Фантомні політичні болі „українського П’ємонту”

Якими є роль і місце політичного Львова в сучасній Україні? У громадській думці відповідь на це запитання, як правило, є стереотипною і коливається в амплітуді визначень від „Українського П’ємонту” до „кубла українських націоналістів”. На Сході України багато людей і нині вважають, що Україною явно чи таємно правлять підступні галичани.

Відразу хочу зазначити, що не претендую на спростування цих (і багатьох інших) стереотипів про Львів політичний. По-перше тому, що це невдячна справа - щось спростовувати. По-друге, я не є знавцем політичного життя Львова і не намагаюсь провести повноцінне і об'єктивне дослідження політичної ролі галицької столиці в сучасній Україні.

Ця стаття - суто суб'єктивний погляд київського (з харківськими коріннями) політолога на один з регіональних центрів України. Для мене цікавим є саме це - роль регіону (і регіональної столиці) в політичному житті країни, чим вона визначається, як і чому змінюється.

Оцінюючи роль будь-якого регіону в суспільно-політичному житті країни, я, як невиправний позитивіст, намагаюсь використовувати достатньо чіткі критерії: масштаби і якість представництва регіональної еліти в вищих ешелонах державної влади і українського політикуму, рівень розвитку регіонального бізнесу (його масштаби, ступінь автономії, тощо), авторитет місцевої влади (губернатор, міський голова регіональної столиці, органи місцевого самоврядування) і в регіоні, і на загальнонаціональному рівні, ступінь непрямого політичного впливу регіональної еліти на загальнонаціональному рівні (через ЗМІ, громадські організації, сфери освіти і культури), рівень політичної консолідації регіональної еліти, ступінь політичної активності населення регіону.

Якщо подивитись на роль і місце Львова в політичному житті України з точки зору цих критеріїв, то золотою добою галицької столиці в її новітній історії був період кінця 1980-х - початку 1990-х років. Тоді саме Львів був ідеологічним і політичним центром національно-демократичного руху в країні, а львів'яни разом з київською творчою інтелігенцією складали ядро контр-еліти.

Але коли головна мета українського П'ємонту - здобуття незалежності України - була реалізована, відбулась поступова девальвація політичної ролі Львова. І це було закономірно. В національно-демократичному русі почалися чвари, внутрішні конфлікти і розколи. Ідейна контр-еліта значною мірою інтегрувалась у владний істеблішмент. Найбільш активна і яскрава частина регіональної еліти потягнулася до Києва, де посіла помітне місце. До речі, процес вимивання регіональних еліт відбувався в 1990-ті роки і в інших регіонах. Наприклад, Дніпропетровськ і Харків і досі не оговтались від цього. Порівняйте політиків - вихідців з Дніпропетровщини 1990-х років - і нинішніх представників цього регіону у Верховній Раді. Контраст дуже помітний. Львів, як і інші регіональні столиці України, втрачав не лише політиків, а й журналістів, громадських діячів, навіть просто активних і яскравих людей з різних сфер суспільного життя.

Проте і в 1990-ті роки Львів залишався символом національної свідомості. Він виконував ідеологічну функцію носія державницької ідеї і української гуманітарної політики (відродження української мови і української культури) скоріше опосередковано (через свою діаспору в Києві), але для країни (особливо для східняків) це була галицька (львівська) політика, навіть якщо вона і проводилась через корінних киян. Інша річ, що в цей період Львів втратив свою ідеологічну пасіонарність і політичну самостійність. Дуже показово, що на президентських виборах 1994 р. і 1999 р. львів'яни підтримували діючого Президента. Формат політичної гри почали задавати з Києва, Львів цю функцію втратив.

З середини 1990-х років почались нові тенденції - велика приватизація, злиття великих грошей з великою політикою, формування нових регіональних еліт (бізнесових за своєю суттю). Львів політичний опинився на узбіччі цих процесів, у всякому разі, не відігравав в них провідної ролі. Звичайно, і у Львові з'явилися свої олігархи, але їх економічна і політична вага не йшла у порівняння з київськими, дніпропетровськими і донецькими магнатами.

Коли з'явився антикучмівський рух, то львів'яни в ньому виконували скоріше функцію політичної масовки, їх не було серед лідерів та ідеологів нової опозиції.

Львів'яни були і є в командах Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко, однак лише на других ролях. З іншого боку вони є в найближчому оточенні Віктора Януковича, що можна вважати справжньою іронією політичної долі галицької столиці.

Зараз багато говорять про нове політичне покоління, шукають більш-менш перспективних молодих політиків. І де серед них львів'яни?

Після повернення до виконавчої влади Януковича і Партії регіонів саме зі Львова все частіше лунають розмови (навіть з певним теоретичним підґрунтям) про необхідність розділитися із зрусифікованою та майже радянською Південно-Східною Україною, яка є на шляху до Європи політичним тягарем, який годі підняти. Такий собі своєрідний галицький сепаратизм набирає обертів. За своєю суттю це інтелектуально-ідеологічний декаданс політичного Львова, свідома відмова від політичної місії, яку взяла на себе політична генерація львів'ян, що боролися за національну незалежність. Ідеологія галицького сепаратизму є визнанням поразки політичного Львова в боротьбі за Україну. Це - своєрідні фантомні політичні болі галицької столиці як реакція на колишню славу українського П'ємонту.

Якщо до цього додати ще й славу нової кримінальної столиці України після низки вбивств відомих львівських бізнесменів, стає зовсім сумно.

Здається, існують всі ознаки критично суттєвого падіння ролі Львівщини у політичному житті країни. Хоча, якщо оцінювати проблему у більш широких масштабах, це одночасно і прояв кризи українського націонал-демократичного руху, і прояв системної кризи регіональних еліт України, не лише на Львівщині, а й в багатьох інших регіонах країни.

Проте, якщо казати про кризу регіональних еліт, то Львів виглядає ще не так погано. Він вже пережив свого популістського мера („свого Черновецького", хоча таке порівняння може є і не зовсім коректним). В дискусії навколо міських житлово-комунальних проблем саме новий львівський мер Андрій Садовий виглядав найбільш гідно. У всякому разі львівська міська рада, на відміну від багатьох інших центрально- і західноукраїнських органів місцевого самоврядування не піддалася тарифно-популістському бліцкригу Юлії Тимошенко.

Мабуть, марно мріяти про новий політичний ренесанс Львова в загальнонаціональному масштабі, у всякому разі найближчим часом. Набагато більш доцільно працювати над тим, щоб Львів зберігав свою славу однієї з інтелектуальних і культурних столиць України і відновив свою роль одного з економічних центрів країни. Між іншим, нова слава італійського П'ємонту розпочалася після Другої світової війни, коли ця область стала одним з локомотивів італійського економічного дива.

Перспектива Львова, як і всієї України, полягає в актуалізації поліцентричної моделі розвитку нашої країни. І тоді у окремих регіональних еліт не буде потреби в політичному захопленні Києва, а у пересічних мешканців Галичини чи Донеччини не буде надзвичайного бажання шукати щастя або в тому ж Києві, або взагалі за кордоном.

Довідка ZAXID.NET

Володимир Фесенко - політолог, кандидат філософських наук, голова правління Центру прикладних політичних досліджень "Пента".

Народився 1958 року в м. Лозова Харківської області.

Закінчив історичний факультет Харківського державного університету, філософський факультет Київського державного університету.

Стажувався в Інституті Харімана (Колумбійський університет, Нью-Йорк, США) та університеті Queen's (м. Кінгстон, Канада).

Автор 77 наукових та навчально-методичних публікацій, більше 100 публікацій в друкованих ЗМІ.