guerre): «Я був здивований спокоєм, що там панував. Артилеристи, що розташувалися над Райном, спокійно дивилися на німецькі потяги з боєприпасами, які курсують на протилежному березі, наші пілоти пролітали над димлячими трубами заводів Саара, не скидаючи бомб. Очевидно, головна турбота вищого командування полягала в тому, щоб не турбувати супротивника».

Як сталося, що доблесні французи дозволили собі у вирішальну історичну мить впасти в таку глибоку апатію? Тут можна говорити про вплив багатьох різноманітних чинників, але в цій статті ми зупинимося на одному з них – впливі преси.

То чому ж французькі газети не зіграли своєї мобілізуючої ролі, а навпаки, лише поглиблювали невіру громадян республіки у власні сили? Одна з причини – фахова робота багатьох німецьких агентів. Приблизну методику їхньої роботи описав німецько-американський письменник Ліон Фойхтванґер у романі «Вигнання» з трилогії «Зала очікування».

Аґенти Райху діяли методично, використовуючи підкуп, шантаж, амбіції, приховані кривди своїх візаві. Десь вербувалися цілі видання, десь окремі опінієтворчі журналісти, десь створювалися свої газети. Так було сформовано потужну пропагандистську махіну, здатну накинути певну думку як не цілій нації, то принаймні великому її сегменту.

Пропагандистські інструменти Путіна

У путінської Росії в цьому плані засоби були на порядок потужніші, а завдання – значно простіші. Адже працював цілий штат колись «законсервованих» і нових агентів. Причому з країнами, де вони працювали, Росія не перебувала у стані війни (хоча б Холодної), а в ледь не дружніх, принаймні партнерських відносинах.

От як описує інструменти російського впливу на формування опінії у західному суспільстві відомий німецький журналіст, котрий довгий час працював кореспондентом у Москві, Борис Райтшустер в інтерв'ю для Радіо Свобода:

«Ведеться робота зі ЗМІ. Те саме за часів НДР робила Штазі. У них були дуже хитрі способи впливати на західні ЗМІ. Практично очевидно, що Москва знову активувала стару мережу Штазі. Багато хто думав, що вона була вся викрита після закінчення Холодної війни, але це аж ніяк не так. Її західна частина, західні активи і контакти були збережені Москвою, про це і сам Путін раніше говорив. Самі подумайте, смішно вірити в те, що Путін – такий чесний гравець, що він ні за що не скористається цими старими зв'язками. Смішно закривати очі на те, про що вже є багато доказів. Стара резидентура, яка перейшла до Путіна, зараз задіяна – це пояснює багато з того, що відбувається».

Кремлівські агенти так само, як свого часу агенти Третього Райху, вербували журналістів, створювали видання на гроші «Газпрому», купували «експертів», фінансували цілу армію тролів. Лише зараз на Заході починають усвідомлювати масштаби російської пропагандистської війни. «Неоголошена війна Росії проти Заходу справді ісує», – відкривають Америку для себе й для співвітчизників німецькі журналісти, автори фільму «Тіньова гра. Неоголошена війна Путіна проти Заходу» (Spiel im Schatten. Putins unerkl?rter Krieg gegen den Westen), який демонструвався в липні цього року на телеканалі ARD. Вони хапаються за голову, поняття не маючи як цьому протидіяти, маючи в наявності лише демократичні інструменти.

Нарешті цієї осені починає бити на сполох і французька преса. Тамтешні журналісти вважають, що «друг Путіна» Франсуа Фійон здобув номінацію кандидата у президенти від консервативної французької партії «Республіканці» не без допомоги Кремля і його інструментів пропаганди.

«Дональдові Трампу Кремль вже допоміг утвердитися в Білому домі. Чи тепер вийде у нього домогтися Єлисейського палацу для іншого проросійського кандидата, Франсуа Фійона? Мережі французьких ультраправих, пов'язаних із Росією і фінансованих нею, почали за кілька днів до першого туру праймеріз широку і надзвичайно агресивну кампанію в соцмережах, зокрема у твіттері, на підтримку Фійона і проти Жюппе, зокрема, нападаючи на останнього за його позицію щодо ісламу», – читаємо коментар дослідниці політичної пропаганди Марі Пельє у журналі L'Obs.

