Піар по-християнськи
IQ

Піар по-християнськи

Про показову побожність можновладців

Григорій Швець, 10 січня32794

«І коли молитеся, не будьте як ті лицеміри, які люблять стояти й молитися в синагогах та на перехрестях, щоб люди їх бачили» - передає євангеліст слова Христа. Однак, на найбільші релігійні свята політики штурмують медіа-простір, як «совєти» Берлін. Чи не кожен, кому болить передвиборчий рейтинг, вважає своїм обов’язком засвідчити свою побожність, бажано – прийти до храму. Щоправда, не в пошуках розради, а під об’єктиви камер. Бо у храмі завжди виходить красива картинка: навіть останній пройдисвіт може вдати з себе якщо не святого, то розкаяного розбійника. Не встигли «засвітитись» на Різдво – не біда, буде і Водохреща, і Великдень, і день Хрещення Русі. Але за всім цим фарисейством проглядає криза української публічної політики, в якій елементи шоу переважають над змістом.

Загалом, логіка політикуму зрозуміла. Він десятиліттями страждає через брак суспільної підтримки, тому крихкі рейтинги доводиться зміцнювати всім, чим завгодно. Натомість Церква – одна з небагатьох інституцій в Україні, що зберігають позитивний баланс довіри суспільства. Враховуючи високу релігійність (принаймні, формальну) українців, політтехнологи радять своїм клієнтам триматись поближче до Церкви. І вони часто-густо передають куті меду – деякі навіть залучають до передвиборчої агітації духовних осіб. В обмін на близькість з Церквою політики стають її щедрими спонсорами, а іноді навіть лобіюють її інтереси – варто загадати «придворний» статус УПЦ Московського патріархату в часи правління Януковича.

Зрозуміло, що жодного зв’язку між демонстративною побожністю і реальними переконаннями політиків не існує. Перефразовуючи Ніцше, все, що не шкодить рейтингу, робить кандидата сильнішим. Відколи в лідери суспільних симпатій вибились військові, в гардеробі політиків з’явились камуфляжі, а в їхніх командах – АТОвці і волонтери. Якщо через 10 років українці настільки ж сильно полюблять фермерів, кандидати позуватимуть з плугом і сапою. Нічого особистого – просто політтехнології, якими тією чи іншою мірою користуються в усіх країнах світу. На відміну від середньовічного монарха, демократичний політик мусить час від часу нагадувати суспільству, що він є його органічною частиною, пред’являючи свою ідентичність, спільну із загальною. Звідси – необхідна участь у колективних ритуалах, ходіння в народ та інші жести, продиктовані політичним етикетом. До них належить і позування перед публікою, адже демократичний політик не може бути кабінетним затворником.

Водночас, все це – лише додаток до комунікації влади і суспільства, бо демократична влада обирається все ж таки для управління спільним благом, а не для виконання ритуалів. Менеджер має бути приязним і відвідувати корпоративи, але його професійна діяльність не може зводитись до усмішок і перехиляння чарки у колективі. Але в Україні саме так і відбувається. Те, що мусить бути даниною етикету, є основним змістом комунікації політикуму з громадянами. Ритуали і позування замінили собою все, в тому числі – політичні програми і звіти про їхнє виконання. «Ми з тобою однієї крові!» - театрально виголошує посадовець, хоча його питали зовсім не про це. Коли суспільству (принаймні, його прогресивній частині) слід пред’явити результати роботи, політикум добре поставленим жестом пред’являє свою ідентичність, підлаштовану під потребу моменту. Інакше, як окозамилюванням і маніпуляціями таку стратегію не назвеш.

Звісно, політика ніколи не буває вільною від маніпуляцій. Проте якщо в ній, окрім маніпуляцій, нічого не лишилося, справи кепські. Це означає, що влада не є підзвітною громадянам, а громадяни – в тій мірі, в якій погоджуються вести діалог в такому стилі – і не вимагають тієї підзвітності. Відтак успіх в українській політиці дуже умовно корелює з досягненнями на ниві держбудівництва, зате здібності шоумена забезпечують політичне довголіття. Саме тому у парламенті ошивається стільки стендаперів, над якими не владний час. А що поробиш, коли замість Рузвельта виборець щоразу погоджується і на Чапліна? Чимало українців свято впевнені, що вибори – це щось на зразок конкурсу краси і обирати слід того, хто ефектніше себе подасть. В цьому сенсі, позування зі свічками у храмі – лише одна з обов’язкових номінацій.

Цікаво, що Церкви не наважуються перешкоджати цьому фарисейству. На найбільші християнські свята храми стають декораціями для популістського шоу і це, здається, всіх влаштовує. Принаймні, гучних та недвозначних заяв з осудом подібних практик не чутно. Можливо, в деяких Церквах вірять, що піар-перформанси зі свічками свідчать про конфесійну лояльність політиків. Але це не більше, ніж ілюзія. Приміром, 1015-річчя Хрещення Русі Арсеній Яценюк публічно відзначав разом з вірними УПЦ Київського патріархату, а через два роки вже колядував з предстоятелем УГКЦ. Та й Порошенко, хоч і є (був?) вірним УПЦ МП, тепер підтримує ідею єдиної Помісної Церкви в Україні. Так що сподіватись на особливу лояльність політиків Церквам не треба. А от наслідки дружби з ними можуть бути дуже серйозними. УПЦ Московського патріархату вже поплатилась за потурання популізму відомих політичних сил. Як виявилось, набудовані щедрими спонсорами храми можуть спорожніти, оскільки звідти масово тікають вірні, причому іноді – разом з настоятелями і навіть храмами.

А головне, своєю беззмістовністю українська політика заражає і українське християнство, перетворюючи його на порожній ритуал. Клерикалізація, що б там не мріяли собі клірики, є наступом держави на Церкву, а не навпаки. Яскравий приклад – Росія, де посилення «православності» йде паралельно з занепадом християнських та й загальнолюдських цінностей. І якщо путінському режиму справді незабаром загрожує крах, то для російського православ’я в тій чи іншій формі повториться 1917-й, коли гниле самодержав’я потягнуло за собою у прірву і Церкву. Залишається сподіватись, що це стане корисним прикладом і для українських Церков.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук
; ; ;