Якщо Вам хтось пафосно оповідатиме, що він із «города Казатіна», поставтеся до цієї інформації з певною мірою іронії. Насправді йдеться про славне містечко Козятин, вузлову залізничну станцію, якої не минають потяги, прямуючи на благодатний український південь. Чим воно славне? Ну, бодай своїм двірцем, небуденним витвором російської версії модерну межі XIX-XX століть. Російської з рації політичної географії тієї епохи, хоча дуже легко побачити, скажімо, стильові паралелі із тогочасним двірцевим будівництвом американського Півдня.
Втім, пізніше «Казатін» став совєцьким, і ця чавунна печать досі відбита на його чолі. Переконатися у цьому дуже просто на тому ж двірці. З ніші між табло «прибуття-відбуття» потягів на пасажирів суворо і скорботно дивиться двометровий Ленін. У залі очікування ще один бронзовий Ілліч сидить на лаві у товаристві архетипових хлопчика і дівчинки. Але справжній апофеоз чекає на естетичні почуття мандрівника, який вийде на майдан перед двірцем. Зліва і справа від входу бовваніють не менш архетипові робітник і колгоспниця із виробничими аксесуарами (тепер вони вкриті сріблянкою, та я пам'ятаю ті розкішні часи, коли місцеві умільці не полінувалися й розфарбували їх докладно, наче народні фігурки у стилі наївного мистецтва). Навпроти ж дивиться на них із постаменту все той же творець східноєвропейської версії тоталітаризму в старомодному жилеті. Він кудись крокує, чухаючи собі груди лівою рукою. Припускаю, що то не останній пам'ятник руйнівникові української незалежності у тому містечку. Точно знаю, що таких зразків монументальної пропаганди давно минулої доби тисячі по всій Україні, - переважно за Збручем. Ревнителі «Іллічів» кажуть, буцімто пам'ятки історії та мистецтва. Як на мене, - дуже одноманітні й штамповані пам'ятки, які можна було б зібрати в якомусь одному скансені - хай би туди їздили на екскурсії диваки і дивачки, що полюбляють мертвотний стиль соціалістичного реалізму.
Про смаки, звісно, годі сперечатися. Проте варто їх аналізувати. І тут не можна не згадати про коріння совєцького монументального стилю. А воно й не дуже криється, кидаючись у вічі всім, хто тримає очі відкритими. Бо джерел у цього стилю було два. По-перше - монументальний стиль італійського фашизму, суміш цитат із римської імперської скульптури і кубо-футуристських тенденцій (останні, до речі, вважалися «мистецтвом революції» і домінували в творчих пошуках багатьох цілком достойних російських та українських митців 20-30 років, згадаймо бодай Ель Лисицького, Малевича, Нарбута, Ковжуна чи Жука). По-друге, стилю нацистської Німеччини, де до прусської масштабної фельдфебельської романтики додали монструальність фігур єгипетських фараонів і культ вітальної сили родом із язичницьких міфів про Вальгаллу. Будете мати час і натхнення, погляньте під цим кутом зору на військовий монумент на Стрийській у Львові, на фігуру «бабиська з мечем», яка височіє на березі Дніпра, чи на постать воїна з берлінського Трептов-парку (варіації - болгарський «Альоша» та скандальний вояк, нещодавно усунутий із центральної площі естонської столиці).
Це, звісно, приказка, а казка попереду. Бо усі ці мистецькі рефлексії промайнули у мене в голові, коли я побачив встановлений 13 жовтня пам'ятник Бандері у Львові.
Повіяло знайомим із дитинства нудотним одуром соцреалізму. Все просто - я виріс у центральній частині міста, і місцем моїх дитячих забав був великий сквер поблизу сучасної площі Петрушевича. Хто забув, нагадаю - там стояв пам'ятник пролетарському письменникові-скандалістові Ярославові Галану. З дитячої перспективи світ видається інакшим - це часи, коли дерева були високими. Бронзовий колос, демонтований на початках незалежності, кудись крокував, а нашого дитячого зросту вистачало йому по коліна, до розчахнутого плаща. Що там було у нього з руками, не пам'ятаю, але думаю, що теж чухав груди. Або тримав за спиною, як на прогулянці тюремним двориком.
І от майбутні покоління дітей околиць Привокзальної потішили чимось дуже схожим. Бронзовий Бандера виглядає відвертою постмодерністською цитатою із безславного совєцького минулого. За що йому таке лихо? Чим завинив той чоловік, який ніколи не жив у державі недорозвинутого соціалізму, а навпаки, поклав життя на вівтар боротьби зі сталінським і гітлерівським тоталітаризмом? Бо ж форма має бодай якось корелювати зі змістом! Невже скульптори хотіли якось завуальовано натякнути на інтерес молодого Бандери до італійського корпоративного фашизму? Щось занадто складно виходить для пам'ятника-узагальнення, який мав би представляти політичну постать лідера революційної ОУН у всій цілісності, акцентуючи не на молодечих шуканнях, а на квінтесенції його життя.
