Чи завжди запах сечі віє зі Сходу? Львів очима харків’янина

Якщо спитатися пересічного мешканця Сходу України, чим для нього є Львів зокрема та чого йому треба від Західної України взагалі, то рідко отримаєш на своє запитання аргументовану та чітку відповідь.

Автор переконався у цьому на власному досвіді при написанні цієї статті. І це вже певний плюс та великий крок назустріч одне одному, якщо порівнювати зі стереотипною відповіддю на це ж запитання на східних теренах країни на початку 90-х - „здихатись цих бандер будь-яким коштом".

У шановних галичан в цьому сенсі проблем менше. Образ типового „східняка" - зазвичай, нетверезого люмпена, у якого в авторитетах виключно Вєрка Сердючка, Вітька Янукович та пляшка горілки, який тільки й шукає привід, аби попаплюжити українські цінності взагалі та мову зокрема, - міцно (на жаль, частково небезпідставно) вкоренився в західноукраїнському фольклорі й складає в номінації „внутрішній ворог" гідну конкуренцію образу „клятого москаля". Зрозуміло, що постійні  балачки щодо, м'яко кажучи, недосконалості східняків, аж ніяк не свідчать про модерність їх географічних візаві, слугуючи, радше, майже взірцевою ілюстрацією проявів комплексу меншовартості та низки інших малоприємних рефлексій, що їх винятково точно описано у кмітливих російських прислів'ях „с больной головы на здоровую" та „в своём глазу соринки не замечают". Менше з тим, проблемою цього матеріалу є таки бажання висловити своє бачення на зворотний бік проблеми та проартикулювати, які ж очікування мешканців Сходу України від Галичини та Львова зокрема. Зауважу, що викладені думки - не чергова констатація інакшості життєвих принципів умовних Харкова та Львова (залишимо цей підхід популістам-політиканам). Скоріше - це низка побажань, орієнтована на побутовий, а не якийсь високочолий рівень, написана зі свідомим почуттям того, що, проживаючи в різних регіонах, ми все ж приречені на взаєморозуміння, а країна загалом - на успіх.

Юрій Андрухович у своєму есеї „Но странною любовью", жалкуючи з того, що російська анархія не може перемогти деспотію, визнає „чиюсь рацію": „Вони (росіяни) викликають захоплення як окремо взяті люди та відразу - як суспільний організм". Як це не парадоксально звучить, у цьому сенсі западенці, на відміну від своїх східних співвітчизників, є дуже подібними до москалів. Безперечні переваги мешканців Заходу країни - глибоке відчуття європейськості, політична обізнаність, національна свідомість та гідність, „тонке" відчуття культури в найширшому контексті цього слова - на жаль, в останні роки не створюють нової якості західноукраїнського середовища, яка б була суттєво відмінною від, скажімо, донецької. Ба більше, показова присутність у западенців власних, не схожих з іншими регіонами України, політичних переконань, які часто межують із певними історичними міфами і стереотипами, доволі часто призводить до формування нетерпимості та формує показово асоціальну поведінку (принаймні у розумінні східняків). Як ілюстрацію цього твердження можна навести такий приклад: якщо раптом у пролетарському районі Харкова з'явиться людина у вишиванці, показово апелюючи до своєї українськості, її очікують хіба що закиди у дивацтві під супровід маловвічливого „гигикання". Що очікує в такій ситуації гіпотетичного апологета східноукраїнськості у Львові, не хочеться навіть уявляти.

Вчитися розуміти іншого, пропагувати свої життєві цінності варто не через дитячі образи на прояви буцімто „совецькості" (у вигляді показового ігнорування носія „великого и могучего"), а через тактовну і переконливу подачу своїх життєвих укладів і принципів. Мені не зрозуміло, чому доволі популярною серед львівського середовища є ідея, що у всіх сьогоднішніх проблемах міста Лева винним є Радянський Союз, в часи якого винищили „під нуль" місцеву інтелектуальну еліту, насадивши замість неї „совецьких інженерів" та різну наволоч з усіх куточків радянської імперії. Хіба запах сечі віє тільки зі Сходу, панове?

Не будемо в межах цього матеріалу оцінювати продуктивність постійних апеляцій до цієї сумної сторінки західноукраїнської історії. Але інтелектуалам, які з постійністю, вартою кращого застосування, до сьогодні пояснюють всі існуючі негаразди Західної України „зовнішнім фактором", не зашкодить глибше пізнати історію становлення сучасної території Сходу України. Більшість східноукраїнських міст створювалась у 30-ті роки минулого сторіччя через Голодомор та колективізацію, переселення в межах індустріалізації на Схід України людей далеко не кращого ґатунку з усіх куточків СРСР. Що гарного могло із того вирости - бачимо зараз. Всі претензії, що їх часто і справедливо закидають із Заходу країни східнякам - то не є їх вина, то їх біда. Запорукою успіху цієї країни має стати взаємне розуміння життєвих цінностей та вад минулого зі всіма його складностями Харковом і Львовом, а не хизування тим, хто більше постраждав від життя в Союзі.

Повертаючись до початку: на сьогодні мешканці Сходу України поки що не в змозі артикулювати свої очікування від Заходу України. І це не дивно - „наші Кентуккі та Массачусетс", як казав відомий історичний персонаж, навіть через 15 років незалежності країни ще перебувають у такому аморфному стані, що не можуть навіть ідентифікувати самих себе - де ж там братися за осмислення українського Заходу. Проте східноукраїнській еліті поступово стає зрозуміло, що після вирішення мегазавдання - здобуття державної незалежності - галицька еліта не може чітко артикулювати свої стратегічні завдання. Аморфність Сходу не буде тривати вічно. Якщо галицька еліта не покине неплідних рефлексій з приводу минулого та не дасть собі ради зі своєю ідентифікацією сама, східна еліта неодмінно зробить це замість неї. Бо розуміє - без Львова та Галичини Схід приречений на неприродне та непрогнозоване, як наслідок, співжиття із Москвою. Чи сподобається західноукраїнським інтелектуалам ідентифікація „по-донецьки" - для автора питання майже риторичне...

Автор - харківський журналіст.

Від редакції.

Матеріал автора є читацькою реакцією на статтю