ВЕСНЯНА RES PUBLICA

Останніми роками все діялося з якоюсь шаленою швидкістю, більшість із нас відчували це як забагато, зачасто, заново, занадмірно, занепевно, заненадійно – без змоги віднайти в цьому бодай дрібку сенсу.

Хто сподівається знайти під цим титулом поетичний маніфест спільноти замилуваних у весну, хай відразу або відкине це читання, або змінить своє наставлення.

Весна - це завжди випробування. Не тільки сподівання. Це випробування сподіванням і для самого сподівання. І далеко не саме лише пробудження до нового життя. Мабуть, передусім випробування, а потім уже все решта. Можливо, саме у вимозі пробудження і полягає найбільше випробування. (Спитайте хронічно хворих, тілом і душею, чи аж так вони чекають настання тої весни.) А, можливо, в новизні життя, що намірилося розпочатися, найбільше випробування? Бо для того, щоби почати нове життя, треба зректися бодай частки старого. А це завжди означає почасти зректися себе. А хто зможе вдало визначити, де закінчується «почасти» і починається «цілком». Ніхто; і ті, про кого власне йдеться (а йдеться більш-менш про всіх нас), якраз найменше. Небезпека помилки висока, як рідко коли. Нема невинних весен.

Ми недооцінюємо трудності і неоднозначості весни. Загалом ми виробили до неї надто романтичний стосунок. Зрештою, ця романтика зрозуміла. Вона є випробуваною стратегією для задобрювання життя. Для того, щоби вдало пробігти її містком понад прогалинами його сенсу. Весна - це далеко не тільки нові сподівання. Виклик для здоров'я тіла і рівноваги душі, для старих, молодих і малих, запрацьованих і безтурботних, похмурих і прихильних. Випробування свіжими вітрами, додатковими порціями світла, забутими і пригадуваними тепер можливостями, відкритим простором, якого раптом стає незрівнянно більше, ніж закритого, ніж yвесь цей довгий час досі. Випробування бажаннями. Взагалі випробування первинністю переживання і невідомістю пригадування. Великий урок весни полягає, серед іншого, в очевидності того, що все вже насправді було в тобі, підозрював ти про це чи ні, і тепер має нагоду виявитися. Це не завжди приємне пережиття.

   Особливість ранньої весни полягає ще в тому, що вона є часом суцільного переривання. Облаштованість, окресленість і затишок зими закінчуються, більшою чи меншої мірою зненацька. Добра рання весна завжди очікувана, але завжди приходить ґвалтовно, бо не тоді і не зовсім так, як сподівалося.

Весна - випробування тілесне, душевне, і естетичне. Про духове і моральне нічого не згадую, бо чуюся в цих сферах дуже і дуже ненадійно, і тому там ніяковію. Випробування для дотеперішніх стосунків і прийдешніх зв'язків. Випробування сподіваннями, рівною мірою їх сповненнями і їх розчаруваннями. Це пора, коли або треба починати втілювати все, що за зиму намріяв і наміряв зробити з весни починаючи, - або визнати собі, що ти просто суцільний мрійник і не більше, і що все залишиться як досі. Тобто попристане на старому житті, а нового ніякого не буде. Бо минає все, а найшвидше сама весна. І найрадше все знову скінчиться компромісами, і ти боїшся власної схильності визнати, що врешті-решт, либонь, так і найкраще.

Весна - це важка праця стримів і допусків. Вельми непевний час. Коли в старий шкіряний міх твого тіла вривається нова субстанція життя. Життя взагалі часто ототожнюють з весною. Не кожен витримує таку пробу на міцність. Передвесня - одна із найвмиральніших пір, час суцільної двозначності. Можна вмерти і від надміру, і від раптовості життя. І не всі, хто тоді вмирають, уміють відродитися. Загалом ми схильні сильно ідеалізувати весну.

