Як вояк із передової до своєї коханої добирався

БлогиІрена Баранова, 20 квітня643 3
Ірена Баранова
начальник прес-центру повітряного командування «Захід»

Старшина ремонтно-технічної роти одного з зенітних ракетних полків західної України у 2014 році разом зі своїм підрозділом, що був піднятий по тривозі, знявся з місця та вирушив у невідомому навіть особовому складу напрямку. Офіцери та солдати Повітряних Сил на відміну від військових інших видів, виїжджали на той час у різних напрямках, підрозділи змінювали свої позиції. Частина з них – аби підсилити військо на лінії зіткнення та не дати ворогові шансу порушити ще й повітряний кордон. Інші ж – посилити бойове чергування з охорони повітряного простору та зміцнити мережу протиповітряної оборони по всій Україні, а особливо над державними об’єктами, що мають особливу важливість.

Неабияке завдання, що потребує максимальної самовіддачі від кожної бойової одиниці, тож і старший прапорщик Ігор Стеценко без жодних сумнівів рушив зі своїми побратимами. Хоча привід отримати відстрочку мав. Справа у тому, що вдома парубок залишив дружину при надії, а старшим чоловіком у сім’ї ставав дев’ятирічний син Андрійко. Але рішення було прийнято, та й командир обіцяв у час «Ч» до коханої відпустити.

Дні у новому місці призначення пролітали швидко, бо герой нашої розповіді має веселий характер й до будь якої справи підходить з легким серцем, а в колективі та серед командирів славиться доброю вдачею та чудовим почуттям гумору. З домівкою зв’язок не переривався. Син зі школою, до того ж, організував поставку батьківським побратимам власноруч зроблених оберегів: хлопчики щось малювали та клеїли, дівчата виготовляли ляльки-мотанки – тепло з рідної Шепетівки зігрівало воїнів і на відстані.

Напередодні пологів дружина зателефонувала Ігорю і той миттю побіг вибивати довгоочікувану відпустку. Командир відпустив на тиждень, справу зроблено – документи в порядку, а як же дістатися тепер?! Через Київ потягом – задовго, ніяк не встигне аби допомогти коханій у найважчий момент. Чоловік вирішує у будь-який спосіб встигнути. Сподіваючись на власну вдачу та Божу волю вирушив до найближчої траси. Липнева злива розмивала силует у потертому камуфляжі та збивала пилок з поношених берців, а козак вперто йшов до коханої. Пів України, сотні кілометрів з розрядженим телефоном та семеро пересічних янголів у обличчі водіїв, що на шляху до мети підбирали військового. Жоден з тих, кого послала доля на шлях бійця, не взяв з нього ані копійчини. Українці неймовірні й тому вдача супроводжувала нашого героя до фіналу: вже неподалік від Шепетівки Ігоря підібрав екіпаж швидкої допомоги та «з вітерцем» доставив до самого пологового будинку.

Коли, хитаючись від втоми й хвилювання, у медичному халаті на промоклому камуфляжі, Ігор дістався до коханої, вона вже декілька годин безуспішно силилася народити, але побачивши чоловіка, скрикнула, заплакала та за хвилини впоралась. Шість хвилин, як чоловіка допустили до породіллі, а він вже тримав новонародженого сина на руках.

«Кохана дочекалася, неймовірно, я ж навіть подзвонити, що вже поруч не міг!»- дивується щасливий батько, та розповідає - «Я бачив народження своєї дитини, та тепер ніколи не матиму сумніву у жіночий силі духу. Сина вирішили на честь дідуся назвати Іваном. Дід в мене герой та й душу вклав в мене, це по його стопах я вирішив військовим стати. У другу світову з міномету два фашистських доти при виході з оточення накрив. Мав нагороди, але ніколи ними не хизувався. Орден Слави зберігається тепер в нас вдома, а ось «Червону зірку» в діда ще при житті хтось поцупив. З 1944 року ворожий уламок біля серця носив, аж поки у 91 з життя не пішов. Але продовжував працювати, онуків виховувати».

Дідові Ігор завдячує другим народженням, той в дитинстві йому життя врятував. Батько у хлопця робив далекобійником та на подвір’ї зберігалася стара резина з вантажівки, малий поліз на ту купу шин, а та розвалилася. Трирічну малечу величезне колесо причавило обличчям до вологого піску, дихати було нічим. Дідусь, відчувши тривогу, визирнув на двір та побачив дитячу ніжку з-під завалу, встиг витягнути та викликати швидку. «Сина нарік на його честь, аби справжнім козаком ріс, як дід Іван – сильним, мудрим, незламним та проте дуже добрим» - ділиться сподіваннями щасливий батько.

Молодший Іванчик вже трошки підріс, та його матуся вирішила не сидіти вдома – передала пелюшки бабусі, а сама подалась до війська. Так до чоловіка наче ближче. Сьогодні старшина знову далеко від родини, він виконує завдання в зоні проведення АТО, поруч з ним на війні його побратим та хрещений тато Іванка Володимир Дидюк – чоловіків поєднала справжня дружба. 38 неприйнятих дзвінків від майбутнього кума свого часу побачив Ігор, коли нарешті зміг ввімкнути телефон після своєї мандрівки до родини у липні 14-го.

«Чоловіки будуть виконувати свою роботу доти, доки ми тут потрібні. А за старшого в моїй родині зараз син Андрій, йому всього одинадцять. Знаю, не легко. Але те, як він вчиться, як допомагає матусі та старшим родичам, як порається з молодшим братиком – це те що зігріває мені серце тут. Я вдячний синові. Сенс життя для мене – зробити все можливе, аби наші діти жили в мирі» - слова чоловіка та військового, які чомусь водночас заспокоюють та бентежать душу.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук
; ; ;