Незнищенна українська анархія
IQ

Незнищенна українська анархія

Прокляття чи порятунок?

Василь Расевич, 31 березня208011

Після розвалу Радянського Союзу буквально все в незалежній Україні було пущено на самоплив. Українська держава, що клаптями здирала зі себе стару шкіру, під якою була та сама радянська плоть, на відміну від старої влади, одразу розписалася у неспроможності забезпечити громадянам елементарні соціальні гарантії. Завдання вижити стало відтепер особистою справою кожного. Тому кожен використовував свій «верстат» для власного виживання.

Судді «судили», щоб не збідніти, міліціонери вступили у тісну співпрацю з бандитами-рекетирами, лікарі більше «за так» не лікували, викладачі університетів підтягували свій матеріальний стан коштом батьків студентів, і так до безконечності… Підприємства стояли, податки не платилися, заборгованість із зарплат та виплата пенсій розтягувалися на місяці. Фактично наступив колапс, коли роль держави була зведена до мінімуму. Особливо цинічні інтелектуали, намагаючись хоч якось пояснити цей стан, прирівняли його до процесу «первісного нагромадження капіталу», вульгаризувавши до непізнаваності це історичне явище. В народ була запущена теза, що ніхто в світі чесно не заробив свого першого мільйона – його можна тільки вкрасти.

От і крали – кожен де міг і що міг. Хто виносив із підприємства поштучно продукцію, яку воно виробляло, а хто прибирав до рук самі заводи і фабрики. Корумпованість у сфері правосуддя досягла такого рівня, що від будь-якого злочину можна було відкупитися. Певний час суди ще виносили обвинувальні вироки за страшні кримінальні злочини, але згодом корупція повалила і цей останній владний бастіон. Навіть від покарання за вбивство можна було відкупитися. Не говорячи вже про так звані економічні злочини. Почався великий процес безконтрольної, а часто злочинної приватизації державної і комунальної власності. А ваучерна приватизація, ніби за помахом чарівної палички, шулерським способом перевела у приватну власність найбільш ласі шматки того, що донедавна вважалося спільним, тобто своїм.

Держава, де нема справедливого суду, не може сприйматися громадянами як своя. І найбільше, чим громадяни можуть відплатити такій державі, – це недовірою. Загальна недовіра до інститутів влади робить заледве не всіх громадян співучасниками злочину. Вони намагаються всілякими способами уникати сплати податків, аж до підкупу самих податківців. І тут доходить до перверзивної ситуації, коли ті, хто має збирати податки, допомагають за відповідну частку виводити кошти в тінь. Відповідно, вони найкраще знають про обсяги тіньової економіки і беруть в її функціонуванні безпосередню участь. Це вони контролюють нелегальні конвертаційні центри, без яких тіньова економіка не може існувати. Це вони знімають ще один податок у власну кишеню, окрім мізерного офіційного, який іде у державну скарбницю.

«Диверсифікуючи» таким чином податок, підприємці просто відкупляються від такої держави. Виникає знову парадоксальна ситуація, коли ніби всі формально зацікавлені в тому, щоб в системі оподаткування панував хаос, бо тоді працівники фіскальних установ зберігають феноменальну можливість для особистого збагачення, а підприємці – для отримання неоподаткованих надприбутків. Страждає тільки бюджетна сфера. Вона просто не може існувати без корупції. Вона приречена на пошук шляхів «дофінансування», тобто повторного пограбування громадян. Тоді звичайні платники податків, сплачуючи всі обов’язкові стягнення з офіційної суми, йдуть, наприклад, до лікаря, де ще раз мають заплатити за лікування, але вже безпосередньо доброму лікареві. Лікар, зрозуміло, податків з «подяк» не платить, після чого лікарні продовжують нагадувати воєнні лазарети періоду Другої світової війни.

І так у кожній сфері відносин держава – громадянин. Утримуючи органи правопорядку і безпеки, українці чудово розуміють, що поліція не завжди захистить їх від насильства на вулиці. У випадку пограбування помешкання грабіжників, як правило, не знайдуть, а якщо й затримають, то вкраденого їм ніхто не поверне. Так само годі сподіватися, що державний прокурор за певну плату не розвалить справу і не «зіллє» її в суді. Якщо ж станеться диво і справу доведуть до суду, то нема гарантії, що за відповідну «подяку» суддя не відпустить злочинця просто із залу суду. Що робить основну функцію держави – здійснення правосуддя – неможливою. Що ж до пенсійного забезпечення, то тут ситуація ще більше зрозуміла. Якщо самому не заощадити відповідну суму «на старість», то не виключено, що до смерті доведеться ритися в сміттєвих баках.

Така безпросвітність формує в суспільстві переконання, що заплачені податки – це викинуті в прірву кошти. Гроші, що ніколи не повернуться якісними послугами з боку держави – зміцненням обороноздатності армії, добре відлагодженою системою охорони здоров’я або ж гідною пенсією на старість. Безумовно, якась частка зібраних коштів піде все-таки на підтримання функціонування основних державних інститутів, але більшість буде розкрадена «в дорозі» або ж уже «на місцях». В сухому підсумку загальний висновок невтішний: за умов тотальної корупції податки сприймаються не як добровільний внесок громадянина для функціонування держави, а як спроба відкупитися від неї. Де громадянин про свою безпеку, здоров’я і старість мусить подбати самостійно. І знову ж таки, формується переконання, що це не своя, а навіть ворожа влада.

