Вже кілька разів авторові цих рядків доводилося на сторінках друкованих та електронних медіа обстоювати ідею розширення польських впливів у Львові та Галичині. Націоналістична критика цієї ідеї не була несподіваною.
Автор мав не єдину нагоду пересвідчитися, як легко надаються до реанімації полонофобські настрої галичан. Однак матеріали „форумних" дискусій свідчать, що питання про стратегічне значення польської присутності в економічному, культурному, а надто - в ментальному просторі нашого регіону потребує додаткових роз'яснень.
Протягом століть фундаментальним чинником європейської історії залишається поділ континенту на Захід і Схід, межа між ними здебільшого проходила теренами Галичини. Відтак, проблематика „посування кордонів Європи" хвилює львів'ян значно більше, ніж, скажімо, мешканців Донбасу або Лотарингії, чиє місце по той або інший бік цих кордонів завжди було визначене чітко.
Змінювалися не лише обриси кордонів, а й самі підстави розмежування континенту. Поділ його мешканців на католицьку та православну спільноти втратив колишню гостроту, а згодом уже на наших очах відійшов у минуле антагонізм між демократією й комунототалітаризмом. Потрохи зазнають євроуніфікації асортимент крамниць, якість доріг, рівень інформатизації тощо. Основні відмінності дедалі більшою мірою концентруються в царині соціальних взаємин, де „вирівнювання" майже не видно. Зайдіть у львівський ЖЕК чи поліклініку, міліцейський відділок чи райадміністрацію, майстерню чи кав'ярню... Низька якість праці цих закладів, гнітюча „ділова атмосфера", хамський стиль спілкування з громадянами - все це має очевидні аналогії з реаліями Наддніпрянщини, Білорусії чи російської „глибинки", але аж ніяк європейських країн.
Сукупність притаманних певному суспільству ментальних норм та неформальних взаємин, які опосередковують функціонування ринкових законів та інститутів правової демократії, прийнято називати соціальним капіталом. У світовій соціології останні десятиліття пройшли під знаком дедалі глибшого усвідомлення визначального впливу цього чинника на характер розвитку людських спільнот. На зламі тисячоліть саме соціальний капітал виявився ахіллесовою п'ятою українського поступу. Для національної ментальності засадничими виявилися не максими Шевченка й Франка, а принципи клановості, номенклатурності, ієрархічності, поділу соціуму на „наших" та „ненаших". Неформальні суспільні взаємини, базовані на міцних патронажно-клієнтельних підвалинах, просякнуті цинізмом, хамством, підступністю, правовим нігілізмом... Без урахування згаданих обставин годі зрозуміти, чому за революційними перемогами українства щораз починалося сповзання в кризові провалля, натомість брутально-бездарний кучмізм запевнив країні стабільність із дещицею поступу.
В сучасному світі існують випробувані технології швидкого нагромадження суспільствами матеріального, фінансового, інтелектуального - практично будь-якого капіталу, крім... власне соціального. Ніким досі не виписані алгоритми дій свідомої своєї місії національної еліти, яка прагне перевести суспільство на рейки громадянського розвитку. Безперечним видається хіба єдине: якщо негромадянська спільнота межує зі спільнотою громадянського типу, перша з них мусить полагодити всі шляхи сполучення з другою та знести зі свого боку всі огорожі, які роз'єднують ці спільноти. Масований імпорт ідей, цінностей, нормативів, прикладів громадянського поступування може стати каталізатором швидкої трансформації суспільства-імпортера.
Для львів'ян і галичан загалом найближчими й найдоступнішими для спілкування носіями громадянських засад є, безперечно, поляки. Не хочу підносити до небес чесноти наших західних сусідів, проте... Поляки не дозволяють собі хамити й за найменшого зазіхання на їхні права одразу гуртуються до відсічі. Коли страйкували польські вчителі, владі не вдалося залагодити справу методом покарання призвідців та заохочення штрейкбрехерів. Коли польський рекет намагався „тримати ціни" на базарах, товариства споживачів організували такий ефективний бойкот торгівлі, що продавці, зневаживши погрози криміналітету, змушені були керуватися законами ринку. Коли польський високопосадовець починає кампанію „підтримки вітчизняного виробника", він першим ділом сам пересідає з іномарки на „полонез" і т.д. Очевидним у цих прикладах є контраст із аналогічними ситуаціями „на схід від Сяну".
Київський мистецтвознавець О.Сидор-Гибелінда писав про те, як він ще замолоду пізнавав із кінофільмів відмінності польської ментальності. Ось на екрані - затишне купе потягу. Чим саме затишне? Бо пасажирка забирається на верхню полицю за допомогою зручної драбинки, що такі на вітчизняній залізниці розікрали ще в 60-ті роки... Ось в іншому фільмі панянка розмовляє з касиром „не схиливши голови", бо вікна в польських касах знаходяться на рівні обличчя, а не грудей клієнта... „Якщо хтось думає, що це дрібниці, - робить висновок автор, - він сильно помиляється. З чого починається гідність? ... З тілесної моторики, а не з гучної фрази". Без інтенсивних „уроків польської" цю азбуку європейськості нам доведеться засвоювати ще не одне покоління.
Практика свідчить, що набагато легше відновити культурний простір, який колись уже існував, - хоч як ґрунтовно не був він згодом понищений, - ніж збудувати принципово новий. Відновлення цього простору мало б стати метою злагоджених зусиль львівських медій, освітян, політичних та громадських формацій, місцевих адміністрацій тощо. До комплексу „відновлювальних" заходів може ввійти вивчення та пропаганда мови й культури сусідів (з акцентом на сучасних формах останньої), облаштування кордону та прикордонної смуги, розширення професійних та гуманітарних обмінів, публічні політичні дебати, спільна опіка над історичною спадщиною Львова тощо.
Чи здатна пропольська орієнтація витворити політичні або асиміляційні загрози для галицької спільноти? На сьогодні такі загрози можуть бути предметом хіба теоретичних розважань, тоді як наступ євразійства потребує нагальних протидій. На тлі однонаправленого російщення, яке має місце нині, змагання польських впливів із російськими вже створює набір альтернатив та простір для маневру, каталізує розвій власної національної свідомості, наразі, на жаль, пригніченої та бездіяльної.
З очевидних політичних причин європейські кроки офіційного Києва ближчим часом не будуть достатньо рішучими, аби перешкодити стихійному та підштовхуваному ззовні рачкуванню України в Євразію. Відчай від усвідомлення цих реалій підштовхує частину небайдужих галичан до плекання планів „галицької автономії", або й державного відособлення... Але чи не варто нам для початку стати „європейським фасадом" України, підтвердивши в такий спосіб узасадненість своїх євроустремлінь? Адже кордони між цивілізаціями можуть проходити й усередині держав, на що, до речі, прямо вказує С. Гантінґтон у випадку України. Обставини спонукають нас шукати своїх, регіональних шляхів у Європу, й польський „міст" має добряче прислужитися нам у цих пошуках.
Фото з сайту www.ji.lviv.ua