Україна в кіно

За останні декілька років терміни «Україна» та «українці» все частіше звучать у зарубіжному кіно. Безперечно, ці процеси тісно пов’язані з геополітичними та міграційними процесами. Однак досі Україні ніколи не приділялося стільки уваги у світовому кіно.

Ні для кого не таємниця, що наші гастарбайтери активно почали заселяти терени Європи і Америки після падіння залізної завіси. Цей процес, звичайно ж, знайшов свій відгук у кіноіндустрії. Спочатку це був фільм «Збройовий барон» із Ніколасом Кейджом, в якому розповідається про українського єврея Юрія Орлова, який не побажав працювати в маленькому ресторанчику своїх батьків, котрі осіли в Брукліні. Натомість він активно займається зброєю, точніше її нелегальним продажем, і, звичайно, ж стає казково багатим.

Для свого режисерського дебюту Мадонна також вибрала історію про нелегку долю українського емігранта, але в її фільмі «Бруд та мудрість» події відбуваються у Лондоні. Ей Кей - перспективний музикант, який заради створення власної групи змушений працювати у секс-індустрії в тіні великого Бена. Він живе з такими ж мрійниками, які копирсаються в болоті мегаполісу, аби рано чи пізно продертися до зірок.

На головну роль у фільмі «Бруд та мудрість» Мадонна запросила Євгена Гудзя, лідера інтернаціонального гурту «Гоголь борделло». Минулого року він не один серед українців зіграв головну роль у мажорних західних постановках. Звичайно, йдеться і про Ольгу Куриленко, яка зіграла головну жіночу роль у «Кванті милосердя».

***

Ті, хто був у США, знають, що приблизно один відсоток американців знає про країну Україна, або щось чули про неї. Там досі існує стереотип про рускіх (це всі пострадянські країни), які «живуть далеко на Сході, п'ють водку, танцюють казачок і ходять полювати на ведмедів». Цього ж враження не уникнув і Джордж Лукас у своєму останньому фільмі «Індіана Джонс і королівство кришталевого черепу». У ньому росіяни відповідають тому уявленню, яке про них мають американці, натомість лідер радянських шпигунів, таємнича доктор Ірина Шпалько (Кейт Бланшет), походить зі Східної України, що легко визначив Інді за її акцентом. Звичайно ж, це було зроблено для підкреслення американської ерудованості (яку в побуті зустрінете вкрай рідко), але для пересічного американця після такої інтелектуальної атаки слово «Юкрейн» вже не буде загадковим та порожнім, тим більше, якщо його часто повторювати.

У минулорічному «Перевізнику 3» не тільки говорять, але й показують неньку-Україну, звичайно ж, що трохи незграбно, але все ж наглі митники і електрички, які не шкода підірвати, показані вірно. У цьому фільмі головна героїня говорить своєму рятивнику Френку Мартіну - «ми не росіяни, ми різні тут (в голові) і тут (у серці)». І ці слова не так важливі для нас, як для західного світу, бо українці для них вже не «рускіє», а окрема, повноцінна нація.

У західному кінематографі українцям останнім часом якщо й не симпатизують, то принаймні ставляться нейтрально. В Росії ж це ставлення зашкалює в інший бік. Наші східні сусіди теж дивляться на нас крізь призму стереотипів - трохи глупий, неотесаний хохол часто зустрічається в російському кіно та серіалах, і це в кращому випадку. Часто ставлення до українців є відкрито ворожим - згадаймо «Брат-2», де «рускій» «мочить» «бендеровца» в сортирі зі словами - «ви мне еще за Севастополь ответите!»

Останнім часом антиукраїнська пропаганда в російському кіно переросла у масштабний наступ. Усе, мабуть, почалося з прагнення Путіна реанімувати «великую Россию». Кіно ж - це поки що один із найпотужніших способів пропаганди. Цією ідеєю заразився Нікіта Міхалков і його фільми, починаючи з «Сибірського цирюльніка», знайшли підтримку і схвалення влади. Потім були нові проекти і нові режисери, які знімали «заказуху» Кремля, серед них і «Статський радник» Янковського, і «12» Міхалкова, і «Адмірал» Кравчука.

***

Кожна імперія має своїх ворогів, а в списку недругів «русской идеи» не останнє місце займають українці. Згадаємо «7 метрів», в якому російські офіцери-підводники демонстративно покидають урочисту присягу Україні, а комічний генерал українського флоту даремно намагається зупинити гордих моряків. У фільмі «9 рота» герой Бондарчука, якого звуть Хохлом, хоч і є позитивним персонажем, проте україномовний солдат, якого «ротівці» зустрічають у криївці, має неадекватні, гомосексуальні риси. У «Параграфі 74» українець - це щось тупе і кремезне.

Але давайте облишимо військових і поговоримо про «інтелектуальне кіно». У «12» Міхалкова в спортзалі зібралося багатонаціональне журі присяжних, серед них був і пенсіонер-українець. Спостерігаючи за цим персонажем, розумієш - він розумово недорозвинутий, носить у своєму портфелі свічки і обвідок від унітазу, щось незрозуміло бурмоче. Саме за цей фільм Міхалков отримав нагороду «за екуменізм» на Венеціанському фестивалі, попри чітку путінську пропаганду - це і ворожі олігархи, і доблесні рускі офіцери, які зовсім не займаються геноцидом чеченців, а навпаки - допомагають їм.

Апогеєм кремлівської пропаганди став цьогорічний блокбастер «Адмірал». Не згадуючи про якість цього фільму, окреслимо коло зрадників Колчака: це французький генерал (Саркозі?), чеські вояки (системи ПРО у Чехії?) і, звичайно, український батальйон, який підло залишає доблесного Адмірала напризволяще.

***

Україна в різних контекстах поступово з'являється у світовому кіно. Водночас український кінематограф і надалі перебуває у стані клінічної смерті. Минулорічні «Владика Андрей» і «Богдан Зиновій Хмельницькій» - це лишень недолугі кіноспроби, які не можуть дивитися навіть найсвідоміші українці.

Здається, в самій Україні досі ніхто не переймається тим, аби вона була не тільки суб'єктом зарубіжного кінематографу, але й об'єктом власного.

Фото зі сайту shkolazhizni.ru