І тут ми виходимо поза «проблему доброго смаку», вкрай важливу, але не єдину, коли йдеться про суспільне життя у всій його складності й комплексності. Я б назвав це «проблемою адекватності».
Річ у тому, що кожен мистецький артефакт покликаний передати людям певне послання - навіть абстрактне мистецтво, попри всі декларації його творців, апелює і до метафізики, і до вартостей, і до сенсу життя. Скалічені совєцьким академізмом, ментально обмежені митці постсовєцької доби про це не думають. Їм здається, що арсеналу засобів, напрацьованого майже сто років тому, вистачить. І цим вони хоронять справу, якій начебто мають служити. Бо орієнтуються на смаки лише людей дуже немолодих, цілковито відкидаючи ментальні топоси, в яких живуть сучасники, а що гірше - ігноруючи екзистенційний контекст, в якому живуть молоді люди доби технологічної революції.
Хочу, щоб мене зрозуміли правильно і прочитали у цьому тексті саме те, що тут написано. Може це нездійсненна мрія, бо кожен, ясна річ, сприйматиме його у міру власної начитаності та крізь призму власних переконань і вартостей. Але скажу, наражаючись на підозри у запроданстві, зрадництві, недолугості, - і що там ще гуляє нашими мережевими коментарями?
Отож, мені дуже сумно, що коли йдеться про інтелектуальну репрезентацію нашого минулого, ми ніяк не можемо вирватися поза межі пекельного магнітного поля совєтчини. Як пишемо біографію політичного лідера на міру Бандери, то неодмінно мусимо мусолити кліше біографій комуністичних лідерів чи міфічних Чапаєвих. Як пишемо історію визвольного руху, то ніяк не позбудемося жанрових обмежень і каркасних структур «Короткого курсу історії ВКП(б)». А як ставимо фільм про УПА, то він неодмінно має бути схематичним і пропагандистським у стилі гірших зразків совєцького кіно. Винятки тут є, але вони не роблять погоди.
Між тим, на дворі XXI століття. Сучасна історіографія пропонує десятки вишуканих методологій, які дозволяють щиро промовити до серця і розуму читачів. Анджей Вайда ще п'ятдесят років тому сфільмував «Попіл і алмаз», а відтоді кіно невпізнано змінилося. У сучасному мистецтві високо цінується людяність, неприкрашений драматизм, а водночас досконала композиція та найвища реміснича вправність. І річ навіть не в грошах, бо Кустуріца, Гай Річі та Ларс фон Трієр знімають малобюджетні фільми, які стають гітами, а для того, щоб створити літературний шедевр, не конче жити у столиці світу. Потрібна щирість, помножена на мозольну працю.
До речі, про гроші. Знайти їх на пам'ятник Бандері було дуже непросто, і епопея із пошуком коштів тривала не один рік. Ті, хто доклався до їх збирання та «видобування» з бюджетів різних рівнів, не шкодували зусиль, і належиться їм за це від громади дяка (інша річ, що вони не врахували естетичної складової проекту, але це, повторюю, справа смаку). Та є запитання до інших, тих, які кажуть, начебто репрезентують українську ідею в політикумі: чому вони не шкодують грошей на свої заміські вілли та розкішні автомобілі, покинувши напризволяще українську культуру? Просте порівняння - пам'ятник Бандері коштує більш-менш стільки, як дороге авто, тисячі яких коркують вулиці українських міст. Особисто для мене це критерій справжнього патріотизму. Слабо нашим «професійним українцям» замість мерседесів, БМВ і лексусів їздити на Деу, а різницю в коштах вкладати у молодих учених, у бібліотеки й кінопроекти. Може, корінь зла саме у цьому?
Що маємо у сухому залишку? Пам'ятник на площі Кропивницького стоїть. Сподіваюся, його надійно охоронятимуть, бо недоумки в нашій частині світу ще не перевелися. І злодії, до речі, також, у чому може переконатися кожен, навідавшись до пам'ятника «Просвіті», на якому уже багато років бракує вкрадених бронзових літер і елементів декору, до яких дотягнулися руки вандалів. Гадаю, цей пам'ятник Бандері не останній, отож рефлексія в майбутньому придасться. Літні й молоді шанувальники Бандери матимуть куди принести квіти. А діти матимуть добрий майданчик для забав, який не забудують хижі «ущільнювачі» міської забудови.