Особливо критичний час навесні тоді, коли старий сніг уже зійшов, а нова зелень ще не з'явилася. Таке собі передвесня, сіре і вологе міжчасся. Тоді проступають усі недоладності і неоковирності нашої гаданої загосподарьованості, нужденними виглядають мокрі фасади і обкришені ґзимзи, виснаженими лиця, ущербними тіла, зужитими думки. Тоді, як очищена риб'яча луска на воді, випливає раптом на поверхню землі сміття, і його виявляється безмір, набагато більше, ніж ми зважувалися собі зізнатися, коли все було біло, благо і безгомінно.

Тоді вочевиднюється вся потворність і скаліченість, коли милостива пелена снігу сходить, і стає прикро за жалюгідність людської натури і за цивілізацію, яка так нівечить натуру ту іншу, а ми все одно на ці уклади годимося і навіть переважно добровільно вважаємо своїми.

Однак цей час треба вміти витерпіти. І то витерпіти не просто як час, який слід перечекати, щоби дочекатися кращих, доки все знову не вкриється юним руном, а витерпіти як змога пережити його власну вартість і власний сенс. Сенс міжчасся.

Навіть не намагатимуся вимучити тут аналогії: передвесня - криза. Це не метафора, а лише метонімія. Просто в цю мить, коли я пишу, вони одночасні, і не більше. І більше в них відмінностей, ніж подібностей. Хоч би тому, що весна швидше закінчиться, і ми знаємо, що настане після неї, а головне - коли згрубша.

Спільне, натомість, в порах року і господарських циклах є те, що вони неминуче змінюються. Можна бути певним, що за зростанням прийде рецесія, і навпаки. Втім, попри цю лише двочленну структуру, економічний календар далеко непередбачуваніший, а його логіка великою мірою прихована. Бо сім гладких корів і сім вихудлих - це теж просто метафора.

Те, що ми за браком ліпшого окреслення домовилися спільно називати «кризою», дуже нагадує власне такий час міжчасся - метафорично. Коли гігантичний цикл самозабутніх і феєричних карнавалів минув, а втіхи від прийдешніх окрас ще зовсім не видно.

Натомість видно голизну. До того ж, голизну не звабливу, а розгублену. Нема в ній ще ані крихти еросу, а тільки переляк і жалюгідність.

Для нас ця криза має відразу кілька вимірів, і всі вони гострі і одночасні. Вона господарча, екологічна, естетична. Про решту, знову-таки, ані слова.

Спільним у ранній весні і кризі є, скажімо, те, що і те, і те, можливо, є добрим часом застановитися. Заки все знову не почалося спочатку. Вельми коштовний час. Важкий час, важкий і дуже неприємний. Не відомо, перед чим, і що, власне, почнеться спочатку.Чи то нове сп'яніння, чи відчай, супроводжуваний подальшим занепадом. І те, і те в цю мить однаково ймовірно. Обидвоє однаково небажані. І жодне - в різний час, а, може, й одночасно - ледве чи уникненне.

Можна розважати над тим, чи є щось доброго в цій кризі? Це питання важливе і заслуговує на увагу не тільки в сенсі вправляння в позитивному мисленні.

Бо хіба часи перед кризою були такі аж добрі? Сьогодні нам зрозуміліше, ніж тоді, що насправді вони були вже вступом до кризи, її інвенцією, а не чимось якісно іншим, чистим, в часі і субстанції від зрілої кризи суворо відокремленим.

Невже не жили ми вже довший час із тьм'яним відчуттям, що живемо якось не так, як належить? Що живемо коштом довкілля, зради багатьох колись нам притаманних переконань і уподобань, задля змоги купити дорогого годинника коштом втрати ще дорожчого часу? Ми чулися тривожними і винними. Ми намагалися притлумити ці невідступні почуття в консумпції. Ми намагалися дурити самих себе, ховаючи власне сміття в сусідньому подвір'ї, що якось воно само зникне і не потрапить ніколи вже нам на очі. Хіба ми були по-справжньому щасливі серед засилля міських позашляховиків, чия вже назва сама натякає, що ми збилися з істинного шляху, зваб дешевих авіаліній, якими літали в пошуках кращого клімату, прекрасно знаючи, як це руйнує клімат спільний, гидотної спекулятивної забудови, яка понівечила наш край гірше, ніж обидві останні світові війни.

