„За усіх православних християн…”

Об’єднання людей на ґрунті християнської віри без „сприятливого” тиску обставин йде важко, а об’єднання християнських церков – ще важче. Просто співпраця, згідно з літургійною молитвою про єдність, виглядає реальнішою перспективою. Але і в першому, і в другому випадку потрібна справжність і глибина віри з обидвох сторін.

І тут необхідно знов повернутися до нашого історичного спадку. Четверте покоління „будівників комунізму" ставилося до духовних проблем „як Маркс до релігії". В час війни стихійне навернення до Бога було повсюдним, німецька влада відкривала церкви (це був чи не єдиний розумний крок окупантів), а на фронті майже кожен розумів, що надія тільки на Бога. Після війни як злидні, так і достаток сприяли отупінню релігійних почуттів. Та церква, яку „визволителям" незручно було знов закривати, стала в атеїстичній державі радше імітацією церкви під патронатом відомства Берії. Вона трохи забезпечувала міжнародну репутацію тоталітарної держави, але по суті, не мала впливу на молодь й на тих, що до війни виховувалися в атмосфері богохульства. Після війни у містах були переповнені храми на Великдень і на Водохреща, було потаємне хрещення дітей, було потаємне співчуття вірним. Але усі ці приховані прояви у поєднанні з демонстративним відхрещуванням від „релігійних забобонів", тотальним атеїзмом усього навчання і виховання - усе це забезпечувало ґрунт для духовної, моральної й інтелектуальної глухоти, як би вона не маскувалася блиском гордині і ритуальним для комуністів самохвальством обмежености.

Відчуваючи загрозу деградації, молодь 60-70-х років кинулася до вчення йогів, дзен-буддизму і східних езотеричних вчень, що толерувалося як втеча від традиційної віри, яка зобов'язує до активности. Якби школярів початку 80-х років запитати, чи можливе „у нас" відродження християнської віри, відповідь була б на 90% негативною. А то ті самі люди, яких своєчасно не пробудили до життя духовного. Тепер ми на кожнім кроці відчуваємо їхню глухоту, напівосвіченість і „стихійний матеріалізм", відповідні і їхні життєві цінності. Вони є серед церковного кліру, серед вчителів, серед робітників і селян. Нове заспокійливе слово „плюралізм" для них стало знахідкою для заспокоєння душевних тривог. Зараз чиниться адміністративний опір вивченню християнської етики в школі такий самий, як опір вихованню національної свідомости. А за цим, по суті, стоїть ця сама нехіть до усього, що вимагає, зобов'язує і твердо пропонує визначеність.

Ті самі проблеми маємо на рівні Церков. Найчисельніша УПЦ МП успадкувала в основному і приміщення, і обрядовість, і політичні пріоритети та цінності Московського центру, нині вони діють під пропагандивними псевдонімами „благодатности", „канонічности", „істинности". І навіть коли там є священнослужителі глибшої віри, зусилля їхні йдуть на нейтралізацію агресивної політики центру. Та політика, так само як політика КПСС, виключає діалог і толерантність. Зрештою, характер Церкви визначають її ключові постаті.

УПЦ КП більш відкрита до діалогу. Що ж стосується співпраці, то в попередній історії тут не закладено таких передумов. Власне, дух солідарности і співпраці залежить від висоти місійних візій Церкви.

По суті тільки УГКЦ будується як Церква західного типу, готова до місійної, соціяльної, екуменічної роботи. Церква репресована, вона не успадкувала сервілізму, хоча в середньому і вона поділяє хвороби соціяльного середовища та схильність до ізоляціоналізму. Однак та Церква, що дуже важливо, зберегла і рівень культури та національної свідомости, і свободу вибору та незалежність від влади, чим вирізнялася в найтяжчі часи до війни і в час війни. Вона має своє обличчя і тепер, подаючи голос в критичні моменти життя народу.

Сьогодні молодь не може тягнутися до Церкви щедро позолоченої, духовно невиразної, соціяльно пасивної і заполітизованої. Розбрат між церквами відштовхує людей. Зараз у православних церквах функціонує немало Ієрархів здискредитованих, і то навіть не стільки своїм минулим, скільки теперішньою антихристиянською поведінкою. Вони фігурують на телеекранах і наче не знають, що грають роль фурункулів на хворому тілі Церкви. Але суспільство знає, що Церква має своїх мучеників, але має і мучителів.

Рух за оздоровлення Церкви в Україні завжди починався з низу - від братських об'єднань. Нині суспільство гостро переживає кризу православної церкви, порізненої, розпорошеної, використовуваної.

Очевидно, ми стоїмо на порозі змін. Починається рух знизу, мирянська співпраця християнських Церков Київської традиції, спільні молитви за єдність біля Софії Київської, спільні екскурсії і культурні заходи. З мирянської ініціативи і починається боротьба за єдину Українську Помісну Церкву, яка повинна мати авторитетний голос в суспільстві.

Не треба перебільшувати, що така Церква створить погоду в державі. Ми вже бачили, який мізерний вплив на людей мала негативна політична активність Московського Патріархату під час Помаранчевої революції. Але позитивна християнська робота має значний вплив на суспільство. Єдина Церква, без сумніву, покінчила б з антихристиянським порізненням народу іменем Церкви і недостойними спробами принизити націю та її мову.

Церква в ХХІ ст. уже не може грати домінуючої ролі в суспільстві. Але вона повинна грати позитивну, наставницьку роль, оскільки духовне учительство лежить в людській натурі, і духовні вершини завжди будуть найвищими, попри всі зміни в житті людей.

Ось тут і є над чим поміркувати Львову, якщо він хоче стати одним із центрів відродження єдиної Української Помісної Церкви.

Довідка ZAXID.NET

Євген Сверстюк - доктор філософії, головний редактор газети „Наша віра", президент Українського пен-клубу.

Народився 1928 року на Волині. 

У 1959, 1960, 1961, 1965 (за виступи проти дискримінації української культури), 1972 (за промову на похороні Д. Зерова) роках звільнявся з роботи за політичними мотивами. Переслідувався радянською владою за участь у самвидаві, протести проти арештів і незаконних судів.

У січні 1972 року - заарештований, а в березні 1973 року - засуджений за статтею 62 ч. I КК УРСР (за виготовлення і розповсюдження документів „самвидаву") до семи років таборів (відбував покарання у Пермській області) та п'яти років заслання (з лютого 1979-го - столяр геологічної експедиції в Бурятії).

З жовтня 1983 до 1988 року працював столяром на київській фабриці індпошиву №2.

Автор книг, численних есе і статей з літературознавства, психології і релігієзнавства; поезій, перекладів із німецької, англійської, російської мов.

За книгу „Блудні сини України" у 1995 році отримав Державну премію України імені Тараса Шевченка.