Це замкнута система. Головне завдання якої – утвердити в суспільстві переконання, що у випадку українців інакше й бути не може. Що це типова для українців організація суспільства, оперта на глибоку традицію бездержавності. Одні втовкмачують в голову, що збулася вікопомна мрія української нації і ми маємо незалежну державу, на яку можна тільки молитися, але нічого не вимагати і не змінювати, бо інакше вона розвалиться. Інші – маніпулюють тим, що українська держава просто не може бути іншою, а тому не має права на існування. Через заперту позицію одних і других українцям не вистачає сили і відваги розірвати це ганебне замкнуте коло. Коло, створене кланово-олігархічною системою.

Гнилий політичний клас, демонтаж держави і українське громадянське суспільство

За час існування незалежної української держави її громадяни вже двічі пробували навести лад у себе в домі. Помаранчева революція нагадувала радше карнавал, за допомогою якого громадяни пробували переконати олігархічну систему, що не будуть далі миритися і вимагатимуть докорінних змін. Представники кланово-олігархічної системи мімікрували аж до того рівня, що сам Азаров прийшов у помаранчевому шарфі на сцену Майдану. Тому більшість учасників протесту обмежилася персональними перестановками у владній системі, так і не насмілившись розпочати демонтаж системи Леоніда Кучми. А далі олігархічні клани, оправившись від першого переляку, розпочали перерозподіл сфер, де контроль за державними потоками обіцяв просто казкові прибутки. Політична еліта, за спиною якої стояли справжні господарі ситуації, билася і товклася між собою, а учасники революції повернулися до свого звичного стану, повіривши у чесні наміри тих, кого щойно делегували у владу. І тут треба зазначити, що в результаті Помаранчевої революції кланово-олігархічна система не зазнала навіть найменших втрат.

Проте боротьба між регіональними кланами не вщухала. І один із найбрутальніших – донецький, прагнув реваншу. Для цього клану українськість української держави була лише формою, тобто прикриттям для відвертого розграбування країни. В результаті, влада опинилася в руках «донецьких». Людей прагматичних, брутальних, які не мали жодних сентиментів до національного характеру держави Україна. До всього, розпочався справжній демонтаж державних інститутів: СБУ та Міністерство оборони очолили російські громадяни, офіцери спецслужб іншої держави. Армію свідомо доводили до розвалу, а Служба безпеки була просто нашпигована іноземною агентурою. Відбувся перегин також у фінансуванні базових державних органів – фатальне недофінансування збройних сил із перенесенням пріоритетів на Міністерство внутрішніх справ. Навіть політичним сліпцям мало бути очевидно, що українську державу готують до повної капітуляції перед зовнішнім ворогом і посилюють апарат насильства для придушення внутрішніх протестів.

Чому тогочасна політична опозиція, яка тепер знову опинилася при владі, цього не зауважила тоді, голосуючи за зміни у статтях бюджету, здогадатися не важко. Просто опозиційним політикам їх партикулярні інтереси і «бізнесові» домовленості з владою були важливішими, ніж екзистенція української держави. Заради справедливості варто додати, що тоді ніхто ні з влади, ні з опозиції навіть не допускав прямої і відвертої зовнішньої агресії проти України.

Однак клептократичний режим Януковича настільки брутально заходився розграбовувати країну, що увірвав терпець навіть найбільш терпеливим українцям. І тут ті, хто плекав в українському суспільстві анархію, хаос та безкарність (в мутній водичці легше ловити рибу) і намагався вибудувати на цьому свої сценарії демонтажу держави, прорахувалися. Вони не врахували, що поряд із державними структурами українці, які традиційно не довіряють державним органам, дуже часто гуртувалися навколо структур громадянського суспільства. Те, що хтось сприймав як традиційну українську анархію, виявилося подекуди більш стійким і важливим, ніж корумповані державні структури. Громадянське суспільство України перед загрозою демонтажу держави настільки консолідувалося, що взяло на себе на певний час важливі державні функції. Це проявилося не тільки в монолітності протестів на Майдані, але й у творенні потужного волонтерського руху, який забезпечив фінансування, укомплектування та харчування майже розваленої української армії. Тисячі чоловіків та жінок залишили свої домівки і, не чекаючи мобілізації, записалися добровольцями.

Зрозуміло, що з часом існування розрізнених і не завжди контрольованих з центру добровольчих батальйонів, могло обернутися катастрофою, оскільки держава втрачала монопольне право на насильство. Зрозуміло також, що добровольчими батальйонами могли маніпулювати, або ж спробувати перетворити їх на приватне військо. Подібні експерименти могли призвести до ситуації, яка вже траплялася в українській історії, ім’я їй – отаманщина.

Зберегти дієздатну армію, уникнути отаманщини, не допустити до розколу країни, захиститися перед зовнішньою агресією і розповзанням інспірованого сепаратизму – такими були головні виклики перед новою центральною владою у Києві. Новою владою, котра опинилася у відповідних кабінетах не так завдяки особистим заслугам на Майдані, як досить часто по-мародерському їх самовільно захопила. Просто учасникам Революції Гідності, під час якої пролилася кров, а українська держава зазнала прямої агресії з боку сусіда, здавалося, що повернення до старих схем більше ніколи не буде. Що в українському суспільстві не знайдеться більше циніків, які захочуть зберегти систему, в боротьбі проти якої було заплачено людськими життями. Українська держава знову мала стати владою українців (у широкому розумінні цього слова) і для українців. Що з цього вийшло – можна буде довідатися, прочитавши наступну публікацію з циклу.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук
; ; ;