НОВИНИ
більше новин

Неписане про війну: Історія однієї галицької родини

IQІрина Кухар, 2010 2164 129

У межах проекту «1939-1945: Неписана історія» ZAXID.NET починає публікувати листи від наших читачів із сімейними розповідями й переказами про те, як батьки, бабусі, діди і прадіди кожного з нас пережили Другу світову війну. Пропонуємо Вашій увазі історію Ірини Кухар.

Світлій пам’яті моїх батьків присвячую

 

Я, Ірина Кухар, народилася у Львові в 1940 році в сім’ї  галицьких інтелігентів, батьки мої – вихідці зі Стрийщини.  Мій батько, Кухар Григорій (1911 – 1941), походив із селянської сім’ї, народився в с.Лисятичі Стрийського району. В родині було четверо дітей, великих статків не було, але батьки вирішили дати моєму татові, як найстаршому синові, освіту. Він закінчив гімназію у Стрию, а потім, будучи здібним і цілеспрямованим – вищі економічні курси при Краківському університеті. Потім працював ревізором в Центросоюзіа в кінці – головним бухгалтером Львівського медінституту.

ArticleImage_1_64494.jpgМама Лідія (1916 – 1984), з дому Флюнт, народилася в с.Угерсько на Стрийщині в священичій родині. Вона закінчила педагогічний інститут для українських дівчат у Перемишлі. Перед Другою світовою війною батьки мешкали  у Львові. Мама не працювала, було двоє малих дітей, я мала ще брата Ярослава, на 2 роки старшого від мене.

З маминої сторони, в нашій родині всі були священиками з діда-прадіда. Мій прадід, о.Лев Горалевич (1859-1920) довгі роки був парохом в с.Угерсько (Яблунівка) біля Стрия. В ті часи священик і вчитель були наставниками селян і щиро «сіяли добре і вічне». З ініціативи прадіда в селі було побудовано гарну величну церкву на місці старої дерев’яної. І тепер на стіні всередині церкви є портрет мого прадіда з написом: «О.Горалевичу, гр.кат. пароху Угерська 1890-1920р. основатилеві сего Божого Храму в незабутній спомин – вдячні парафіяни».

В 30-х роках почався розвиток українських фірм: Маслосоюз, кооперативи, рух «Свій до свого по своє». На селах теж почалося відродження господарки, і головне культурного життя: організувалися хати-читальні, молодь ставила вистави, відбувалися фестини і конкурси на кращий виступ, організовувалися хори і оркестри. Люди були бідні, але духовне життя процвітало. В кожній хаті висіли портрети Шевченка і Франка під вишиваними рушниками. Мій прадід брав активно участь у громадському житті села, а також писав статті до часописів «Кооперативна республіка», «Просвіта». Польській владі не подобалася така національна активність села, прадіда було заарештовано за просвітянсько-культурну роботу, деякий час тримали його в тюрмі, де він стратив здоров’я і за недовгий час помер.

Після смерті о.Горалевича парохом в селі став мій дід о.Антін Флюнт, який одружився з дочкою о.Горалевича Олександрою, моєю бабцею. Мій дід продовжував культурно-просвітянську роботу на селі, розпочату ще о.Горалевичем, разом з директором школи Володимиром Кульчицьким.

Не дивлячись на нестатки, село жило активним духовним життям. Не було тих соціальних проблем, які нищать наше суспільство зараз. Родина була – понад усе, діти слухали батьків. Що батько сказав, то було святе. Нечувані були розлучення, злодійство, жорстокість і п’янство (хоча в самому Угерську була гуральня). Що зараз є нормою, тоді було винятком. Зараз по селах пиячать навіть жінки. У ті часи, якщо хтось зробив якийсь поганий вчинок, наприклад, випив понад міру, священик назвав його перед всіма людьми в церкві, і то була найбільша ганьба, і кара, і всезагальний осуд.  На Різдво господарі ходили колядувати, на Йордан ходили щедрувати дівчата і хлопці, а зібрані гроші йшли на потреби хати-читальні, Просвіти, церкви (не на потреби священика). Так було тому що всі, включно з дітьми, молоддю і старшими людьми відчували себе частиною спільноти свого села, гордилися тою приналежністю і старалися щось внести від себе для загального добра. Була дуже гарна назва – громада села.

Люди шанували минуле, гідно жили в теперішньому і старалися щось зробити для майбутнього в міру своїх можливостей. Гроші були потребою, а не всім, і не кінцем і вінцем всього в житті, як це є тепер. Життя в Угерську в 20-30-их роках було частиною того процесу, який зробив Галичину дійсною Україною.