Останніми роками все діялося з якоюсь шаленою швидкістю, більшість із нас відчували це як забагато, зачасто, заново, занадмірно, занепевно, заненадійно - без змоги віднайти в цьому бодай дрібку сенсу. Здавалося, навіть земна атмосфера нагрівається головним чином саме від цієї метушні.

Ми розуміли, що все рухається в якомусь паскудному, недоброму, нелюдському темпі і напрямку, але не знаходили в собі сили щось із цим вдіяти. Ми бачили в цьому дедалі менше сенсу, але не знаходили сміливості запитатися, що натомість. Ми відчували наростання абсурду, але боялися сказати про це вголос, аби все раптом не зазяяло порожнечею. Невже ми не відчували, що не пронесе?

Тепер, коли все сповільнилося, завмерло, принишкло, коли і наші непосидющість, непогамовність і невситимість трохи вляглися, а на їх місце прийшов страх, можемо сказати: ми великою мірою розтринькали себе. Коли все завмерло, багато з нас здогадалися нарешті озирнутися - і побачили краєвид після битви, не квітнучі краєвиди.

Навіть ті з нас, яким здавалося, що вони знайшли свої цілком приватні способи сповільнення (не купувати авто, викинути з дому телебачення, не брати до рук рекламних матеріялів, заборонити поштаркам вкидати їх до своїх скриньок, навідуватися до приятелів, а не до інтернету, не годитися брати в крамницях пластикових мішечків, здавати старий папір і скло, купували на базарах, а не в супермаркетах, не нівечили інтер'єри евроремонтами, ходили на опери, а не на блокбастери, не мовчали, коли поряд нищили архітектуру і ближніх, не давали хабарів так само нікчемно і з найдрібніших приводів, як пластикові мішечки в крамницях для кожного непотребу), не могли ніколи бути певними, що захистилися надійно. Бо надійним це не було. Замало було тих, які покладалися на здоровий глузд більше, ніж на хоровод панівних настроїв.

Те, чого не спромоглися зробити ми самі, зробила для і за нас криза.

Зайве сподіватися, що вона буде очисною. Великі спільнотні катарсиси трапляються вкрай рідко, тим паче не внаслідок негараздів. Такі надії наївно мати поготів, а нам із нашим досвідом стагнації тим паче. Замість тішити себе марними надіями на питоме добро людської природи, слід скористатися з цього часу тимчасового уповільнення, виявити в ньому найдорогоцінніше, що він нам може подарувати: час на те, щоби зрозуміти, що з нами діялося і діється.

Я зичив би собі такого тривання в кризі, коли б доцільними і необхідними видавалися питання, що ми робили не так для того, щоби згодом, коли вона мине, знати, чого не вільно більше робити. Не задля майбутнього зростання, а задля цілості самих себе.

Я бажав би собі, щоби те, про що ми зрозуміємо, що його робити не вільно, ми не переживали як болісну втрату і необхідність самообмеження, а звільнення.

Я прагнув би, аби - на відміну від кризи передвесня - розмірковування над її причинами стало по-справжньому спільною, громадською справою. Публічним завданням. Хоч би тому, що туга за спільнотою громадян належить до останніх, ще не зжитих ілюзій.

Від редакції.

Шановні читачі! Просимо Вас врахувати, що цей текст не є відповіддю автора на статтю "Потьомкінські села", оскільки хронологічно він був написаний і надісланий до редакції значно швидше.

Фото зі сайту o-rusev.blogspot.com