Громадянин Львова, або казка про минуломайбутнє

Житель Міста. Його відвідувач, гість. Його Громадянин. Це все – різний статус, різні права, різні обов’язки. Права гостя – отримати гарний сервіс за нормальну ціну. Його обов’язок – поважати господарів.

А от хто у нашому місті господар? Кого гостеві поважати?

Господарем міста повинен себе почувати його громадянин. На моє переконання, громадянином Львова може бути або той, хто проживає у Львові більше 10 років, або той, хто народився у Львові. Обов'язковим має бути досягнення 18-річного віку, а також здача громадянських іспитів.

Чим же ж має бути такий громадянський іспит? Перш за все, підтвердженням знання історії Львова, його традицій. Потім - розумінням того, як приймає рішення міська рада і міський голова, які у них обов'язки і можливості. І третє - пропозицією чи активною участю в спільній громадській дії.

День Прийняття громадянства Львова повинен бути великим святом для нашого Міста.

Саме громадянство, як на мене, повинне бути необов'язковим для львівських жителів. Той, для кого це тільки територія, має мати всі громадянські права Української держави, проте, не даючи нічого Львову, не повинен «доїти його» на повну, просто так, тільки тому, що він зараз живе у цьому місці в цей час.

Підставою для громадянського статусу львів'янина мав би бути сплачений громадянський податок - хоча б 5 гривень в місяць. В іншому випадку, такий статус буде просто порожньою «цяцькою». Кошти з цього податку повинні були б іти на вирішення гуманітарних питань міста - видання рекламної продукції про місто, проведення культурних акцій, допомога музеям і театрам тощо.

Кожен громадянин Львова повинен мати «бонуси» зі свого статусу. Такими «бонусами» можуть бути, як на мене, додаткові можливості культурного життя (наприклад, знижки у музеях чи театрах), громадянські проїзні квитки в міському транспорті, спеціальні заходи (наприклад, громадянські бали чи прийоми), або, наприклад, монополія на екскурсійну діяльність. Додатковою відповідальністю громадянина мала б бути участь у референдумах з гуманітарних питань. Так, як на мене, рішення про будівництво нового об'єкта в історичній зоні Львова мало б вирішуватися саме таким референдумом - і просто жителі міста тут ні до чого, оскільки їм, по суті, це байдуже.

Окремої уваги вартують львів'яни, що не живуть у Львові. Як на мене, колишніх львів'ян не буває. Тим, хто любить своє Місто, також хочеться долучатися до його життя. Їм випадає також надати всі громадянські права, за умови складення ними громадянського іспиту і вчасної сплати громадянського податку. А вони, у відповідь, обдарують наше Місто своїми ідеями, своїми можливостями, своїми інвестиціями. Як на мене, можна надавати громадянство Львова й іншим видатним людям - з подальшим підтвердженням цього на громадському референдумі, наприклад.

Львів, очевидно, повинен вибудувати свою «громадянську інфраструктуру» - від кнайп до середовищ, від естетики одягу - до етикету поведінки і етики відносин.

А от як створити відчуття «свого» у тих, для кого Львів - тільки територія, місце для заробляння грошей, така собі «Італія», але тільки за 100 кілометрів, а не за кілька тисяч миль від рідного дому? І коли Ратуша, церква на Руській і Катедра їм так само чужа, як і Сан Джованні ін Лятерано чи палац дожів на Сан Марко?

Де джерело такого громадянського ставлення до Львова? Це - комунальна революція. Автор цього терміна, київський юрист Тетяна Монтян, означує його так: кожен будинок має стати спільною власністю його жителів, і вони повинні разом нести за нього відповідальність. Разом ремонтувати, разом його утримувати, разом укладати договори на постачання електроенергії і газу. Успішними є результати такої «революції» в прибалтійських країнах - навіть безнадійний «жилфонд» Таллінна після ремонтів виглядає цілком по-європейськи, і живеться там все ж краще, як у старих занедбаних «хрущобах».

Отже, по суті, первинна ланка громадянського суспільства - це організація співвласників будинків, відповідальних за їхнє належне утримання.

А от для цього треба перебороти оте совкове відчуття безвідповідальності, коли начебто хтось про будинок і піклується, з іншого боку, навіть якщо дах тече, то поскаржитися можна на ЖЕК.

А поки що люди-«жителі» споживають місто, не думаючи про те, яким буде його завтра. Вони схожі на хлопчину, котрий рве квіти на букет своїй коханій з-перед пам'ятника - «тому, що їх і так витолочать», а у вільний від залицянь час здає сусідські мидниці і клямки на брухт кольорового металу.

Існує багато людей, котрі вже люблять наше місто, але у них є відчуття того, що вони - в меншості. Висловлюючись соціологічно, треба зробити таких людей «референтними». Себто не рагуль-скоробагатько, а громадянин-інтелігент середнього статку повинен задавати тон в естетичному і етичному настрої міста, бути «модним», «важливим», «затребуваним».

І саме громадянська концепція зможе встановити «нормальність», задати певні «стандарти», до яких згодом можуть підтягнутися ті, хто вважає себе елітою - якщо не в цьому поколінні, то хоча б у наступному.

Фото з сайту www.lvivbest.com