Лев Рубінштейн: Я владу просто не люблю, а вона мене не помічає, і це дуже добре

IQОксана Керик, 11 січня 201112378

Російський поет, публіцист та есеїст Лев Рубінштейн на свою батьківщину дивиться доволі критично, називаючи її країною «соціальної шизофренії» та суспільством «напівтваринного, рослинного стану», хоча й дуже любить цю країну.

Він не емігрував звідти навіть у складні для поета радянські часи, коли виїздило багато друзів та знайомих. Каже, поїхав би з Росії лише за умови прямої загрози життю.  Адже не уявляє себе поза її мовним простором. Відтак, хоче, щоб і Захід ставився до Росії не лише, як до потенційної загрози, а як до нормальної країни. «Хоч Росія такою не хоче ставати», - зітхає він.

У Львові Лев Рубінштейн був уже тричі й дуже любить наше місто. Каже, почувається тут комфортно. А ще його дуже тішить те, що львів’яни розуміють російську мову, а розмовляють з ним українською. Поет каже, що не відчуває жодної ворожості до росіян, хоча російська преса зробила зі Львова «оплот бандерівців». Про це та багато іншого  Лев Рубінштейн розповів у ексклюзивному інтерв’ю ZAXID.NET .

 

-   Чи вірять люди в Росії, що Львів – «бандерівське місто» і сюди небезпечно їхати?

-   Хто як. Нормальні люди – ні. Але, на жаль, в Росії є багато ненормальних людей. Загалом зараз у нас відчувається  сильна нервозність… Адже  з одного боку начебто є велика й сильна країна, а з іншого – вона перебуває в оточенні ворожих сил, всі їй погрожують. Це таке роздвоєння особистості, така собі шизофренія. Вона взагалі в Росії сильно розвинута. Ми начебто великі і могутні, а водночас нас всі ображають. Але це не домінує, просто здається, що таких людей дуже багато, бо вони дуже голосно розмовляють.

 

-   Теза про це, що Росія могутня країна, але її всі ображають  – культивується навмисне?

-   Так, це давня традиція, на жаль. Я це називаю соціальною шизофренією.

 

-   Якось Ви сказали, що в Росії багато чого не розумієте, але вам подобається жити в такій країні. Чого, наприклад, справді не можете зрозуміти і чим вам такий стан імпонує?

-   Не розумію, наприклад , того,  про що ми щойно говорили. Але мені загалом подобається не розуміти. Тобто, мені подобається розуміти, але водночас люблю знаходитися в тих місцях, в яких я погано все розумію, тому що там, де все зрозуміло, в літературі, наприклад, це зовсім не цікаво. Будь-яке сприйняття мистецтва, читання – це деяким чином подолання чогось.  

 

-   В Україні для вас все зрозуміло?

-   Звісно ні. Україна для мене – це ще й сентиментальна країна, тому що моя мама звідси, з Полтави. Тому для мене з дитинства Україна була двоюрідною батьківщиною і завжди інтригувала.

 

-   Як письменника влада Вас якось зачіпає? Чи до літератури вона не втручається і Ви з нею існуєте паралельно?

-   Так, в літературу влада, на відміну від радянського часу, поки що ще не лізе. Вона влізає в ті області, де грають роль гроші. Якщо художнім інституціям потрібна підтримка держави, там вона рано чи пізно починає диктувати свої умови. В літературі такого ідеологічного тиску, який був при радянській владі, зараз нема.  Тому театр  і кіно, де зацікавлені в грошах, там так, література поки що ні, та й думаю, література зараз не є тим інструментом, яким була в 19-20 ст. Радянський союз був тоталітарною країною і заборонні механізми існували без логіки, тому що були відповідні інститути. Забороняти – була їх професія. Коли при цій владі з’являться заборонні інституції, вони теж почнуть тим займатись.  Але я в радянські роки якось зумів відгородити свою автономну територію. Тому й зараз у мене з владою нема жодних контактів. Я її просто не люблю. А вона мене не помічає. І це дуже добре.

 

-   А про Вашу нелюбов до неї поінформована?

-   А мені все одно. Я не знаю, що вони знають, а що ні. В особистому плані вони мені зовсім нецікаві. При владі в Росії перебувають дуже незначні люди, думаю, як і у Вас, їх не цікаво навіть  розгадувати, вони дуже зрозумілі.

 

-   Чому таку «нецікаву» владу підтримує більшість людей в країні?

