Новий фронт старої війни
IQ

Новий фронт старої війни

Черговий етап стратегії «конфліктного врядування» нової влади у Варшаві

Юрій Опока, 19 грудня 201612401
фото wyborcza.pl
Антиурядова демонстрація під Сеймом РП

Напруга в інформаційному просторі Польщі останній рік практично безперервна, але в п’ятницю 16 грудня вона відчувалась особливо. Темою номер один того дня була законодавча ініціатива правлячої партії Право і Справедливість (ПіС), де серед іншого передбачалася заборона для журналістів вільно працювати в кулуарах парламенту. Для преси задумувалися спеціальні «робочі місця», тобто окремі приміщення, куди б приходили політики на розмову. Якщо би, звісно, забажали прийти.

Закономірно, такі «демократичні покращення» обурили багатьох журналістів. Декотрі редакції ініціювали навіть акцію «день без політиків» на знак протесту. Та день, котрий планувався без політиків, враз спалахнув громадськими акціями непокори і цілодобовим медіабенефісом тих-таки політиків.

Під час п’ятничного вечірнього засідання парламенту Маршалок Cейму Марек Кухцінський заборонив брати участь у засіданні депутатові від опозиції Міхалу Щербі – нібито через порушення дисципліни. У відповідь опозиція заблокувала трибуну. Депутати від ПіС перейшли в інше приміщення, де проголосували руками за бюджет на наступний рік, не врахувавши жодних опозиційних поправок. Усе це відбувалося за зачиненими дверима без участі опозиції та журналістів, а підняті руки рахували спеціальні партійні секретарі.

Такі порушення регламенту підживили вже наелектризоване середовище активних опонентів ПіСу. Тож те, що починалося як протест журналістів, перетворилося на масштабні громадські акції. Опозиційні політики, представники організації «Комітет Оборони Демократії», журналістські середовища й інші активісти через соціальні мережі почали скликати до парламенту небайдужих людей. До півночі біля Сейму вже зібралися кілька тисяч протестувальників, котрі виразно й емоційно закликали владу не порушувати регламент, не посягати на свободу преси і скасувати низку контраверсійних законів.

Близько третьої ночі, коли депутати почали роз’їжджатися, автомобілі з лідером ПіСу Ярославом Качинським і прем’єром Беатою Шидло заблокували активісти. Довелося втрутитися поліції.

Наступного дня протести продовжилися. Як і блокування трибуни парламенту. В неділю також відбулися пікети прихильників влади. У протистояння довелося втрутитися президенту. Щоправда, це не розрядило ситуації, оскільки Анджей Дуда сам із партії влади.

Відразу по сутичках поліція мобілізувала додаткові сили в регіонах і відрядила їх до Варшави. Опозиція заговорила про перевибори, влада – про кримінальні провадження, активісти – про загрозу демократії, журналісти – про польський «майдан». Над Віслою замайоріла перспектива затяжної політичної кризи.

Конфліктократія

Філософію державного управління партією Право і Справедливість важко концептуалізувати в традиційних політологічних термінах. «Етатизм», «консерватизм», «популізм», «соціалізм» – тільки найвидніша частина з коктейлю, котрий щоденно подається у вечірніх інформаційних програмах. Та це суть діяльності ПіСу, себто її внутрішній вимір. Натомість є інший – зовнішній (методологічний) вимір, тобто стиль правління. Він добре діагностується, позаяк має одну виразну особливість – конфлікт як метод реалізації влади.

«Конфліктократія» ПіСу почалася фактично відразу після перебирання важелів правління у 2015 році і триває безперервно. «Битва за історію», «битва за суд», «битва за жіночі майтки» (термінологія з польських жіночих протестів, йдеться про повну заборону абортів), «битва за мертвих» (ексгумації), «битва проти ГО» і от у п’ятницю відкрився новий фронт суспільного конфлікту – «битва проти журналістів у парламенті». Ці окремі поля боїв, котрі без перерви відкриває й закриває правляча партія, є певною мірою закономірними, адже керівництво ПіСу поставило за мету збудувати нову «справжню» Польщу. Для цього потрібно зруйнувати стару («наслідок комуністичної змови» – за лексиконом ПіСу). Відтак опір старої системи і її середовищ гарантований – пояснюють ідеологи правлячої партії. В ту ж таки п’ятницю владна більшість голосувала за закони, котрі передбачали різке зниження пенсій колишнім працівникам органів безпеки у комуністичній Польщі. Це дало підставу звинувачувати опозицію, котра блокувала трибуну, у підтримці комуністів і вкотре підкреслити тезу про неокомуністичну природу Польщі 1989-2015 рр.

