«Адже в нас зараз війна з Росією. Найперше, що цікавить людей – Путін і Росія»
Інтерв’ю з головним редактором «Нового времени» Віталієм Сичем
Тетяна Столярова, 0Головний редактор журналу «Новое время» Віталій Сич обожнює футбол. Колись навіть сам грав. «Мені здається, хлопці грали дуже завзято, – коментує він успіхи збірної України в груповому етапі відбору на Євро-2016. – Вони наполегливі. Я з надією дивлюсь на них. Але в порівнянні з іспанцями, які вийшли на поле навіть не першим складом, було видно неозброєним оком, що збірній України було складно. Поки що всі плей-оффи ми програємо».
Свою команду, що складалася переважно з колишніх колег по журналу «Корреспондент», Віталій «вивів на поле» в не менш складній ситуації. Було літо 2014 року, на сході країни бушувала війна, економіка геть розпадалася, а грошей на медіаринку дедалі меншало. Проте екстремальні умови не завадили «Новому времени» зростати й розвиватися і на папері, і в інтернеті, претендувати на увагу якісної аудиторії.
Віталій Сич називає журналістику доброю професією й ні на що не нарікає. На запитання про те, чи не краще було б запустити щось про футбол, відповідає: «Ні. Часом я щось коментую, та загалом мене сприймають радше як політичного журналіста. Деякі канали пропонували мені вести авторську програму, навіть назвати її «Новое время», що було б для нас добре. Але робити це якісно – складно: треба готуватись, запрошувати гостей, це забиратиме в нас, скоріш за все, два дні роботи. Ось якщо раптом у нас буде онлайн-телебачення, то чом би й ні?»
Десять років підтримки інвестора
- Віталію, яку аудиторію ви сподіваєтесь охопити в Україні?
- Якщо ми продаватимемо тридцять тисяч примірників журналу, це буде дуже добре. Однак рекламодавці, як і ми, вимірюють усе за рейтингами TNS – компанії, що здійснює заміри аудиторії. А аудиторія буде набагато більшою за наклад. Надрукувати можна скільки завгодно, та багато хто не зізнається, що продає лише половину. «Корреспондент» мав аудиторію одного числа понад двісті тисяч. Якщо ми знов сягнемо цих показників, ураховуючи те, що ринок друкованої преси згортається, то загалом це буде добре. Зараз ми тільки почали потрапляти до рейтингів, до року їх інколи взагалі не вимірюють… В останній квартальній хвилі ми практично наздогнали «Фокус», і це добре – адже їм дев’ять, а нам рік.
- Чи може взагалі паперове видання бути успішним у теперішніх умовах?
- Зараз практично ніхто не може бути успішним. Рекламний ринок просто завалився. Якби не війна й не важка економічна криза, я впевнений, що за два роки наше видання було б успішним і прибутковим. Тому ми й запускали «Новое время».
Зараз близько двадцяти відсотків рекламних витрат припадає на друковані видання. На інтернет десь так само. Але в інтернеті величезна кількість гравців, і гроші розподіляються між ними. В підсумку заробити важко. А з журналом, якщо ми потрапимо до трійки лідерів, – а ми потрапимо, – ми заберемо свої гроші. У медіа та в бізнесі загалом є така специфіка: той, хто потрапив до топ-3, забирає непропорційно велику частину доходів. Приміром, якщо ваша частка ринку 15%, і ви номер один, то, скоріш за все, ви заробите 25-30% рекламних грошей. Просто тому, що ви перший. Я вважаю, що в журнальному бізнесі ми можемо стати таким брендом.
- Чи є альтернатива традиційній рекламі?
- Альтернатива є. Ми, наприклад, маємо два джерела доходу: реклама й продаж журналу. Сам журнал – те, що англійською називається hard copies – поділяється на продаж уроздріб і на передплату. Роздріб зараз у стагнації, дистриб’ютори банкрутують, вони всі дуже дрібні, прикрі, вимагають грошей за вхід… Супермаркети вимагають величезних грошей – 40-50%: щоб журнал коштував уроздріб 22 гривні, ми повинні відвантажити його по 13. Це справа збиткова і, на наш погляд, безперспективна. Тому ми вирішили, що будемо просувати передплату. Людина купує журнал незалежно від того, що там на обкладинці. Він купує п’ятдесят випусків на цілий рік. А ми не даємо нікому жодних грошей за вхід, посередника в нас немає. Передплата й роздріб у сумі приносять 40-45% доходу, що, в принципі, непогано.
