Вивести мову з гетто
IQ

Вивести мову з гетто

Головне завдання українізації

Григорій Швець, 6 лютого16146

Що б там не відбувалося у світі, українці знов сваряться через мову. Цього разу – через мовні законопроекти, подані на розгляд Верховної Ради. Одні вважають їх надто суворими, другі – надто м’якими, а треті сваряться заради спортивного інтересу. Однак успіх українізації залежить не лише від законів, а й від того, чи вдасться вивести українську мову з гетто, в якому вона опинилася в радянські часи.

Механізм деукраїнізації

За століття бездержавного існування українці справді стали селянською нацією, відтак українська мова була замкнена у селі. У 1920-х, в роки коренізації, стався культурний вибух розстріляного відродження, і українська мова почала стрімку експансію у міста. Але потім сталінський режим зробив все, щоб повернути українську в село, а село для певності ще й понівечити Голодомором. Українську мову не заборонили, проте створили всі умови для її маргіналізації. Село, де проживала статистична більшість українськомовного населення, було уражене в правах, тому безпаспортні колгоспні кріпаки мріяли втекти до міста.

А в містах вони потрапляли у жорна м’якої, але ефективної русифікації. Українська мова могла залишатися для домашнього вжитку, але на роботі та в публічній сфері потрібно було переходити на «общєпонятний язик». В результаті друге-третє покоління вже ставало російськомовним. Не допомагала навіть система освіти, бо у школі українська була не обов’язковою для вивчення або подавалася як другорядний предмет. Книжки українською, звісно ж, видавали, але в масовій культурі українство представляла карикатурна шароварщина, котру неможливо було сприймати всерйоз.

Саме з такого гетто українська мова почала виходити на зорі незалежності. Передусім механізм деукраїнізації почало руйнувати надання українській мові офіційного (а отже, обов’язкового) статусу. Урбанізація продовжується, але поступово набуває протилежного змісту: носії української мови поволі українізують міста. Що б там не казали алармісти, сьогодні у Києві можна залишатись українськомовним, не вступаючи у щоденні конфлікти. Про це переконливо свідчать плачі адептів «русского Киева». «Сфера обслуживания Киева совершенно устойчиво переходит на общение галицким диалектом», – скаржився знаний українофоб Василь Волга, поки країна обговорювала філологічні страждання Лариси Ніцой.

У південно-східних регіонах ситуація ще залишається складною, але українська мова проникає і туди – через державні установи та освітні заклади. Якби не юридична диверсія Ківалова-Колєснічєнка та звичка нехтувати законами, українцізація цієї сфери йшла б ще швидше. Звичайно, з історичної перспективи цього замало – мова не може залишатися у офіціозному гетто. І щоб зробити наступний прорив, не треба вигадувати велосипед, достатньо перевернути радянські механізми деукраїнізації з поправкою на сучасні обставини.

Що далі?

Перше й основне завдання – звільнити українську мову від іміджу мови, яка годиться лише для співу, мови-етнографічної екзотики. У цьому напрямі дуже хороший приклад подає сьогодні Донеччина. Там навчаються українською вже 60% школярів, але обласна адміністрація на цьому не зупиняється. Вже скоро там відкриються 20 опорних шкіл, в яких будуть інтерактивні дошки, лабораторії, комп’ютери, сучасні меблі, а на додачу – українська мова навчання. Якщо проект буде реалізовано належним чином, у тисяч донеччан українізація буде асоціюватися з модернізацією, а не з офіціозною шевченкіаною. Аналогічно впливають і вояжі українських митців на схід, які презентують там сучасну українську культуру.

Щоправда, культурна політика нерідко потрапляє у дві однаково небезпечні пастки. У першу пастку ми потрапляємо, коли українізація зводиться до популяризації народної культури: народних пісень, звичаїв і т.д. Особливо затято грішила цим українська школа, де українізація часто зводилась до облаштування етнографічних куточків у кабінеті української мови та літератури. Відтак у школярів формувалося стійке переконання, що українство – це дивакувате замилування архаїкою і селянським побутом, незнайомим міським дітям. Тому українство сприймалось без особливого ентузіазму – просто тому, що не знаходило відгуку у підростаючого покоління, не кажучи про старших людей. Натомість сучасна українська культура одразу почала завойовувати прихильників, виводячи мову з гетто: «Океан Ельзи» збирав повні зали навіть у Донецьку і Луганську, а інтелектуальна публіка радо відкривала для себе сучукрліт.

Проте з інтелектуальністю також варто бути обережним. У колах патріотичної інтелігенції популярна ідея, що висококультурний український продукт мусить витіснити російську «попсу». На практиці цим шляхом українізація потрапляє до другої пастки. Звичайно, в теорії, підвищувати культурний рівень українців не менш важливо, ніж українізувати їх. Проте на практиці це дві різні задачі, поєднавши які ми переганяємо українську мову з одного гетто в інше. Пересічний український містянин однаково байдужий і до етнографічної автентики, і до українського інтелектуального авангарду: і автентика, й авангард йому однаково чужі. Коли ж йдеться про українізацію, статистичні показники мають вирішальне значення. У цьому сенсі вульгарний Дзідзьо робить для українізації чи не більше, ніж вишукані Dakh Daughters. Квоти на радіо дають шанс українським митцям знайти свою аудиторію, а аудиторії – дізнатися, що на близькі їй теми можна співати і українською. Те саме стосується літератури та кінематографу, підтримку яких декларує чинна влада.

Таким чином українська мова позбавляється іміджу необов’язкової, непрестижної й неуживаної. Втім, для змін потрібен час, позаяк своє слово мусить сказати і демографія. Нині середній вік українця – 40 років, тобто статистична більшість населення сформувалася, засвоївши реалії мовного гетто. Стосовно українізації це, безумовно, втрачені покоління: в 40 років перейти на українську – це прецедент, але не правило. Однак природні демографічні зміни обов’язково зіграють свою роль, і вже років через 10 (при правильній державній політиці) позитивна динаміка українізації має різко прискоритись. Але форсувати зміни навряд чи вдасться – як свідчить практика, це породжує лише конфлікти і суспільні чвари.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук
; ; ;