Тактично «конфліктократія» виглядає як «ленінське танго», тільки з іншою черговістю. Нещодавній процес довкола заборони абортів добре ілюструє таку тактику. Від провладних середовищ з’являється ультраконсервативний проект, котрий забороняє аборти не лише євгенічні, але взагалі, будь-які (навіть внаслідок зґвалтування чи інцесту) та передбачає жіночу кримінальну відповідальність за його здійснення. Такий натиск викликав масовий спротив, і жінки по всій Польщі вийшли на «чорний протест». Влада відступила і залишила все як було, але тепер вже чинний до того консервативний закон, який і так забороняв самовільні аборти, виглядає перемогою прогресивних сил.

Схожа ситуація була з Конституційним судом. Спершу його хотіли різко і повністю підпорядкувати чинній владі (два кроки вперед). Проте, зустрівши опір у світі й Польщі, відступили й паралізували роботу (крок назад), чекаючи, поки повноваження «опозиційного» голови суду закінчаться. Власне 19-го грудня голова Конституційного суду, котрий уже встиг стати символом спротиву владі, йде з посади. А це відкриває шлях до формування провладної більшості серед суддів.

Майдан на «пляцу Збавіцєля»

Естетика нинішніх протестів і загалом політичний процес Польщі щораз більше нагадують ненайкращі пострадянські практики. Обов’язкові рішення, котрі політично «неправильні», не публікуються. Проекти, які «правильні», голосуються руками. Масові акції проти дій влади перекриваються акціями на підтримку легітимної влади. «Українізація» польської демократії та занедбання легальних процедур стає дедалі більш помітним явищем.

Однак позірна схожість не має вводити в оману. Навряд чи можна говорити про якусь можливість «майдану» та непередбачувану зміну влади в Польщі, як це роблять деякі українські й польські коментатори. Принаймні зараз.

Є кілька важливих причин, чому нинішні протести не призведуть до відходу від влади Права і Справедливості. По-перше, рейтинг ПіСу стабільно найвищий. Їм, зрештою, і нові вибори не страшні. Грудневе опитування агенції CBOS показує 36% підтримки чинної влади, натомість дві найбільші опозиційні партії Громадянська Платформа і Новочесна мають по 16% і 14% відповідно. Єдина проблема для влади – її виборець не у Варшаві. По-друге, офіційна політична опозиція слабка і скомпрометована безкінечними скандалами (теж українська тема осені 2013-го). По-третє, і це найвагоміший чинник, секрет ефективного «революційного» протесту в наших широтах передбачає тісний союз лібералів із націоналістами. Власне ліберальний креатив і лобізм на Заході, помножений на пасіонарність націоналістів й забезпечив перемогу українського Майдану. Без активного «правого крила» у Варшаві скоріше можлива «Болотна площа», аніж «майдан». А праве крило як раз у «гусарів» з ПіСу.

Натомість основу нинішніх протестів становить ліволіберальний креативний клас, що полюбляє пити каву на «пляцу Збавіцєля» (популярне місце серед варшавських хіпстерів та «білих комірців»). А колективний портрет протестувальників можна змалювати з читачів «Ґазети Виборчої». От тільки їхня кількість зменшується як «шагренева» шкіра, про що свідчать тиражі й безперервні кадрові скорочення серед журналістів газети.

Проте тактична слабкість опозиційних сил зараз ще не значить, що вони приречені. Теоретично успіх у протидії владі можливий. Та передусім потрібно розуміти, що значить успіх. Очевидно, що перевибори зараз не вихід. За них виступають лише ті опозиційні сили, котрі хочуть використати низьку популярність Громадянської Платформи й перетягти до себе їхніх виборців, а також позапарламентські опозиційні партії. Позаяк поле ліберального виборця не збільшилося, перерозподіл голосів може бути тільки у межах цього поля, та в сухому залишку влада знову належатиме ПіСу.

Оптимальним варіантом для парламентської і вуличної опозиції було б конструювання міцного нового механізму стримування і противаг нинішньої влади. Оскільки інституційний механізм противаг уже не працює (всі гілки влади, включно з судовою і медійною, вже в одній руці), опозиція мала б потурбуватися про альтернативний механізм. Швидкі й точкові вуличні демонстрації, які відбулися в п’ятницю, цілком до цього придатні. Скоординована діяльність політків та громадського сектора у парламенті й на вулиці – єдине, що може стримувати правлячу партію.

Рецепт успіху опозиціонерів простий, універсальний і банальний: об’єднання. Передовсім об’єднатися мають політики, далі – середовища, що втягнені у конфлікти. «Конфліктократія» є доволі ефективною формою перманентної мобілізації власного виборця й відволікання «ворожих» середовищ. Та її Ахілесова п’ята – єдиний фронт незадоволених. Якщо більшість середовищ, котрі зараз втягнені в окремі конфлікти з владою, зможуть виступити єдиним фронтом, подолати їх буде практично неможливо.

Хоча й при такому варіанті подій перспективи польського майдану залишаються примарними (що добре), та «єдиний фронт» зможе виступити серйозним переговірником з нинішньою владою. Він уже не поверне назад третю Річ Посполиту, але й не допустить четвертої. Можливо, вдасться хоча б домовитися про Річ Посполиту версії 3.5.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук
; ; ;