- А ви не боїтеся, що сценарій «Корреспондента», проданого іноземним інвестором українським бізнесменам, які зрештою віддали його олігарху Сергію Курченку, може повторитись із «Новым временем»?
- Зарікатись не варто, звісно. З «Корреспондентом» це сталося тому, що був диктатор, котрий прагнув бути переобраним і підминав під себе всі ЗМІ. Зараз ніби нема такого тренду. Принаймні, ми далекі від цього, і я не думаю, що це може статися. Крім того, «Корреспондент» продали Курченку тому, що ним володіли українці, котрі мали бізнес в Україні і на яких можна було натиснути. Якби журналом далі володів Джед Санден, змусити його щось продати було б складно. Інвестор «Нового времени» Томаш Фіала – чех, і ймовірність, що хтось може натиснути й примусити його продати медіа, невисока. В певний момент проект, звісно, може розвинутись у щось більше, і йому стане цікаво продати його з комерційної точки зору. Але я не думаю, що це станеться в найближчі три роки. Ми розмовляли з ним про це, і Томаш готовий інвестувати в «Новое время» досить багато років, аж до десяти.
Та в цілому це не дуже комфортна ситуація, коли ти зробив щось велике, а тепер треба йти. З іншого боку, ти ж не будеш тридцять років в одному виданні працювати. Це безумство! Ми зробили щось нове, і я радий, що обставини склалися саме так, змусивши нас мобілізуватись. Свого часу я не хотів переходити з Kyiv Post у «Корреспондент», а зараз радий, що прийняв таке рішення. Ну, працював би я в газеті для експатів ще якийсь час, а так був вимушений зробити і зробив щось більше. А потім, коли ґиґнув «Корреспондент», ми зробили журнал і сайт, на мій погляд, іще кращі. І зробимо ще щось, можливо, навіть великий медіа-холдинг.
Як не бути схожим на російський ресурс
- Нещодавно ви запустили україномовну версію сайту. Чи виправдовує вона ваші сподівання?
- Поки що так. «Корреспонденту» після десяти років роботи сайту україномовна версія приносила десять відсотків трафіку. На «Новом времени» ця цифра за кілька тижнів сягнула п’ятнадцяти відсотків. Витрати на українську версію невеликі: є кілька перекладачів, які ретельно перекладають авторські тексти. Все решта робиться простіше. Думаю, стратегічно це був правильний крок – за кілька років україномовна версія набиратиме популярність.
- У розділі «Думки» ви часто надаєте слово росіянам. Ви сприймаєте їх як іноземців, які оцінюють ситуацію в нашій країні, чи все-таки існує спільний ментальний простір, для якого їхні думки важливі?
- У нас у редакції є певний набір цінностей. Якщо людина, хоч який вона має паспорт, поділяє наші цінності, ми радо даємо їй слово. Від історика Фельштинського до військового експерта Фельгенгауера, від Альфреда Коха до Лілії Шевцової. А найбільше мені до вподоби, як формулює думки Дмитро Орєшкін. Грубо кажучи, якщо люди не підтримують однопартійну систему в Росії, диктатуру Путіна, наступ на права і свободи громадян, корупцію, якщо вони пишуть цікаві тексти і їх читають, чому ні? Ці люди пишуть на теми, що нас хвилюють. Адже в нас зараз війна з Росією. Найперше, що цікавить людей – Путін і Росія. Друга актуальна зараз тема – реформи: людей хвилює, чому все йде поволі.
Я розумію, що часом складається спотворене враження. Кажу редакторам рубрики «Думки»: «Друзі, ми не повинні сприйматися як ліберальний російський ресурс, і як ніякий російський взагалі». Але російських авторів добре читають, вони часто потрапляють у топ. Я стараюся, щоб на сайті було якомога більше українців: Ярослав Грицак, Сергій Жадан, Євген Глібовицький, Віталій Портников…
- А чи має «Новое время» аудиторію в Росії? Як Росіяни сприймають видання?
- Має, але невелику – 15% трафіку. В «Корреспондента» більше: судячи з усього, його теперішня редакційна політика більше до серця росіянам. Коментатори з Росії, звісно, сваряться з українцями, як завжди. Але я, наприклад, знайомий з американським експертом Андерсом Аслундом. Його дружина – росіянка, колишня прес-секретар Єгора Гайдара. Подружжя зараз мешкає у Вашингтоні, і я знаю, що дружина Андерса читає наш сайт, і він їй дуже подобається. Вона може побачити там те, чого не бачить у Росії. Але для того, щоб сайт набув масову популярність у росіян, потрібен час. Наприклад, репутація в пошуковиках напрацьовується роками. Думаю, потрібно хоча б три роки.