І так було на всіх селах і в містах, великих і малих, в Галичині. То було величезне національне відродження. Найбільшим центром культурного, освітнього і національного життя був, звичайно, Львів. Були створені рідні школи, націоналістичні організації, пласт. Польська влада не могла собі порадити з таким піднесенням національно-визвольного руху. Були пацифікації, арешти, переслідування інтелігенції і концтабір Береза Картузька.

ArticleImage_2_64494.jpg

Так було до вересня 1939 року, а тоді прийшло «визволення» зі Сходу. Почалося нечуване переслідування і знущання над українським народом, особливо переслідували інтелігенцію, яка була духовним оплотом. Протягом двох років, 1939-1941, до мого діда о.Флюнта три рази приходили НКВДисти і збирали з нього данину, кажучи: «Ты поп и эксплуататор народа, плати». В ті часи священики і парафіяни були бідні. Щотижня в торговий день хтось їхав возом до Стрия продавати овочі і фрукти з дідового городу і саду, щоби якось прожити. Але самі люди з села три рази збирали ту данину, щоб відкупити діда від совєтів. Нема більшої несправедливості, ніж та, що робиться в ім’я справедливості. 

В 1941 році почався наступ німецької армії, москалі відступали з наших земель, але перед відступом ще влаштували червоний терор, знищивши тисячі людей у Львові, Стрию, Дрогобичі та інших містах. Хапали людей на вулицях і вбивали по тюрмах. В тому числі забрали мого тата, Григорія Кухара, просто з роботи. Мій тато був закатований в тюрмі на Лонцького у Львові. Через два дні у Львові вже були німці. Тепер кожен шукав свого родича по тюрмах, де трупи лежали «штабелями» один на одному в крові. Друзі сім’ї допомогли мамі знайти тіло тата на Лонцького. Звичайно, що москалі забрали з нього годинник і обручку. Багатьох загиблих у ті страшні дні червня 1941р. було поховано у братських могилах на Личаківському і Янівському цвинтарях.

Після того, як моя мама залишилася без чоловіка, татова мама приїхала возом до Львова (поїзди не курсували) і забрала маму з дітьми до Угерська, де ми жили до 1944р. з дідом Антоном.

В 1944р. стало зрозуміло, що Німеччина програє війну, не будучи в змозі воювати на два фронти. Червона Армія наступала на Гітлера в Європі. Зрозуміло було, що «другі совіти», повернуться назад.

І тоді, мій дідо о.Флюнт сказав, що він тут не залишиться при цій владі, бо, по-перше, не перейде на православ’я, по-друге, не хоче, щоб люди з села платили за нього контрибуцію, яку будуть знов накладати. Було вирішено емігрувати. Перед від’їздом родини дідову і татову бібліотеку замурували в церві в Угерську на хорах, а ми з братом закопали на городі наші забавки. Вже багато років по тому о.Ігор, теперішній парох церкви, сказав мені, що миші поїли наші книжки.

В с.Лавочному в Карпатах формувався ешелон для біженців. І ми всі поїхали – мама з двома дітьми і дідо. Поїзд їхав в напрямку Чопа, до угорського кордону. І тут налетіли совєтські літаки і почали обстрілювати поїзд з кулеметів. Вони знали, що ті люди втікали від совєтської влади, але також бачили, що то цивільні люди – жінки, діти і старі. Поїзд зупинився, розгублені люди почали втікати через поле до лісу. Дідо з моїм братом  побігли з усіма, а мама зі мною заховалася під вагон. Багатьох з тих, що побігли в поле, наздогнали кулі, серед них був мій дідо і брат. Коли люди, які вцілили, повернулися до поїзда, вони сказали, що бачили діда і Славчика мертвими. І відразу прийшла команда їхати далі, бо москалі могли знову налетіти. То був найстрашніший момент в моєму житті і житті моєї дорогої мами. Ми бачили, як розстріляли дитину і батька і їх треба було залишити там на полі непохованими. Коли мама вмирала багато років по тому, то не раз казала: «Як то могло так бути, що її тато, священик, і залишився непохований на чужині».

Мама розказувала, що там було вбито близько 80 людей, хоч ніхто докладно не знає. Мені тоді було 4 роки і я пам’ятаю деякі страшні моменти. Пам’ятаю хлопчика, його обличчя залите кров’ю (він втратив око), батьки якого були вбиті. Він просив усіх: «Візьміть мене, візьміть!». Мама потім не раз говорила: «Чому я його не взяла?». Здається, його-таки взяла якась місцева родина.