«Францію упродовж багатьох років роз'їдає зсередини кремлівська пропаганда. Повним ходом йде васалізації Європи. Ця політика терплячого завоювання контролю над елітами і громадською думкою ведеться командою КДБ, яка зібралася навколо Путіна ще 2000 року, і вона вже дає плоди, вибори за виборами», – застерігає французький експерт з питань Росії Франсуаза Том у статті в газеті Le Monde.

Відомі журналісти й медіа-експерти, особливо у царині медіа-пропаганди, Пітер Помаранцев і Майкл Вайс у своїй ґрунтовній доповіді під назвою «Загроза нереальності: інформація, культура і гроші як зброя Кремля» досить детально розкривають механізми впливу Кремля на громадську думку західних держав. У доповіді так замальовується актуальна пропагандистська діяльність Кремля:

«Росія перетворила на “гібрид” не тільки реальні військові дії, а й інформацію. Система мислення демократичних країн, заснована на припущенні, що після Холодної війни вони можуть піти відпочивати, має бути переглянута й адаптована з урахуванням нині існуючих “розумних” форм пропаганди та дезінформації. Мудрість Оруелла необхідно поєднати з кмітливістю Дона Дрейпера, героя серіалу “Божевільні”.

Російська пропаганда поєднала найкращі радянські прийоми – критику в дусі «сам дурень» (або “критика у відповідь на критику”) і чекістські “активні заходи” з постмодерністським підходом – розумним, глузливим, який натякає, що все навколо фікція. Якщо радянська влада була змушена засвоювати і видозмінювати такі концепції, як «демократія», «права людини» і «суверенітет», щоб приховати свої протилежні наміри, то адепти Путіна використовують ці концепції, бавлячись, запевняючи навколишній світ, що навіть Захід більше не вірить у них. Гуантанамо, війна в Іраку, протести в Фергюсоні, Jobbik, Шрьодер – все це використовується, щоб показати, що лібералізм тотожний лукавому святенництву і будь-кого можна купити. Мафіозна держава, придумана піарником, можливо, небезпечніша за комуністичну наддержаву, оскільки ідеологія перестала бути костюмером політики, перетворившись на постійно мінливий і суперечливий набір аксесуарів».

Тож яка актуальна стратегія російських агентів інформаційного впливу? Вони ніби, як і раніше, послуговуються традиційними прийомами: використовують «корисних ідіотів» та схильність певних осіб до корумпованості. З другого боку, підходи до «об’єктів» стають значно вишуканішими. Москва дуже вдало використовує демократичні принципи свободи слова, презумпції невинуватості, недоторканості приватної сфери тощо. Але її пропагандистка діяльність спрямована в кінцеву етапі на те, щоб ці принципи підважити.

У доповіді Померанцева і Вайса часто згадується професор міжнародних відносин Нью-Йоркського університету і експерт з питань російської безпеки Марк Ґалеотті. Він свого часу запропонував таку категоризацію медійно-пропагандистких інструментів Кремля:

Що таке DDoS-атаки – добре знають українські інтернет-видання. Більшість із них зазнала таких кібератак у часи Євромайдану та на початках українсько-російської війни в Криму й на Донбасі.

Яскравим прикладом спроби паралізувати роботу ЗМІ, звинувативши журналіста в брехні, став інцидент річної давнини. Тоді російська державна телерадіокомпанія «Россия-1» та інформаційне агентство «РИА Новости» звинуватили німецьких телевізійників з каналу ZDF у фальсифікації матеріалів фільму «Людина влади Путін» (Machtmensch Putin).

Приводом для звинувачень стали фрагменти інтерв'ю з росіянином, використані у стрічці. Юрій Лабискін, який у фільмі називається Ігорем, розповів ZDF, що воював на сході України як доброволець на боці проросійських сепаратистів. А згодом, вже в інтерв'ю російському телебаченню, цей Юрій-Ігор спростував цю інформацію і заявив, що німці його змусили дати про себе неправдиві свідчення.

«Юрій Олегович Лабискін – це 27-річний безробітний з Калінінграда, котрий ніколи ніде не воював, а просто погодився "підкалимити" на німецькому ТБ, покрасувавшись з автоматом в руках за 50 тисяч рублів», – написало агентство «РИА Новости». Лабискіна назвали «підставним героєм», а фільм ZDF – «фальшивкою».

