Від Голодомору до АТО
IQ

Від Голодомору до АТО

Спокуса сприймати українську історію як казочку про добрих українців

Павло Зубʼюк, 7 грудня 201619015

Колись, у часи студентського юнацтва, я теж уявляв світ спрощено. І, звісно ж, Голодомор в моїх уявленнях робили виключно чужинці, гинули від нього виключно українці, а потім у спустошені голодом хати привезли мільйони росіян. Чому мільйони? Ну як, у патріотичних брошурках стверджувалося, що від Голодомору загинули близько 10 мільйонів українців, отже, і завезти мали мільйони.
«Перші совіти» в Галичині та Волині, за моїми уявленнями, арештовували і страчували виключно етнічних українців. У патріотичних брошурах не було нічого про якісь репресії проти поляків. Тому, логічно уявлялося мені, поки польські пани, колоністи та офіцери в красивих мундирах пили собі каву у львівських кав’ярнях – мимо них енкаведисти тягли на розстріл закривавлених героїчних українських націоналістів. Хіба ж могло бути інакше? Адже і в тих, і в інших головним ворогом були українці. Так у брошурках і було написано: поляки допомагали більшовицьким партизанам. Все логічно.
Єдине, що такої однозначної думки про євреїв у мене не склалося. В порядних брошурках їх прямо «ворогом» не називали. Навпаки, там писали про міфічну Стеллу Кренцбах, бойову товаришку українських партизан. А антисемітські брошурки настільки демонізували євреїв, що повірити їм було важко. Втім, публікації у «Вечірньому Києві», де нібито зі знанням справи розповідали про наявність якихось німецьких аерофотознімків, що безперечно доводять відсутність розстрілів у Бабиному Яру – в це вірилося. Ну, як же я міг припустити, що порядна газета просто друкуватиме неперевірену маячню? Ніяк.
Окреме питання – що тоді у мене не було постійного доступу до Інтернету, а навіть якби був – не було ще тоді традиції перевіряти інформацію в онлайн-джерелах. Та і, зрештою, я був звичайним студентом, а не, скажімо, міністром культури.
На жаль, спокуса сприймати українську історію як таку собі казочку про добрих українців, яких постійно ображали всі інші, досить живуча і в наші дні. Люди не розуміють, що це – як футбол: треба влучити м’ячем у ворота, а не вибити його якомога далі за межі стадіону. Таким чином ми ще на зорі Незалежності одержали сферичну у вакуумі «патріотичну» історію, а в школі викладали іншу історію – «УРСРівську», трохи приправлену згадками про Голодомор, репресії та УПА. Виглядало це дивно: після Голодомору недобиті селяни йшли героїчно вмирати за радянську Батьківщину.
Ну і, звісно ж, шкільна історія складалася з дат та прізвищ. Прізвища ті поділялися на героїв та антигероїв. Треба було все правильно зазубрити, а от чи розумієш ти історію – це учителів мало цікавить.
Я часто міркую на тему: а якою була б наша країна, якби з самого початку історію у школах викладали інакше? Ну, хоча б історію ХХ століття. Якби діти обговорювали мотивацію, при чому не лише «вождів», але й рядових учасників подій? Наприклад, українця, який утік від мобілізації до війська УНР, а також того, який не втік, а пішов добровольцем. І того, який потім перейшов на бік червоних. І того, який писав доповідні про голод, і того, який відбирав хліб у сусідів. І навіть того, який добровільно віддав усе майно в комуну.
Знов-таки, в Україні ж мешкали не лише українці. Мотивація єврейського юнацтва, яке пішло в більшовицьку партію, а потім в її силові структури. Багато хто здивується, але в цій мотивації було мало, власне, єврейського націоналізму: учні повинні знати і про закриття синаґоґ, і про арешти сіоністів та єврейських підприємців. Так, відомо, що такі аспекти нашої історії є живильним ґрунтом для антисемітизму – але саме тому їх потрібно обмірковувати у школах, а не на кухнях, в підворіттях чи на неонацистських збіговиськах.
Про польське населення теж було б непогано поговорити. І не лише про сумнозвісну чистку на Волині та в Галичині 1943-44, а й про «польську» кампанію НКВС наприкінці 30-х. Не знаю, у кого як, а в моїй школі про це не те що не дискутували – навіть не згадували. А ще в нашій історії були і кримські татари, і німці, і греки, і болгари, і чехи, і угорці. У них, певне, теж були якісь проблеми, чи ж не так?
Окреме питання – Друга Світова. От чи дискутують у нас про бандерівський терор, скажімо, проти бульбівців? Наскільки це було необхідно – вбивати партизан з іншої української партизанської структури? Ну, а численні масові вбивства за етнічною ознакою – це взагалі невичерпна тема для дискусій. От лиш де взяти вчителів, які зможуть побудувати таку дискусію грамотно, з повагою поставитися до учнів, які мають іншу думку?
Коли починалася АТО – багато хто бачив на телеканалах спонтанні промови проросійських мешканців Донбасу. А я навіть знаходив таких мешканців у соціальних мережах – і намагався з ними поспілкуватися. Вдавалося далеко не завжди: люди взагалі не хочуть чути інакшу думку. На жаль, цим вони мало відрізняються від тих, хто мешкає дещо західніше: думки інакші, звісно, але неготовність до критичного мислення, відсутність культури діалогу – та сама.
Саме в таких суспільствах існує життєдайний ґрунт для поширення різноманітних фейків – як про «наполовину завезені Черкаси», так і про «Донбасс кормит, а западенцы бездельники». На такому ґрунті не лише виростають ДНР-ЛНРи, але й численні політики-популісти. Якщо суспільство некритично ставиться до Бандери чи Сталіна – то значна його частина так само некритично поставиться до тих, що візьмуть Бандеру чи Сталіна на свої прапори. Навіть якщо їх метою будуть місця в парламенті, перерозподіл прибутків або перетворення цілого реґіону на заручника зовнішньої політики сусідньої держави.
Замкнене коло: народ не розуміє свою історію, сприймає її як примітивний набір «хороших» і «поганих», результат – неправильний вибір, відсутність еліти, продовження деградації освіти, зокрема викладання історії. Народ і далі не розуміє свою історію, все йде по наступному колу.
Питання лише в тому, як це замкнене коло розімкнути. Я от ще не знаю, а ви?

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук
; ; ;