Безпорадність лівих. Хроніки кризи

„1 Травня – це англосаксонський давній, ще поганський, язичницький День весни і любові. Впродовж століть це свято так відзначалось. Завдяки чикагським (американським) пролетарям день Першого травня стає святом політичним.

В Радянському Союзі це свято було одразу заполітизоване у відповідному напрямі. Хоч у ньому все ж є певна кліматична і метеорологічна підоснова. Адже весна завжди є весною. І політика, яка завжди є неорганічна, у випадку 1 Травня ніби суміщається з деякою органікою цього дня. Впродовж майже цілого століття добрим людям це подобалось. Саме тому вони і сьогодні, в режимі певної радянської інерції, виходять на це свято. Зверніть увагу, що це переважно літні люди, які мають певну ностальгію за своєю молодістю, за своїми зрілими, але добрими роками.

Один консерватор у пострадянські часи говорив: «Колись усе було краще». Його запитали: «А що ж було особливо добрим в радянські часи?». Він подумав і сказав: «Жінки були молодші!». Ось у цій суміші поєднання органіки і вимушеної заполітизованості і полягає оця радянська основа Першотравня.

В цьогорічному святкуванні Першотравня в Україні мене вразило щось інше. Для мене цей Травень політично закінчується, тому що це все перетворилося просто на пародію. Коли добродій Симоненко виводить свою скромну рать на Майдан Незалежності, а поряд майорять прапори Партії регіонів (яка мала доволі такту не змішуватись з цими самими лівими, тому що це виглядало б зовсім непристойно), тоді про що говорити. Вони, комуністи, вітають гаслами «З Першотравнем, товариші» представників абсолютно буржуазної партії, якою є Регіони України. Тобто, перед нами демонстрація та маніфестація абсолютної безпорадності українських лівих, які отак вітають представників партії, очолюваною мільйонерами і навіть мільярдерами.

Для мене це свідчення абсолютної кризовості українського лівого руху. У будь-якій цивілізованій країні має бути лівий рух, який захищає інтереси найманої праці. І так воно було в Західній Європі впродовж 19 і особливо 20 століття. Там він виконав (і виконує досі) відповідні свої обов'язки.

Виявляється, що у нас, перепрошую, навіть лівих немає. І це - у посткомуністичній країні! Натомість у нас є люди абсолютно дезорієнтовані, які засвідчують лише одне: ліва ідеологія в Україні - це суміш якоїсь кризовості і одвертої політичної клініки.

Причому йдеться не про керівництво - вони є просто хитромани, які підуть у спілку з ким завгодно, а саме про тих людей, які вважають себе лівими. Вони сьогодні опинились дивним чином в обіймах української партії мільйонерів-мільярдерів.

А що повинно змінитись, щоб з'явились справжні ліві? На мою думку, має бути якась серйозна політична робота у середовищі саме найманої праці. Маю на увазі і службовців, і індустріальне робітництво, і певний сектор нашої аграрної системи. Але поки що ця робота не проводиться.

У цьому контексті я мав певну надію на СПУ. Однак, як виявилось сьогодні, із соціалістів залишився на власне соціалістичних позиціях добродій Луценко і, здається, добродій Вінський. А теперішнє керівництво СПУ виявилось, перепрошую, інтриганами, які необхідним чином не просто стали знаряддям партії великого капіталу, а використали їх для вирішення своїх суто спеціальних апаратних, а не світоглядних цілей. Так чи інакше оце покоління комуністичних і соціалістичних функціонерів зникне і, можливо, з'явиться нове покоління лівих.

Знаєте, кажуть що чи то у Львові, чи ще десь нові українські ліві поклали квіти 1 Травня до пам'ятника Іванові Франкові. Оце вже трохи тепліше. Але боюся, що це наразі тільки семіотика, символіка, а серйозної роботи немає. Весь стан лівого руху в Україні - це страшний парадокс трагічної країни, яку в 1917 році захопили нібито ліві. Але ця лівизна одразу зникла з цієї тоталітарної країни. А тепер, коли ліва ідеологія як певний сектор суспільних настроїв, суспільної масової поведінки надзвичайно потрібні, виявилося, що її немає.

Десь на початку 1920-х років Борис Пастернак, роздумуючи над перспективами лівого руху, говорив Йосипу Мандельштаму, мовляв, СРСР - це країна робітничого класу, робітничого руху. А молоденька дружина останнього слухала цю розмову і, несподівано навіть для себе, сказала наступні слова: «Нигде так не уничтожили рабочее движение, как в этой стране». А вона сказала правду. Ніде так не зруйнували ліву ідеологію, як у цій самій країні. Можливо навіть вона сама себе зруйнувала.

У сусідній Росії є певні інтелігентсько-пролетарські осередки, які сповідують ліву автентичну ідеологію. Звичайно, в неї імперська складова зюгановської КПРФ, але поки що це тільки осередки.

А ми перебуваємо в дивній ситуації 1890-х років, коли біля великих індустріальних міст Російської імперії чи в цих містах тільки починають виникати осередки лівого руху. В Україні на початку 1920-х років лівий рух, по суті, припинився, трансформувавшись у зловісну тоталітарну систему, яка насправді була поновленням імперської романовської системи з новою технологією та новими ідеологемами".

Довідка ZAXID.NET

Автор - відомий український культуролог, доктор мистецтвознавства, кандидат філологічних наук, академік АМУ; професор кафедри телережисури Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого; доцент кафедри історії та культурології Національного університету „Києво-Могилянська академія"; редактор відділу науки і культури журналу „Сучасність".