Сходіть в театр

Текст з нагоди Всесвітнього дня театрів

БлогиОльга Перехрест, 27 березня310
Ольга Перехрест
Журналістка ZAXID.NET

Інші блоги автора

Сходіть в театр

Якщо радіо – це медіа для інтровертів, то мистецтвом для інтровертів є театр. Адже так само, як радіо є імітаційною практикою телефонної розмови, театр може стати такою практикою для живого спілкування. Самі подумайте: протягом кількох годин глядач отримує можливість перебувати в одному приміщенні із людьми, які рухаються, говорять, дихають і мовчать. Фізична присутність актора у просторі заповнює брак присутності іншої людини, не вимагаючи нічого натомість. Перевага акторів полягає саме у тому, що говорити чи взаємодіяти з ними не обов’язково.

Хоча як сказати. Чим далі в ліс, тим наполегливіше сучасний театр розбиває «четверту стіну», звертаючись до глядачів напряму: заграє з ними, контактує, навіть залучає до постановок. Є документальний театр – що базується на реальних свідченнях людей; є театральна імпровізація, розгортання дії якої залежить безпосередньо від глядачів; є вуличний театр і ще безліч театральних форм, жанрів і способів. Театр вже давно не є «храмом» культури (принаймні, як на мене – не мав би ним бути). Постановки можна подивитись онлайн або в кінотеатрі. Сценарій можна зіграти, або просто його зачитати. Як п’єса, роман чи вірш за своєю сутністю є текстом, так театр є простором. Причому не обов’язково обмеженим стінами, кріслами і сценою. Театр – це простір у голові.

Якщо ж театр є простором у голові, то в цій голові відбувається багато чого хаотичного, інколи – й несумісного. Яким ще може бути простір, в якому одночасно перебувають актори, режисери, драматурги, освітлювачі, звукорежисери, глядачі, театральні критики, білетери, працівники гардеробу і кельнери, що продають коньяк до кави у холодних буфетах? А також: чиновники від культури (місцеві й загальнонаціональні), реформатори, лектори, вчителі, студенти, власники приміщень, ремонтники, техніки, костюмери, художники, декоратори та просто випадкові друзі й знайомі. Це така глобальна невиліковна театральна шизофренія: багаторука, немов богиня, багатоголоса, немов базарна площа. Та як і кожна людська взаємодія, ця поліфонія мусить звучати злагоджено – як правильно взятий акорд. Її треба налаштовувати, призвичаюватись, уміти схопити й натиснути у правильних місцях, щоб цей акорд звучав чисто. Тому театр – це звук.

Вертаючись до тези про «мистецтво для інтровертів», театр – це також і тіло. На тілах акторів, ніби на вішаках, тримається плетиво історії, що її розповідають зі сцени. Присутність тіл глядачів надає цій розповіді сенс. Тілом своїм театр може безсумнівно й беззаперечно віддатись, а може лише прикраситись й напудритись, так нічого справжнього й не розкривши.

Втім, мушлями цього справжнього тіла є театральні будівлі. Класичні, старі, порепані, облуплені, ніби дитячі носи від засмаги. Крихкі, втомлені, заліковані, оснащені протезами і замащені штукатуркою. Треба дуже уважно вдивлятись крізь ці нескінченні позолочені зубні протези і шрами, риплячу підлогу і діряві дахи, щоби побачити в сутінках сцени молоде пульсуюче серце. І так, український театр – це серце.

Серце – бо б’ється, саме по собі та із системою. Бо переганяє тілами кров, людей, слова, ідеї, рухи та практики. Бо часом хворіє і тому мусить зберігати спокій, однак продовжує здригатись, стискатись і рухатись – між старими сухими ребрами, між молодою гарячою плоттю. Бо продовжує любити там, де здавалось би, любити вже неможливо. Тобто, у всій нашій дорогій українській культурі.

Що ж з цим всім робити? А ось що: сходіть в театр. У місті, де є вісім професійних театрів і ще достатня кількість молодих і незалежних, у часи театральних гастролей та фестивалів, у країні, де колись з’явився театр «Дах» і тепер – феномен «Дикого театру», здавалось би, наївно нагадувати, що в театри ходити варто. Наївно, але досі актуально.

Адже театр є однією з найкращих метафор до творення світу. Він є самим втіленням праці деміурга, себто деміургією. Це мистецтво тут-і-тепер (на відміну від кіно чи літератури), і зрівнятись з ним у цій тутешності і теперішності може хіба жива музика – саме у цій своїй живості. Попри усе й усіх, часом сутужно й з помилками, українська театральна сцена зростає, експериментує, шукає себе. Як властиво помилятися серцю, тілу чи голосу, як часом невпевнено може звучати музика, як розібраним й неприбраним може бути простір чи невпевненою в собі - людина, так і театр (як і кожне мистецтво) не є стовідсотковою відповіддю на життєві чи світоглядні питання. Однак, він шукає.

Можна нескінченно довго шукати правильних слів й порівнянь, можна узагальнювати індивідуальний досвід і водночас поза очі й між рядками зізнаватись у тому, що насправді я нічого не розумію в театрі. Але ви – купіть квиток і сходіть. Можливо, знайдете щось таке, до чого мені дотягнутись поки не вийшло.

(на головному фото: львівський вуличний театральний фестиваль "Кіт Ґаватовича", що відбувся у вересні 2016 року. Авторка фото - Діана Горбань)

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter

Інші блоги автора

Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук
; ; ;