На мовному фронті без змін
IQ

На мовному фронті без змін

Як вберегтися від цитування радянських комедій?

Любко Петренко, 30 січня316138

– Ви усвідомлюєте, що цей документ будь-який суд може легко визнати нелегітимним, – роблю імпровізований правовий лікнеп банківському клеркові, котрий подав мені для заповнення бланк заяви.

– Це ж чому, там є якась помилка? – здивовано глипає він на мене.

– Так, і дуже суттєва – бланк надруковано російською мовою, – пояснюю я.

– А, ну так би й сказали, що хочете заповнити заяву українською, – скорчивши легку гримасу, відповідає клерк і починає порпатися у своїй шухляді, шукаючи українськомовний екземпляр. Пошуки успіхом не завершуються, клерк намагається запропонувати компромісний варіант:

– Та Ви заповнюйте українською на цьому бланку.

– Ви жартуєте? А де гарантія, що мій рахунок не буде анульовано, оскільки відкривався на основі нелегітимного документа, написаного невідомо якою мовою?

– Та в нас усі так заповняють, і нічого. Чому цей документ має бути нелегітимним?

– Бо порушує навіть той недолугий закон про мову Колісніченка-Ківалова. Адже російська у Львові не є ні державно, ні регіональною, ні ще якоюсь офіційною. З таким самим успіхом я міг би заповнити заяву на їдиш.

Клерк розуміє, що наразився на затятого, відправляється шукати бланк й врешті-решт повертається з потрібним папірцем. Проблему вирішено, всі задоволені... А я ще довгий час отримував від цього банку повідомлення на електронну пошту російською, звісно, мовою.

Хоча скажу щиро: я не є аж таким затятим. Можливо, був ним років 20-25 тому. А тепер я, як казав один герой радянської кінокомедії, до людей ставлюся м’якше, а на питання дивлюся ширше. Хоча не відмовляюся у мовній парадигмі від певних принципів, але намагаюся застосовувати їх гнучко.

Отже, як, очевидно, здогадалися читачі, мову я вестиму про мовний закон, який незабаром має пройти обговорення у парламенті. У секретаріаті Верховної Ради вже назбиралося трійко проектів, кажуть додався ще й четвертий. З тою масою законів усі заплуталися, всі насторожилися, всі напружилися, взяли низький старт для хохлосрачу.

Я не впевнений, що готовий аналізувати кожен із законопроектів і з’ясовувати, який з них кращий, що в тому кращому є гіршого, який пункт може зашкодити ситуації, який спровокувати чвари тощо. Очевидним є те, що мовна ситуація в Україні вимагає, як мінімум, впорядкування, чому й мав би посприяти майбутній мовний закон.

Не так давно українська інтернет-спільнота ламала списи над інцидентом за участі української літераторки Лариси Ніцой. Письменниця сама розповіла у Facebook’у, як жбурнула в обличчя касирці решту за те, що та вперто не бажала обслуговувати її як клієнтку державною (тобто українською) мовою. Відмовлялася попри неодноразові прохання Ніцой.

Навряд чи така поведінка представниці української мистецької еліти заслуговує на взорування. Як взагалі могло дійти до такого інциденту, враховуючи, що Ніцой, як зазначено про неї у Вікіпедії «любить дітей, цікавиться психологією, колекціонує дитячі книжки та мультфільми, захоплюється фен-шуй»? Десь таки той фен-шуй дав збій.

Звісно, з одного боку, можна зрозуміти небайдужу людину, мисткиню, котра за визначенням мала б бути емоційною і вразливою, що вона не стрималася у такому болючому для себе питанні, «перереагувала». З іншого боку: навіщо ж зводити злість на осіб, котрі Богу душу винні. Не касирка ж писала й ухвалювала закони, які жодним чином не регламентують мовної ситуації в українській сфері обслуговування.

Чи змінить цю ситуацію ухвалення нового мовного закону? Сподіваюся, принаймні, якщо буде ухвалено саме законопроект 5670. Процитую блог на ZAXID.NET під назвою «Закон про державну мову: що зміниться» від депутатки Ірини Подоляк, котра і є однією зі співавторок цього документа.