Там, біля Чопу, є братська могила, і там поховані мій дід о.Антін Флюнт, якому тоді було 55 років, і мій брат, Ярослав Кухар, 6 років. Місцеві жителі їх усіх поховали. Хотіла би я дізнатись, чи ще хтось таке пережив. Чи то був поодинокий випадок, коли з літаків розстріляли мирний поїзд. Може, хтось їхав в тому самому поїзді, і хотів би щось додати зі свого пережитого – відгукніться!

Потім ми були в таборі для переселенців у Відні. Наступив 1945р., війна закінчилася. Червона армія поверталася з Європи додому. Почали агітувати людей повертатися, багато людей вирішили їхати, в тому числі й ми. Мама вже не хотіла і не могла їхати на Захід, по-перше, залишилася сама з малою дитиною, без будь-якої підтримки, по-друге, серце зранене, якась її частина померла вже тоді з її найдорожчими.

Не знали ми, чи їдемо відразу в Сибір, чи нас розстріляють за те, що втікали від радянської влади. Ми повернулися до Угерська. Але нас не вивезли і не розстріляли. Із п’ятьох членів нашої  родини, нас з мамою залишилося тільки двоє, а мої дідо, батько та шестилітній брат лягли кістьми від куль радянських воїнів-«визволителів».

ArticleImage_3_64494.jpg

Насамкінець, хочу побажати і вірю, що народ України, в тому числі мої діти і внуки, здобудуть справжню волю Україні, в якій буде панувати мир, злагода, сила духу і добробут і, що описана мною трагічна історія ніколи не повториться.

 

Ірина Кухар, 1940р.н. народилася у Львові. Близько 30 років працювала викладачем англійської мови у Львівському політехнічному інституті. Зараз на пенсії.

Детальніше про проект "1939-1945. Неписана історія. Розкажіть, як ваша родина пережила Другу світову" читайте тут.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
ДИСКУСІЯ (129)
Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
  • Андрій 21 вересня 2010, 17:36

    Так23-08-2010 07:12 Позор кто брезгует своим родным языком. ПОГОДЖУЮСЬ. СОРОМ ЇМ

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Оновити
    Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
  • Оновити
    Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
  • Андрій 21 вересня 2010, 17:31

    Для дописувача "ТАК" Підніміть з архівів 1940-1942рр та покажіть читачам моменти коли росіяни та іншінародності СРСР на своїй "исконной" території в прихід німецьких військ діяли, писали й показували як вони ненавидять сталінсько-советський режим. Більш того називали його відвертіше - більшовицько-***овським. І це історична правда. Більшість людей з надіею очікувала позитивних змін по приходу німецької армії. Але від одного ката до ішного. Це зараз всі такі "розумні" - мовляв потрібно було так і так.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Оновити
    Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
  • Оновити
    Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
  • Андрій 21 вересня 2010, 17:19

    Так, фашисти -більшовики,КДеБісти,комуністи, та інші- залишились!! І вони усіма можливими способами протидіють усьому УКРАЇНСЬКОМУ. А ми притидіємо їм.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Оновити
    Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
  • Оновити
    Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
  • Так 23 серпня 2010, 07:12

    Может фашисты не ушли? «Уже пятый месяц над свободным городом рядом с победоносным германским знаменем развевается наше родное жёлто-голубое украинское знамя как символ новой жизни, нового возрождения нашей матушки-родины. Однако, к большому сожалению и стыду для всех нас — украинцев, всё ещё остаётся кое-где позорное большевистское наследие. К большому стыду для всех нас, и к вполне понятному гневу украинского населения, приходится слышать в некоторых учреждениях, даже в районных управах, разговоры на русском языке со стороны представителей власти. Позор за это тем, кто становится свободным гражданином освобождённой родины. Позор и не место с нами тем, кто брезгует своим родным языком. Мы этого не допустим, этого не может быть. Поэтому приказываю категорически запретить в дальнейшем кому-либо из представителей власти разговоры на русском языке в рабочее время в учреждениях». Обер-бургомистр города Харькова Крамаренко, зам. Л. Э. Кублицкий-Пиотух. 16 марта 1942 года.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Оновити
    Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
  • Оновити
    Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
  • Валерий ( продолжение )2 1 червня 2010, 00:54

    Кстати, Александр, вы конечно же знаете, что маршал Тукачевский, так рьяно служивший советской власти и так кроваво подавивший восстание Антонова, был расстрелян в годы чисток генералитета Советской Армии, как враг народа. Перед расстрелом под пытками ему выкололи глаз. Врагом народа он и был, на его руках – кровь народа. С уважением и сочувствием ко всем пострадавшим от советского коммунистического режима и с любовью к народу Украины.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Оновити
    Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
  • Оновити
    Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
  • Валерий ( продолжение )1 1 червня 2010, 00:48

