Те, що мало місце у Львові, а мова йде про Форум видавців, має дуже велике значення у біжучій історії української книги. Водночас у цього дійства є один капітальний недолік. Йдеться про те, що ця подія ніби підкреслює регіональний характер української книги.
А треба робити все для того, щоб українська книга розходилася всією Україною. Нічого не вдієш, але у мене складається таке враження, що потрібна якась особлива система державного патронату навіть над українською книжкою. Інакше буде лихо. Зрозуміло, що в Україні з'являється доволі багато книжок, але ж насправді та книжка носить регіональний характер. Ми маємо зрозуміти, що з українською книгою насправді відбувається чи не катастрофа. Подивіться на будь-яку розкладку, подивіться на будь-який прес-кіоск, і ви переконаєтесь в тому, що ми потопаємо в російській періодиці та російській книзі. І, на превеликий жаль, в російській книзі не найкращого ґатунку.
Що потрібно робити в цій ситуації? Я думаю, що потрібна зовсім інша урядова політика. Останнім часом трохи лібералізувалася економічна ситуація навколо української книги. Але я добре пригадую, як кілька років тому добродій Микола Азаров в ролі віце-прем'єра уряду, виступаючи в українському парламенті, говорив серед іншого про те, що „нужно обратить внимание на украинскую книгу, поскольку этой книгой озабочены национально озабоченные". За цією реплікою пана Азарова стоїть недобре ставлення і до української книги, і до української культури, і до так званих „национально озабоченных". Однозначно потрібно, щоб українська держава стала чи не головним інвестором української книги. Тієї української книги, поява якої має стратегічне значення. Маю на увазі національну, світову, західноєвропейську, слов'янську класику...
Давайте подивимося на сучасну Росію. Різне можна говорити про її очевидну різку націоналістичну переорієнтацію, але за останні десять років там перекладено на російську мову власне всю гуманітарну класику світу! І мова йде не лише про художню літературу. Маю на увазі літературу філософську, соціологічну, історичну, ті чи інші публіцистичні хіти як Заходу, так і Сходу. І ми маємо зробити щось подібне. Я не перебільшую резонансності російської книги такого типу у самій Росії. Як правило, це 1-3 тисячі екземплярів. Можливо, для такої великої країни - це катастрофічно мало. Але в них принаймні вже є ці книги. А в нас їх немає. Найголовніше, потрібно комплектувати бібліотеки, як шкільні, так і вузівські, саме українською книгою. А цього сьогодні немає.
Ми маємо зрозуміти, що українська книга з'явилася тільки на початку 20-го століття в дуже скромній кількості. Маю на увазі деяку лібералізацію ситуації в українському книговиданні в часи Миколи ІІ. Потім, починаючи з 1918 року, коли гетьманський уряд Павла Скоропадського надрукував неймовірну кількість якісних букварів, що ними користувалися в радянських школах ще на початку 30-х, у 20-х роках з'являється дуже багато добрих українських книг. Які, зрештою, зіграли, попри всі драми нашого народу, велику роль в нашій національній культурі. Треба повертатися до тієї самої політики. А мати надію тільки на ентузіастів - приватних видавців - не доводиться. Надто скромні в них наклади, надто погано поширюється їх продукція. І, зрештою, вони платять дуже скромні гонорари, як авторам книг, так і акторам перекладів, укладачам передмов чи післямов. Наприклад, я взагалі не отримав жодної копійки за післямову до видання Рабле, за винятком одного авторського примірника. А колись за переднє слово до книги Оксани Забужко я отримав від видавця 100 гривень. Це просто смішні гонорари.
І останнє. Без державної підтримки ринок просто зруйнує національну культуру й українську книгу. Впродовж століть українську національну культуру гальмували адміністративними методами. Тому для того, щоб вона знайшла ту чи іншу норму, вільний ринок потрібно поєднувати з адміністративною підтримкою української культури і книги. Іншого шляху просто немає.