«Обслуговування споживачів: Обслуговування здійснюється державною мовою. На прохання клієнта його персональне обслуговування може здійснюватися також іншою мовою, прийнятною для сторін».

Якщо буде ухвалено саме цей закон, то дії гіпотетичної касирки вже кваліфікуватимуться не просто як хамство й ігнорування вимог клієнта, а як порушення законодавства, яке унормовує її роботу.

От таки порушив свою обіцянку й злегка проаналізував один зі законопроектів. Перепрошую, більше не буду. Тому, кого цікавить буква законопроекту, рекомендую вийти за лінком на вказаний блог пані Подоляк.

Я ж би хотів торкнутися трохи інших аспектів цього болючого питання, пов’язаних з духом майбутнього мовного закону. Наприклад, з духом прагматизму. Першу спробу артикулювати прагматичні сторони лінгвістичної ситуації в Україні я зробив ще майже сім років тому, на світанку президентства Віктора Януковича. У колонці на ZAXID.NET я намагався пояснити новій владі, чому їй було б корисно не згортати застосування української мови (як це вперто намагався робити один з міністрів Дмитро Табачник), а навпаки, розширювати. Більшість тих аргументів актуальна й досі, вони навіть набули більшої ваги, загострилися на тлі російської агресії на сході України. Тому вважаю за потрібне освіжити їх у пам’яті наших читачів, злегка актуалізувавши.

Навряд чи хтось зможе заперечити тезу, що мова – це невід’ємна частина суспільного життя, засіб спілкування, інструмент пропагандистського впливу, елемент політики. Не конче бути дипломованим соціолінгвістом, аби розуміти, що залежно від відсоткового співвідношення носіїв вітчизняної мови в країні до носіїв інших мов (особливо мов держав-сусідів) суспільство, а разом з тим і держава набуватиме більшої чи меншої вразливості до інформаційних впливів ззовні.

А питання це, особливо останні три роки, має безпосередній зв'язок і з національною безпекою, і, зрештою, з життєздатністю держави. Адже в сучасному світі на порядок денний виходять війни шостого покоління – війни інформації та високих технологій. І одним з ключових їхніх елементів є психологічний вплив на населення держави-суперника за посередництва мови. Такі війни навіть не вимагають оголошення. Що більше, вони можуть і поготів вестися навіть удавано дружньою чи нейтральною державою.

Якщо перейти до нашої ситуації, то можна стверджувати: що більше в Україні буде громадян, котрі послуговуватимуться лише російською мовою (як та сама касирка), то більш вразливою буде держава до інформаційного впливу з Росії. Що більше буде українськомовних українців (перепрошую за тавтологію лінгвістичну, проте не соціальну), то міцнішою ставатиме здатність суспільства опиратися атакам пропагандистської війни.

Ще один аспект пов’язаний із духом демократії. Чи можна вважати демократичним закон про мови, який до чогось змушує вільну людину на вільній землі? Так, якщо не забувати, що демократія – це передусім процедура, а свобода – це, зокрема, й усвідомлена необхідність.

Цілком погоджуюся з тими російськомовними українцями чи ультрадемократичними україномовними українцями, що це не найкращий спосіб – навчити когось української мови, змушуючи методами насильства, хай навіть адміністративними. Водночас хотів би, щоб і опоненти акцептували моє право на отримання україномовного продукту в усіх сферах суспільного життя. Те, що таке моє право проігнороване, можна найяскравіше проілюструвати на прикладі засобів масової інформації, особливо – на прикладі телебачення. Я не великий шанувальник телевізора, але все ж: чому я за 26 «незалежних» Нових років не бачив ще жодного святкового концерту, де б превалювала українська мова? Чому загальнонаціональні канали годують мене дешевою російською попсою, російськими серіалами та ток-шоу? Чому навіть канал «1+1», який позиціонує себе як ультрапатріотичний, змушує мене дивитися аналітичні й розважальні програми російською мовою? На ці й на безліч схожих запитань відповідь одна: бо не існує закону, який би змушував українських телевізійників діяти по-іншому.

Опонентам, котрі намагаються мені довести шкідливість імплементації нового «проукраїнського» закону про мови, покликаючись на європейський досвід, хотів би як контраргумент навести кілька прикладів зі свого досвіду перебування в Німеччині.

