ЧИТАЮЧИ ТАБАЧНИКА...

Сьогодні на планеті важко знайти картину страшнішої економічної та соціальної руїни, ніж у Зімбабве. В минулому - потужний аграрно-енергетичний експортер, нині - країна виживає завдяки «гуманітарним» рисовим пайкам.

Нещодавно поставивши всесвітньоісторичний (!) рекорд з інфляції, зімбабвійці жорстоко потерпають від СНІДу, а середня тривалість їхнього життя сягає 34-37 років. Колись майже 300-тисячна громада «білих расистів» скоротилася майже вдесятеро, однак темношкірі мешканці, замість тішитися, масово тікають до сусідніх, далеко не затишних країн...

Нагадаємо, що в середині 60-х років минулого століття білі колоністи британської Південної Родезії проголосили свою «незалежність», базовану на системі апартеїду. 15-річна національно-визвольна партизанка африканців укупі з тиском світової спільноти зрештою змусили расистський режим провести у 1980-му демократичні вибори, на яких етнічна більшість здобула закономірну перемогу. Наступна еволюція однієї із найзаможніших країн континенту до її теперішнього трагічного стану - результат послідовної реалізації наслідків тієї перемоги.

Сучасна демократія заперечує поділ народів на «кращих» і «гірших», визнаючи за кожним право на самовизначення та здатність опановувати загальнолюдські цінності. Натомість практика наочно демонструє нездатність багатьох людських спільнот до успішного самостійного розвитку. Сказати точніше, терміни безплідного учнівства цих спільнот у школі свободи виявляються такими тривалими, а ціна «науки» - такою страшною, що на порозі ІІІ-го тисячоліття ні те, ані друге не можна вважати прийнятним чи виправдовувати хоч якими високими принципами. Загальновизнаної теорії для викриття та пояснення цих «винятків» наразі не існує, однак «хлопський розум» виявляє нераз здатність краще бачити й точніше оцінювати реалії життя, ніж складні теорії високочолих аналітиків.

Безперечно, білі мешканці Родезії дивилися на своїх темношкірих сусідів крізь окуляри расових упереджень. Проте знали їх таки незле! До того ж загальна формула африканської незалежності до кінця 60-х набула вже доволі чітких обрисів. У «м'якому» варіанті ця формула передбачала руйнацію колоніальної економіки та інфраструктури, корупційно-трайбалістський «бєспрєдєл», «згортання» демократії паралельно із безмежним розгортанням злиднів та упослідженості, плазування перед західними кредиторами (нераз вчорашніми колоніальними зверхниками) тощо. У варіанті жорсткішому й більш поширеному список складників цієї формули слід доповнити громадянськими війнами, голодоморами, тортурами, геноцидом...

За що ж насправді боролися білі родезійці в уже далекі 60-70-ті роки? Лише за свої несправедливі расові привілеї чи ще й за те (а, може, в першу чергу за те?), щоб уберегти від катастрофи цілу країну?.. Автор сам дещо ошелешений своїм висновком, але... голомозих білошкірих покидьків, які марширували вулицями Солсбері (теперішнього Хараре) з расистськими гаслами на вустах мусимо прирівняти до волелюбних спартанців, які своїми щитами затулили батьківщину під Фермопілами! Адже навіть перська інвазія не принесла б Елладі таких страждань, якими народи незалежних африканських країн оплачують правління Іді Аміна, Ж.-Б.Бокасси, М.Н.Бійого, Р.Мугабе та багатьох інших національних лідерів.

Чорна Африка є нині «визнаним» головним болем світової спільноти, проте список нездалих учнів у школі свободи містить не лише африканські прізвища... Як правило, нація не годна самостійно продіагностувати свою незалежницьку нездалість. Має глибокий сенс теза Л.Гумільова про те, що нація - це синхронне коливання біоенергетичних полів. Коли на національному видноколі з'являються гасла типу «Patria o muerte! Venceremos!», «Джай хінд!» «Аллах ве Фаластин!», «За Україну, за її волю!» тощо, коливання сукупного поля стають такими потужними, що наймудріші національні інтелектуали втрачають здатність виявити між рядками цих гасел програми нищення заводів і ферм, руйнування медицини й освіти, тотальної корупції, кланократії, схиляння перед учорашніми поневолювачами... Авторами цинічних, проте адекватних інтерпретацій націоналістичних текстів стають нераз ті особи, які жорстко й послідовно протиставляючи себе охопленій волелюбним поривом нації уникають впливу її енергетичного поля.

Саме під таким кутом зору мусимо читати опуси молодшого з Табачників, надто в тій їхній частині, яка стосується нашого регіону та його мешканців. Так, за цим діячем тягнеться шлейф сумнівних оборудок, а його глибока заангажованість в інтереси московської агентури в Україні робить безсенсовними будь-які ідеологічні дискусії з ним. Так, його «концепція» Львова й Галичини рясніє підтасовуваннями й перекрученнями, але... Хіба він не має рації, наголошуючи на «скромності» львівського внеску в економічний потенціал держави та незацікавленості лідерів громади в його нарощенні? Хіба може Львів змінитися на краще не через «тяжку внутрішню працю львів'ян над самими собою», що до такої праці майже ніхто серед нас не виявляє бажання ані хисту? Зрештою, хоч якими неприйнятними є для нас багатослівні пасажі Табачника про етнічну нетолерантність, як лейтмотив львівської ідентичності - хіба ксенофобні дотепи КВНників із «Галицької ліги», розмай трикотажних виробів з нагрудним слоганом «Дякую тобі, Боже, що я не москаль!» чи акти вандалізму проти російських культурних установ зустрічають одностайний спротив громади та демократичних структур?..   

...Зранку чимчикую доріжкою Стрийського парку. Позаду мене двоє російськомовних дядьків на всі заставки лають Україну та українців. «Зайди, колонізатори, шовіністи!..» - клекоче в грудях від їхнього брутального словесного випорожнення. Але лейтмотив бесіди доволі конкретний - небажання «місцевих» дати раду перлині європейського паркового мистецтва. Оглядаюся довкруж і розумію, що всі аргументи у віртуальній дискусії - на боці «зайд». Благо трохи знаю про те, як ганяють колами бюрократичного пекла тих підприємливих людей, котрі хочуть і вміють відроджувати запущене й поруйноване.

Нові, давніше незнані почуття викликає в мене нині польський військовий меморіал на Личакові. Мо', польські вояки, які там спочивають, краще за нас передбачали майбутні наслідки українських визвольних змагань - спочатку руїну, а потім, через низку проміжних стадій, «приращение могущества российского» коштом цієї руїни?.. Той Львів, за який вони полягли, був рідним і затишним далеко не для всіх своїх мешканців, а проте становив частину Європи, а не Євразії!

Kto mu wyszeptał słowo nadziei,
Że on na zawsze, na wszystkie dni,
Do polskiej mapy ten Lwów przyklei
gumą arabską... Kropelką krwi...?

Вони хотіли ту Європу вберегти. В першу чергу, для себе, але... і для нас теж. Тільки нетривким виявився той дорогоцінний клей і нездоланною - переможна хода зімбабвезації. Спочивайте в мирі, герої! Ваш Львів залишиться з вами назавжди, хоча тепер за мурами Цвинтаря орльонт - майже Зімбабве! Або, принаймні, щось набагато ближче до цієї екзотичної країни, ніж до Європи.

Фото з сайту www.zvukraine.lviv.mobi