Львів врятує… металургія

Рівень виробництва ВВП на душу населення на Львівщині становить лише 74% від загальноукраїнського показника. Себто, аналогом нашого місця в Україні може бути радше відстала Калабрія, аніж П’ємонт. У принципі, цим можна навіть пишатися, ґонорово протиставляючи власні чесноти „навічно совєтизованому” Сходові.

Проте міграційна статистика свідчить, що, до смутку, значна частина львів'ян не поділяє піднесених почуттів із приводу ситуації, яка склалася... Еліта такого регіону має перебувати в стані постійного пошуку своїх шансів на поступ і процвітання. В глобалізованому світі шанси ці часто пов'язані з подіями, котрі відбуваються за тисячі кілометрів від депресивних теренів, і мають до них, на перший погляд, якнайвіддаленіше відношення.

Раніше ми вже писали про те, що з настанням демократії совєтська політика індустріалізму стала об'єктом гострої критики з боку демократичних середовищ, представлених упереваж особами з гуманітарними освітою та способом мислення. Оскільки найнаочнішим виявом згаданої політики є металургійний комбінат, гострі критичні стріли полетіли насамперед у бік металургії та металургів. „Світ живе в інформаційному, постіндустріальному суспільстві, - стверджує, скажімо, історик В. Верстюк, - в той час як у Донбасі законсервована архаїчна економіка. Це доменні печі, мартени, вугілля, яке сьогодні добувають способами ХІХ століття... Мені доводилося мандрувати Сполученими Штатами. Там я не бачив фабрик або заводів. Все це давно витіснено в країни третього світу. Металургія - позавчорашній день" („Дзеркало тижня", 15.01.05). Не знаю, їй-Богу, чи багато металургів висловлювалися про перспективи історичних досліджень із таким же самовпевненим апломбом...

Так чи інакше, противники металургійної перспективи України наводили „залізні" аргументи: занепад металургії в розвинутих країнах Заходу (в шерезі яких не сьогодні-завтра сподівалися побачити Україну), низька частка доданої вартості в металургійній продукції, високі енерго- та матеріаловитратність виробництва й, зрештою, непоправна шкода, яку галузь завдає українському довкіллю.

На щастя, носіїв таких поглядів не допустили до влади у металургійних регіонах, де посткомуністичні номенклатурники як могли боролися за виживання „безперспективної" галузі. Їхніми стараннями від 1997 року металургію було переведено на умови „економічного експерименту", який обмежив вимивання обігових коштів та створив певні стимули для розвитку. Й за прем'єрства В. Ющенка, коли економіка країни вперше почала зростати, залунали критичні голоси: ґвалт! в гору йдуть не малий бізнес та інформатика, а металургійні „гіганти соціндустрії"!.. Проте, „неправильне" зростання забезпечило „сталевим" регіонам лідерство майже за всіма економічними показниками, а в експорті України частка металопродукції стало сягає 40% й більше.

Для розуміння подальшого корисно бодай стисло розібратися, чому „червоні директори" присоромили „просунутих" ринковиків. Отже, відомості про „стагнацію світової металургії" дещо застаріли, оскільки у 90-х роках низка густонаселених країн „третього світу" вступили в смугу сталого економічного піднесення. Автомобілізація лише 10% китайців та індусів рівнозначна появі на планеті нового авторинку, завбільшки з американський - а машини, попри весь технічний прогрес, досі виробляють упереваж із металу...

Далі, енерго- та матеріаломісткість металургійного виробництва, рівно як і кількість шкідливих викидів у довкілля, можна зменшити в багато разів - але не коштом зупинки підприємств (що породжує лише нові проблеми), а завдяки переходові від допотопних способів добування металу до високих металургійних технологій. Годі сказати, що ця ідея заволоділа свідомістю всіх українських металургів, проте інноваційні витрати в галузі стрімко зростають, а згадані п. Верстюком „мартени" - вже вчорашній день. А на Київщині та Дніпропетровщині розпочато навіть будівництво нових металургійних підприємств, які будуть оснащені за останнім словом техніки...

Ми мусили розглянути все вищезгадане, аби зазначити: новітній поступ української металургії має всі шанси протривати не одне десятиліття, поглиблюючи економічний розрив між Заходом і Сходом країни на користь останнього. Зверхні оцінки цього процесу на кшталт „важка промисловість на Сході України може створювати лише проблеми", „її ресурсу вистачить лише на деякий час" час відкинути, а натомість варто ґрунтовно замислитися над тим, які потенційні вигоди здатні здобути з описаної ситуації Львів та Галичина.

Сьогодні українська металургія - це величезний ринок, який формує платоспроможний попит на тисячі товарів та послуг. Варто застановитися над тим, які ніші на цьому ринку здатні „застовпити" за собою західноукраїнські виробники. „На хлопський розум" можна назвати принаймні такі перспективні галузі:

1. Організація поблизу західного кордону „буферних" металобаз, оснащених сервісними службами, з метою оперативного задоволення потреб європейських клієнтів українських металовиробників. Варто зазначити, що львівські автобусобудівники, приміром, не раз змушені простоювати в очікуванні прибуття потрібних їм асортиментів прокату зі Сходу.

2. Сучасна металургія - це тисячі розмаїтих приладів. Приладобудування стояло колись у Львові на вельми пристойному рівні й принаймні деякі „червоні директори" східних заводів про це ще пам'ятають...

3. Так само мусять вони пам'ятати й про колишній авторитет львівських науковців та інженерів. Нині швидко зростає потреба українських металургів у наукових та інженерних розробках, причому не тільки вузько профільних, а й пов'язаних із енергозбереженням, водовідведенням, автоматизацією, комп'ютеризацією, екологією тощо.

4. Важка праця потребує повноцінного відпочинку. Хоча багатьом доменщикам та сталеварам уже доступні Кіпр, Єгипет або й Канари, за совєтською звичкою чимало їх досі віддають перевагу Моршину, Трускавцю, Прикарпаттю...

Як бачимо, „западенці" можуть бути бажаними партнерами на металургійному ринку, але... в принципі там можуть обійтися й без нас. Львів'янам варто налаштуватися на затяту боротьбу за право „погрітися" біля плавильних печей та прокатних станів. Оскільки на Заході України відсутні підприємці масштабу Ахмєтова, Тарути, Пінчука, Лакшмі Міттала тощо, спроби галицьких бізнесовців поодинці проникати на цей ринок зведуться, найімовірніше, до банальної експлуатації слабких сильними. Відтак бажано, аби ефективними координаторами процесу виступали бізнесові об'єднання, а ще краще - регіональні адміністрації.

...Як відомо, по війні японська господарка лежала в руїнах, а вцілілі підприємства потерпали від браку замовлень та обігових коштів. Та ось почався корейський конфлікт - й янкі, аби не возитися по два рази через океан із кожною потрощеною комуністами автівкою, розмістили частину замовлень на ремонт військової техніки в Японії. Sapienti sat! З тих замовлень почалося японське економічне диво.

Заводських руїн на Львівщині й без війни задосить, тож замовлення багатого металургійного Сходу здатні відіграти для неї роль живильного поштовху. Ось тільки чи тримає в голові хто-небудь із чільників регіону цю перспективу й чи провадить при тому комплексний моніторинг ринкової ситуації? На жаль, японська звичка гарячково шукати свій шанс не притаманна галичанам, звиклим рухатися до „процвітання" конче на віденському, варшавському, московському чи київському налигачі.

Фото з сайту www.vtu.bg