-   Я не впевнений, що це можна назвати підтримкою. Це не підтримка – це байдужість. Просто більшість в країні така, що їй все одно. В глибинці Росії можуть навіть не знати, хто у нас президент. Україна чи Грузія - нові пострадянські країни, вони, на мою думку, мають соціальний темперамент, пристрасть. Тут, у вас, я дивлюсь  телевізор і мені здається, що вашу Верховну Раду показують постійно. А якщо показують, значить хтось це дивиться, значить людям цікаво. В Росії це неможливо, бо це вже зовсім нікому не цікаво, інтерес до того, що відбувається в Думі, був до середини 90-х. А тепер все стало дуже передбачуваним. Тому, як у радянські часи Верховна Рада, людям, крім тих, хто перебуває наверху, не цікава. Вона дистанціювалась від народу, він живе своїм життям.

 

-   Ви якось сказали, що вас не так засмучує те, що в Росії є існуюча влада, як те, що її підтримує статистична більшість…

-   Нинішня влада Росії нині, на жаль, повністю адекватна тому стану суспільства, який існує. Але з боку людей це не підтримка, а апатія, бо суспільство знаходиться в напівтваринному, рослинному стані. Голоду нема, продукти є, невеликі, але гроші, теж є… Тобто нема об’єктивних передумов для соціального незадоволення. Відтак, воно здебільшого реалізується на місцевій владі. У тому, що якийсь губернатор не збудував міст чи мер вирубав парк. А центральна влада так далеко, що нікому особливо це цікава.

 

-   Коли ви кажете про рослинність – маєте на увазі передусім інтелектуальний рівень людей?

-   Загальний. Я звісно не хочу узагальнювати, в Росії є багато активних розумних і порядних людей. Але трагедія країни в тому, що є мало людей, які розуміють і цінують свободу, вона їм не потрібна. Зараз нема свободи слова, тобто є, але така собі. А виявляється, що нікому особливо, окрім невеликої кількості людей, вона і не потрібна. Навіщо свобода, якщо вже є ковбаса?

 

-   Але ж є громадське суспільство, як прошарок зацікавлених?

-   Воно є, але таких людей дуже мало. Як кажуть, зникаюче мало.

 

-   Ви бачите перспективи щось змінити у цій ситуації?

-   Ви знаєте, я дуже не люблю і уникаю усіляких прогнозів. Бо люди завжди помиляються. Суджу за однією фундаментальною річчю. Я і моє оточення свідому частину життя прожили за радянської влади. І ми всі були впевнені, що так буде завжди, але сталося те, що сталося і це для всіх було неочікуваним. І ті, хто каже, що вони це передбачали, не вірте їм, ніхто цього не передбачав. Ніхто в це не вірив. Але це сталося. А це означає, що якщо це відбулося одного разу, то може статися і вдруге. Що Росія – країна непередбачувана, що і добре й погано.

 

-   Особисто у Вас тоді спокуси поїхати не виникало?

-   Спокуси були ще в 70-ті роки, бо тоді люди з мого кола спілкування виїжджали в Америку, Ізраїль, але я якось подумав і вирішив залишитись.

 

-   Що втримало?

-   Мова. Я зрозумів, що поза «зоною мови» я не можу бути собою. Зрозумів, що готовий реально поїхати лише в одному випадку – якщо буде реальна загроза моєму життю.

 

-   А професії?

-   А для неї нема загрози. Хто мені заборонить говорити і писати російською? Друкувати перестануть? У радянські часи я нічого не друкував і прекрасно себе почував. У мене завжди був читач, хоча таких людей було мало. Але це був кращий читач. Бо для мене читач - це передусім якісне поняття, важливо не так скільки, як хто.

 

-   Багато українських письменників займають активну соціальну і політичну позицію. Так, відомий і в Росії Юрій Андрухович активно критикує українську владу, мовляв,  завдяки їй України вже майже нема. Як ви бачите ситуацію збоку? Чи все справді стає безнадійним?

-   В Україні? Ні, тут ситуація не безнадійна. По-перше, не дивлячись на результати цих виборів, ми бачили, що різниця між провідними кандидатами у президенти була невелика – лише 1% був різниці, а це свідчить, що вони були справжні. Цього разу вибрали такого, а наступного може бути інший.

 

-   Дехто вважає, що наступних чесних виборів як таких може уже й не бути..

-   Це залежить від вас.

 

-   В Росії багато письменників є соціально і політично активними?

