1985-й. Майже за Оруеллом. Хроніки радянської людинки
Радянські люди були страшно заполітизовані, включно з дітьми. Шестирічною дитиною, наприклад, я дуже зраділа заступанню на посаду людини-з-плямою-на-голові, з огляду на її відносну молодість.
Атож, оскільки перед тим дитинство було обтяжене трауром за архідревніми генсеками - головним героєм кухонно-політичних анекдотів про олімпійські кільця та „Христос воскрес - мнє уже доложили" і його менш примітними та короткотривалими послідовниками.
А траур за ними означав, насамперед, скасування показу мультфільмів (ніякого діда Панаса та Хрюш з Каркушами), альтернативи ж не було жодної. Отож доводилося кожному homo sovietikusu чи не з пелюшок оплакувати генсеків. Оце державна політика, не те що зараз - в день пам'яті жертв Голодомору в Україні „1+1" крутить фінал „Танців з зірками". І люд посполитий дивиться - і на заході, і на сході (от у чому справжня єдність України), бо кому потрібні жертви Голодомору - то вже вчорашній день, а зірки - оце те, що треба. Хліба і видовищ!
Не терплю дивитися телевізор.
Однак попри всіх ленінів на зірочках і в „Букварях", у вихованні проглядався подвійний стандарт. Львівські дітки-жовтенятка, яких взірцювали на Павлика Морозова (а як заохочували маленьких оруеллівських „героїв" за інформацію про батьків), на Великдень потайки ходили з батьками освячувати паску в Собор святого Юра. Однак система дала збій. Освятити то освятили, але брат-першокласник відмовився споживати освячений продукт, бо вчителька казала - не можна. Тоді перша вчителька ще була незаперечним авторитетом (то тепер - свобода слова: вчителів безкарно можна „послати", а за це малолітнього хама хіба що назвуть гіперактивною дитиною-індиго). Батькам довелося імітувати дзвінок до педагога, аби отримати дозвіл на споживання забороненого продукту. Парадокс - водночас ми несли освячувати паску сусідки-вчительки. А Святвечір ставав перманентною тайною вечерею. І жодних вихідних на Різдво, яке ми проводили без батьків, - в нас просто були канікули. Пощастило хіба святому Миколаю - так чи інакше він приходив уночі. Але про ці подарунки в школі не можна було розказувати. Роль офіційного дарувальника виконував нєкій дєд Мороз-красный нос. Він ставав все менш популярним після генерального вирубування виноградників, наслідки якого довелося тоді побачити на Закарпатті.
Добре, що виноград знову достигає! In vino veritas!
Пізніше людина-з плямою-на-голові своїм візитом до Львова дала великий поштовх (що то є тягач перебудови!) до благоустрою нашого стратегічного для Союзу мікрорайону, розташованого коло військового заводу-гіганта імені великого вождя. Пам'ятаєте, „там дороги мили милом, і шампунем тротуар - бо до Львова приїжджає генеральний секретар", а також нашвидкуруч „посадили ялинки, ще й бетоном їх залили, щоб стояли на віки". Стояти то стояли (без кореня), але таки всохли, як новорічна красуня до літа. Однак вічно зеленими вони залишилися у зацитованій тут пісні Андрія Панчишина, для якого останній генсек відіграв роль бардівської музи чи то музона.
З того часу терпіти не можу „показухи".
Перебудова далася взнаки і в школі. Ще прийняті в піонери, ми вже ігнорували собі зав'язування на шиї клаптів червоного знамена. Урочистість проходила в тепер Національному музеї, тоді ж - музеї ім. вождя пролетаріату з його ж бюстом всередині. Вийшовши після церемонії, яка фактично вже була формальністю, ми іронічно споглядали його ж пам'ятник - ми вже знали про Голодомор і Чорнобиль.
Тішуся, що цей пам'ятник вже давно не бовваніє перед Львівською оперою.
До ношення піонерських галстуків нас силувала хіба що вчителька російської, вигартувана в горнилі комунізму. І за це поплатилася. Овіяні вітром гласності та заохочені класним керівником, ми випустили у класі стіннівку до Великодня. Вчителька російської агресивно спитала „Что это такое?" і наказала негайно зняти „неподобство" зі стіни. Її логіка була майже за Кулішем (тим, що Микола, не Панько) - „етава не может бить, потому что етава не может бить нікада". Ми поскаржилися „кері" і організували збір батьківських підписів. Антиперебудовну вчительку замінили.
З тих пір мені подобаються „оксамитові" революції.
„Щасливе" дитинство радянської людинки закінчилося майже водночас із есесесером. А навіть трохи швидше - у квітні 1990 року, коли журнал „Дніпро" почав публікувати роман Івана Багряного „Сад Гетсиманський". Я чекала його від номера до номера і читала з нажаханим гупаючим серцем.
За свободу платять дорого.
Фото з сайту www.just-so-site.com