Німецький телеканал, щоб вивести російських пропагандистів на чисту воду, опублікував на своєму сайті повну версію інтерв'ю з Лабискіним хронометражем 37 хвилин, без монтажу і ретуші, з супроводжуючим текстом. У ньому підтверджується, що Лабискін дав інтерв'ю безоплатно, і воно не було постановочним.

Отже, схема, змальована Марком Ґалеотті, реально втілюється в життя. І велику ставку в ній роблять на тих європейських журналістів, редакторів чи видавців, котрі погоджуються працювати на російську пропаганду.

От, приміром, є такий німецький політичний журналіст Уве Клюсман (Uwe Klussmann). Уперше звернув на нього увагу наприкінці лютого 2014 року, коли на сайті авторитетного колись німецького тижневика Der Spiegel зявилася його стаття, назва якої говорить сама за себе: «Націоналісти під’юджують кримських татар до нападів» (Nationalisten stiften Tataren zu Anschlägen an). Причому у ліді він уточнює, що мова йде саме про українських націоналістів, а нацьковують вони киримли саме на росіян.

До того моменту я вважав Der Spiegel найякіснішим німецьким тижневиком. Звісно, після цього матеріалу й ще низки інших моя думка кардинально змінилася. Навряд чи я скоро повернуся в коло шанувальників видання, навіть попри те, що часопис уже виправився і більше не подає таких незбалансованих матеріалів.

Ще до таких відвертих «путінферштеєрів» можна залічити пані Ґабріелу Кроне Шмальц (Gabriele Krone-Schmalz). Мало хто долучився до кремлівської пропаганди більше за цю журналістку ARD (його ще називають першим каналом німецького телебачення). Вона ще й пише книги відповідного спрямування. Остання, приміром, називається «Зрозумітии Росію. Боротьба за Україну й ароґантність Заходу» (Russland verstehen. Der Kampf um die Ukraine und die Arroganz des Westens).

Є навіть кілька німецьких видань, котрі, абсолютно не соромлячись, прославляють Путіна. Наприклад, Berlin Journal публікує статтю під титулом «Лише Путін може ще порятувати Європу» (Nur Wladimir Putin kann Europa noch retten) – ні багато, ні мало.

Не менш ефективним інструментом російської пропаганди є про кремлівські інтернет-тролі. Варто лише завітати на сайт відомого західного видання й знайти там статтю, яка стосується Росії. У форумі під тестом майже зі стовідсотковою ймовірністю буде чимало дописів від коментаторів з дивними ніками, які відстоюють правоту Кремля.

Ефективні контрзаходи?

Західне суспільство потрохи починає усвідомлювати, що за останні роки Кремль стрімко активізував свою діяльність в Європі, мета якої полягає у поширенні російського впливу і російської гегемонії, підриві суверенітету європейських країн. І це не може не навіювати оптимізму.

Ще втішнішим фактом є те, що поважні західні ґреміуми формують стратегію протидії російській пропаганді – як відкритій, так і прихованій. От ми вже згадували про резолюцію Європейського парламенту, окремі рішення щодо захисту від пропагандистського впливу Кремля ухвалювали уряди у Великій Британії, Німеччині, Польщі, Балтійських державах тощо. Нещодавно Палата представників Конгресу США ухвалила законопроект, який передбачає створення спеціальної міжвідомчої групи, у функції котрої входитиме протистояти завуальованим спробам Росії «впливати на громадян і уряди інших держав».

Сподіватимемося, що всі ці контрзаходи будуть ефективними. Бо останнім часом ми можемо лише спостерігати за ефективністю російської пропаганди у впливі на електоральні преференції мешканців Європи й США. Фактично, всі вибори й референдуми за цей рік дали саме той результат, якого прагнула Москва. Референдум у Нідерландах щодо Угоди про асоціацію Україна-ЄУ, референдум щодо Brexit у Великій Британії, вибори президента США, президента Молдови, Болгарії, праймеріз у Франції…

Чи вдасться переламати тенденцію наступного року? Адже 2017-го відбудуться такі знакові вибори президента Франції та Бундестагу Німеччини. Особливо важливо це для України, котра ризикує втратити останню підтримку Заходу й залишитися сам-на-сам у збройному протистоянні з Росією.

Автор висловлює подяку Оксані Літинській за допомогу з підготовкою матеріалу

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук
; ; ;