Так-от, працюючи в українській редакції радіо Deutsche Welle у Кьольні, я зіткнувся з таким сумним фактом: більшість працівників там були російськомовними українцями. Тож і спілкувалися вони між собою в робочий час російською. А чого було їм соромитися? Шеф-редакторкою була німкеня Уте Шефер, котра не особливо відрізняла «солов’їну» від іншої. Але одного разу працівники-заздрісники з російської редакції, котрі ніяк не могли пробачити «українцям», що ті позбавили їх кількох робочих кімнат і студій, поскаржилися пані Шефер, що в українській редакції розмови ведуться по-російській. Мовляв, який сенс було створювати окрему українську редакцію, якщо там і так все російське. Пані шеф-редакторка страшенно обурилася й під страхом вигнання заборонила російську мову в українській редакції. Відтоді всі розмови в редакції (окрім спілкування з шефовою) ведуться виключно українською. От вам і німецька демократія.

Ще один приклад мені розповіла знайома землячка, котра навчалася на правничому факультеті мюнхенського університету. А заодно вона пройшла відповідні курси і здобула ліцензію українсько-німецького перекладача. А це були часи, коли з України масово їздили на заробітки до Європи «дівчата зі заниженою соціальною відповідальністю» – як назвав би їх російський президент Путін. От одного разу поліція Мюнхена запросила мою знайому перекладати під час допиту такої дівчини з України. Слідчий почав ставити запитання, допитувана почала відповідати... І тут перекладачка стурбовано промовила:

– Стоп! Виникає правова колізія, адже допитувана відповідає російською. Я, звісно, володію російською, але відповідної ліцензії не маю. Отже, може виникнути ризик, що допит визнають нелегітимним.

– Ну, то скажіть їй хай говорить українською, вона ж українка, як зазначено в її паспорті, – попросив слідчий.

– Перепрошую, але вона каже, що не вміє.

– Як так «не вміє»? Мусить уміти!

Урешті-решт опитувана, попри свою «занижену соціальну відповідальність», таки пригадала якісь українські слова й почала щось ліпити докупи майже рідною за паспортом мовою. Отак демократична Німеччина захищала на своїй території державну мову України.

І на завершення німецького екскурсу – ще один приклад використання української мови, але вже негативний. Пов’язаний він з авіакомпанією МАУ. Вирішив скористатися їхніми послугами, долетіти з Франкфурта до Львова. Заходжу на українську версію сайту, шукаю Німеччину... А її немає. Переглянув список країн ще кілька разів. Таки є, але не «Німеччина», а «Германія» (саме в такому написанні). Ну, ок, людині властиво помилятися. Телефоную в берлінський офіс МАУ.

– Здрастє!

– Доброго дня! Я хотів би замовити квиток на рейс.

– Звінітє, я нє панімаю. Можна па рускі ілі па нємєцкі?

Намагаюся не гарячкувати, переходжу на німецьку мову, вказую рейс, дату тощо. Через деякий час отримую факс з рахунком. Придивляюся: щось сума завелика. Телефоную знов:

– У вас на сайті ціни дещо нижчі вказані. З якої це рації мені такий великий рахунок прийшов?

Пані з берлінського офісу мені чемно пояснила, що пільгові ціни лише для громадян України. А який з мене може бути громадянин України, якщо я не знаю російської мови. Мусив надсилати факсом копію паспорта, щоб довести свою причетність до Неньки.

Зрозуміло, що ці аргументи є доволі комічними, утім, як казав ще один герой радянської кінокомедії, у кожному жарті є частка жарту.

Чи не занадто часто я вдаюся до цитувань радянських російськомовних комедій? А що ж тут вдієш: під їхнім впливом формувався. Досі вони мені здаються найдотепнішими, а отже, найсмішнішими. Прикро це визнавати, але мушу. Очевидно, що не відівчусь я і від цитат на зразок «заливної риби», «аристократів і дегенератів», «піджака замшевого» тощо. Сподіваюся лишень, що мої діти відірвуться від цієї братської пуповини. Якщо, звісно, буде врешті-решт ухвалено розумний мовний закон.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук
; ; ;