    А многолетний палач Украины Лазарь Каганович без угрызений совести дожил до 94 лет, пользуясь всеми льготами особо заслуженного пенсионера, элитном доме с охраной. И когда во время ,,оттепели” к нему пришли журналисты, чтобы взять интервью, он приоткрыл дверь и показал им дулю. Впрочем, много он и не мог сказать, ведь до революции он был сапожником, это были все его университеты. Избытком эрудиции наши правители никогда не отличались, зато наглости и жестокости у них всегда было в изобилии. Поэтому и уничтожали лучших представителей народа, чтобы никто не мог им противостоять. Тем временем, Янукович после избрания Президентом поехал в Брюссель и, по приказу Москвы, на весь мир заявил, что никакого голодомора как такого не было, тем самым потоптав память о миллионах жертв Голодомора. Хотя 28 ноября 2006 года Верховная Рада Украины приняла закон о Голодоморе, в котором его было признано актом геноцида, и статье 2 закона говорится, что публичное отрицание Голодомора 1932 – 1933 гг. является противозаконным. Так что же для Януковича, Гаранта Конституции, закон не писан? 15 стран вызнали факт Голодомора, а Президент Украины это отрицает. Выходит мои предки погибли ни за что?

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Оновити
    Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
  • Оновити
    Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
  • Валерий 1 червня 2010, 00:44

    Глубоко сочувствую Ирине со Львова и Александру родом из Тамбовской обл., переживших в разное время и в разных местах трагедии своих семей. Моя семья тоже пережила страшное – искусственный голодомор. Я родом из Харьковской обл. Из 9 членов семьи чудом остался в живых один – мой дед – иначе и меня не было бы. Никто не знает точно, сколько миллионов людей погибло, нельзя было говорить об этом 75 лет. Никто не был наказан, никто не извинился перед миллионами невинно убиенных, многие остались не погребенными, потому что некому было их хоронить. Зато теперь, навек благодарные жители Запорожья, воздвигли памятник Сталину, своему любимому вождю и учителю. Дойти до такой степени глупоты! Сталин со своими опричниками не только морили вас голодом и репрессиями, но и полностью выпотрошили ваши мозги. Поистине, Украина – страна абсурда.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Оновити
    Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
  • Оновити
    Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
  • Дмитрий 26 травня 2010, 00:51

    Хочу тоже поделится пережитым нашей семьёй. Годы дикого разгула знаменитой ,,ежовщины” застали нас в г. Лубны Полтавской обл. Мой дед был профессором института. В нашем маленьком провинциальном городе ин-т был самым значительным учебным заведением, поэтому первая кампания ,,чисток” началась здесь. Был июнь 1937 года. На протяжении одного года в ин-те было арестовано 32 человека, преподавателей и студентов, в том числе моего деда, по доносу, за принадлежность к антисоветской организации. По всему городу и по всей Украине происходило тоже самое. С момента ареста деда наша семья автоматически стала семьёй ,,врага народа”. Бабушка никогда больше не увидела своего мужа. Он был выдающимся учёным – историком. Когда началась война и началось наступление немцев, НКВДисты эвакуировались первыми. Перед отступлением они облили бензином и подожгли тюрму, в которой находилось 800 заключённых ,,врагов народа”. Крики и стоны доносились всю ночь.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Оновити
    Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
  • Оновити
    Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
  • Ольга 7 травня 2010, 12:57

    Хочеться висловити щиру подяку пані Ірині за викладення своїх спогадів. Українці повинні пам'ятати свою історію, щоб не допустити такого знову. Моя родина також натерпілася від москалів і я ніколи того не забуду.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Оновити
    Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
  • Оновити
    Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
  • Ярина 6 травня 2010, 11:57

    Напевне авторка виклала свою історію не для того, щоби розтравлювати це кодло, яке тут же вилило свою ненависть одні до одних. Будьте ж людьми, побачте в цій історії людські долі. Бо по Вас історія теж пройдеться, якщо не вгамуєтеся. Подумайтее про те, що Бог усе бачить і всю брехню Вашу викриє. Ненависть не найкращий порадник, беріть приклад з Отця Небесного.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Оновити
    Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
  • Оновити
    Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
  • Більше коментарів
Рубрики
Читай нас
Редакція
© 2007-2014 Zaxid.net
Усi права захищенi

UI / Front-End Development — slyusarchuk