Як дорослі виховують не дітей, а війну

Три небезпечні складники, що можуть перетворити патріотизм на щось набагато гірше

БлогиКатерина Глущенко, 27 грудня 2016652 3
Катерина Глущенко
журналіст-фрілансер

«Історична пам’ять – це непристойно. Це не історія, а лише віддзеркалення. Але нація будується на викривленні історії», – каже Ярослав Грицак. І додає, що всі -ізми, які лишилися з минулого століття, мають зникнути, бо гальмують розвиток суспільств.

Найбільш живучий і загрозливий серед -ізмів – націоналізм. За сімдесят років по Другій світовій війні Західна Європа потерпає від нього знов. Політичні рухи, засновані на підігрітій популізмом патріотичній риториці, становлять небезпеку не лише для Європейського Союзу, а й для міжнародної співпраці взагалі.

Україна, особливо вразлива для популізму, в іще більшій небезпеці: в будь-який момент із легко руки популістів від патріотизму через націоналізм може пролягти короткий шлях до нацизму.

Свіжі соціологічні опитування показують, що кожен другий українець заборонив би комуністичну ідеологію. Кожен третій – націоналістичну.

Третій рейх будувався саме на загостреному відчутті належності до нації, вітчизни, чогось великого – значно більшого за одне «я». Цей єднальний конструкт з’явився з усвідомлення зовнішньої загрози – більшовизму; з початком війни з Німеччиною Радянський Союз, забувши про інтернаціоналізм і класову боротьбу, теж піддався патріотичній істерії.

Підбурення патріотичних почуттів було одним із головних рушіїв Другої світової. Без самовідданого патріотизму солдатів війна, можливо, не тривала б так довго. І вже точно за сімдесят років по її завершенні російська влада не змогла б спекулювати міфом Великої Перемоги. Теперішнє посилення почуття єдності з землею, державою чи нацією в мешканців Західної Європи також є реакцією на зовнішню загрозу – надуману чи реальну.

Поки росіяни святкували перемогу, а німці лікували комплекс провини, українці не могли визначитись, як їм ставитись до Другої світової, світу й самих себе. Обираючи щоразу нову владу, яка змінювала сформований попередниками національний наратив. Після спроби відсторонитись від радянського минулого на початку 90-х Україна то поверталась до стану економічного, політичного та культурного сателіта Росії, то згадувала гасло «Геть від Москви!».

Десять років тому, на хвилі патріотичного піднесення після Помаранчевої революції, президент Віктор Ющенко заснував Український інститут національної пам’яті. За Януковича, коли маятник знов хитнувся в проросійський бік, інститут позбувся статусу органу влади та отримав директора-комуніста. Наступний президент повернув УІНП повноваження й дозволив новому директору інституту Володимиру В’ятровичу провадити свою політику закріплення національності як основи справжнього громадянина.

Причиною двадцятип’ятирічної невизначеності, коли українці вагались між векторами розвитку держави, була політична боротьба. Тепер директор УНІП Володимир В’ятрович каже, що «народ є дуже інертним, бо не знає, чого хоче», а в процесі декомунізації вважає головним завданням інституту «вести» маси.

Якщо уявити, що може статись із суспільством без національної ідентифікації, ця позиція може видатись не такою цинічною. Хтозна, можливо, наступного разу, коли маятник гойднеться в інший бік, на нас чекатиме відродження СРСР.

Але куди нас може привести декомунізація? Позбавлення матеріальних проявів минулого – пам’ятників, назв вулиць і міст – навряд чи чимось загрожує здоровому глузду українців. Як і заборона Компартії. Та УІНП відтепер займається й освітою: складає рекомендації, як викладати історію в школі. Старшокласники вивчатимуть ХХ століття як період творення нації, яка, оточена ворогами, врешті виборола незалежність. Кого може виховати така історія?

Вільгельм Райх, досліджуючи психологію Третього рейху, спирався на фройдизм. Він був упевнений, що радикальні маси народжуються з нереалізованих особистостей. Під тиском моралі та етики, уособленої в батьках, людина з дитинства уникає своїх бажань. У цьому їй допомагають механізми психологічного захисту. Бажання, звісно, нікуди не зникають. Критична точка, після якої вони починають перетворюватись на масове божевілля, наступає тоді, коли ззовні на кожного індивіда починає тиснути політика.

Історія Германа Гессе починається у традиційній швабській родині. Його батько – типовий священик, мати – типова дружина типового священика. Перші твори молодого Гессе – типові романтичні оди рідній землі.

Критики впевнено пророкували йому роль співця німецького побуту. А за кілька років так само впевнено засуджували письменника за відкриті виступи проти нацизму. Одурманені ідеологією інтелектуали не приховували здивування. Райх би також здивувався, адже Гессе міг стати відданим прихильником великої Німеччини.

Атмосфера традиційної сім’ї, де дитині заборонено все, крім послуху, змушує психіку захищатись. Батьки програють фіксації, реалізують витіснене і придушене, проектують власні травми на дитину. Й ланцюжок тягнеться з покоління в покоління, поки не прийде той, хто виведе приховані бажання назовні.

Гессе не піддався. Натомість, один із небагатьох, намагався боротись зі злом. Без насильства.

Свого часу він, як і багато підлітків, бунтував проти тиранії батьків. Такі протести теж можна вважати механізмом захисту; вони теж можуть призводити до небезпечних наслідків. Та боротьба Гессе з батьком навчила його не боятися виступати проти соціальних норм. А робота в книгарні, мабуть, навчила юнака думати.

Згодом зріла творчість письменника відкриє багато внутрішніх конфліктів, що походять із дитинства. «Степового вовка», «Нарциса і Гольдмунда» та інші твори він напише про діалектичну боротьбу соціальних імперативів і стихійних бажань – говорячи термінами психоаналізу, боротьбу над-я й несвідомого. Головним його текстом стане «Гра в бісер»: книжка про ідеальне середовище, яке дозволятиме герою все, крім свободи.

Втім, Гессе до самої смерті перейматиметься Німеччиною і вважатиме її своєю батьківщиною.

Патріотизм не завжди народжує радикальність. Патріархальна родина і традиційне суспільство травмують, але приховані бажання не обов’язково викривлюються до насильства. Шкільний курс історії, закріплюючи національний наратив, також навряд чи самотужки виховає нациста. Політичний вплив, навіть надпотужний, не в силах перетворити суспільство на орду, що прагне ствердитись через насильство.

Але три чинники разом спрацюють безвідмовно.

Повністю позбутись цих трьох небезпек можна було б лише в ідеальному світі. Та навіть у нашій дійсності критичне мислення зменшує загрозу. Є багато засобів для його формування. Можна впроваджувати курси критичного мислення у школах і вишах, змінювати підручники, реформувати початкову школу й іще до школи водити дітей на всі можливі гуртки, даючи вибір… Так, зовсім не обов’язково чекати, поки дитина перетвориться на електорат.

Білоруський опозиціонер Павел Морозов розповідає, що в його не декомунізованій країні діти питають, навіщо люди обрали Сталіна, якщо він був таким поганим. На це запитання мають відповідати не інститути пам’яті, не підручники з історії й навіть не вчителі. Воно звернене до батьків. Тих, які не поставлять двійку, якщо дитина зацікавиться чимось, що не вкладається до шкільного чи політичного курсу.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук
; ; ;