Найскладніше в Україні – похвалити, коли є за що
- Ви багато пишете про реформи. На вашу думку, чи можуть медіа вплинути на перебіг реформ і готовність влади їх провадити?
- Безперечно. І я впевнений, що це вже відбувається. Громадські активісти й медіа – головні інструменти тиску на владу. Зараз вибори вже не можна в нас украсти, як це робили раніше – вибори можна тільки виграти. Якщо ти подобаєшся електорату, він за тебе голосує. І медіа тут – головний канал: я точно знаю, що люди у владі, нагорі дуже переймаються тим, як їх висвітлюють медіа. Прислухаються й дуже нервують, я особисто отримую фідбек. Наприклад, ми зробили розслідування про сірих кардиналів, які сидять на фінансових потоках і є причетними до прийняття рішень теперішньої влади. Після публікації цим людям довелося, щонайменше, причаїтися. Зараз почалась історія з Костянтином Григоришиним, що намагався продати державним компаніям свої трансформатори вдвічі-втричі дорожче за ринкову ціну. Цей скандал пішов у медіа, і він уже не може цього зробити: всі гравці ринку звернули на нього увагу. Медіа зараз дуже впливові, на мій погляд. Особливо в порівнянні з Росією, де медіа ні на що не впливають, а представляють владу в діалозі з громадськістю. А тут вони здебільшого представляють громадськість.
- Чи можете ви назвати конкретні матеріали «Нового времени», що вплинули на перебіг реформ?
- Мені здається, ми постійно пресуємо. Робимо, наприклад, рейтинг ефективних міністрів: хто з них найпрогресивніший, а хто гальмує реформи. Я знаю, що вони це читають. Якщо Олександр Боровик був вимушений піти з уряду, ми написали, що Яценюк винен і жодних реформ немає. Водночас важливо не втратити сприйняття репутації. Якщо ти перетворюєшся на критикана, якщо твоя критика лунає з будь-якого приводу й без приводу, репутація знецінюється. Люди перестають поважати тебе і звертати на твою критику увагу. Але якщо вважають, що ти критикуєш заслужено, та ще й можеш – це найскладніше в Україні – похвалити, коли є за що, тоді твоя критика вагоміша.
- А ви особисто як громадянин відчуваєте дію реформ?
- Я, скажімо так, розчарований темпами змін. Але я також розумію кілька моментів. По-перше, наш президент і уряд потрапили в дуже скрутне становище. В Україні йде війна. По-друге, тяжка й цілком об’єктивна економічна криза, для виходу з якої уряд багато що намагається зробити. По-третє, для проведення перетворень і для того, щоб люди їх відчули, повинен минути час. Миттєво відчути можна якісь радикальні кроки. Наприклад, якщо спростити податкову систему, віддачу люди відчують за кілька місяців: зростуть доходи бюджету, більше грошей піде на соціальні сфери, адже бізнес стане краще платити податки чи прийде більше інвесторів.
Я, наприклад, вважаю, що вони зробили дуже правильну непопулярну річ: підняли тарифи на енергоносії. Ну, не може товар коштувати двадцять відсотків своєї вартості. Він повинен коштувати справжню ціну, або ви будете платити Росії в інший спосіб за те, що дешево купуєте в неї газ. Поліція – це дуже хороша новація.
Та водночас є речі, яких влада не зробила, і цьому немає пояснення. Наприклад, на мій погляд, боротьба з корупцією дуже слабка. Прокуратура просто не виконує своєї роботи. Ніхто не покараний за злочини проти Майдану, ніхто не покараний за крадіжки після Майдану, що взагалі огидно. Верховенства права, усвідомлення людьми невідворотності кари за злочин досі немає. Якщо політики й чиновники, причетні до розкрадання державних коштів, не покарані, проти них навіть не почали розслідування, за що ж тоді була революція? Адже вона була за нові стандарти, демократію, правила. Тільки коли когось із минулої чи нинішньої влади покарають за злочини, люди пересвідчаться, що відбуваються фундаментальні зміни. Ми на це чекаємо, тиснемо, і багато хто тисне: західні кредитори, медіа… І, наскільки я розумію, Порошенко та Яценюк або зроблять це, або просто дадуть дорогу іншим.
Фото Олександри Чернової