-   Ні, дуже мало. Я й себе не вважаю соціально активним, не зважаючи на те, що постійно пишу есе на соціальні теми, але не про політику, а суспільство й зміни у мові. Бо вважаю, що головним суспільноутворюючим фактором є мова. Я лінгвоцентрист, вважаю, що через мову можна багато чого «підняти». Але про вашу мову не можу нічого сказати, бо не знаю її.

 

-   Але ж розумієте?

-   Погано. До речі, львівську вимову я розумію взагалі дуже погано. Київську ще сяк-так, а ваша дуже полонізована. Мені подобається, що тут всі розуміють російську, а відповідають українською. Це дуже цікаво. Я навіть підозрюю, що багато з тих, хто мені відповідає на запитання, насправді вважають, що вони розмовляють російською. Але я в цьому не бачу якоїсь демонстрації, мене це потішає. Багато росіян вважає, що якщо у розмові з ними переходять на  російську, це є виявом поваги.

До слова, про російську мову. Я недавно був в Грузії - після великої перерви. Мене дуже здивувало і втішило, що там усі дуже охоче розмовляють російською. Звісно, ті, хто вміє, бо молодь її вже погано знає. Я боявся, що після війни в Грузії буде відчуження, але ні, вони розуміють, що це не я з ними воював, а ті, що там, нагорі...

 

-   Повернімося до літератури. Чи стали в Росії люди значно менше читати «в ногу» зі світовими тенденціями?

-   За моїми спостереженнями набагато менше. Але це нормально, бо в Радянському союзі читання було єдиним каналом зв’язку зі світом. А зараз альтернатив багато. Є музика, масова література, Я не проти неї, але це окремий вид літератури. Завжди видно, хто і що читає в метро. В радянські часи у метро читали серйозну літературу, а зараз ні. Якщо я бачу дівчину з Достоєвським в руках, це означає, що завтра в неї іспит. Вона читає не тому, що хочеться, а тому що треба. Читають мало, російською говорять помітно гірше, бідно. Суспільство, як і людина, яка росте, повинно пережити різні фази. П’ятирічна дитина любить бавитись м’ячем. Але якщо людина і в тридцять бавиться м’ячиком, це вже тривожить.  І спостерігаю, що російське суспільне життя ще не є дорослим.

 

-   Бавиться м’ячиком?

-   Так. Чому люди так лояльно ставляться до діючої влади? Бо вона не ставить їм питань, вирішує все сама. Не змушує думати. А поки тебе особисто не рухають, все добре.

 

-   Вас як письменника криза зачепила, наприклад у накладах?

-   Мене наклади мало цікавлять, мене цілком влаштовує, що моїх читачів мало. Вважаю, що зараз мене, може, читає навіть забагато людей. Бо я сформувався як автор у той час, коли своїх читачів знав по іменах. З того часу це коло суттєво розширилось. А масового успіху мені не потрібно. Я автор іншого типу. А от те, що я пишу в Інтернеті -  мої колонки, їх читає дуже багато людей.

 

-   Раніше ви здебільшого виступали зі своєю поезією за кордоном. Куди вас зараз запрошують найчастіше?

-   Останні кілька років найчастіше, і це оптимістично, в російські міста. Раніше того не було. Усі 90-ті я їздив Європою і Америкою, де був великий інтерес. І зараз є, але менше. А в Росії нарешті з’явились читачі. Недавно був в Іркутську, Красноярську, є міста, де влаштовують фестивалі, мені дуже подобається, що російська провінція оживає. Причому кількісний інтерес там більший, ніж в Москві, бо в столиці публіка дуже балувана.

 

-   Ви завжди наголошуєте на тому, що Захід бачить Росію викривлено…

-   Захід Росію одночасно ідеалізує і демонізує. Філософ Борис Ґройс гарно сказав: Росія – це підсвідомість Заходу. Росія уявляється звідти загадковим, незрозумілим і непередбачуваним місцем. Акценти їх розуміння інші, ніж ті, коли ти перебуваєш всередині. Я і про себе не можу сказати, що я правильно розумію Росію. Це не те місце, яке можна зрозуміти, її треба сприймати чуттєво, тактильно, емоційно. Для Європи є розуміння історії, вони живуть нею. Україна також намагається зараз увійти в історію і у вас більше шансів, ви ближче до Європи. Є вектор, принаймні частина України хоче в Європу, а Росія не хоче. У Росії частина людей вважає, що вони і так Європа – і нехай Європа приєднується до Росії. Загалом державні комплекси – вони дуже важкі.

 

-   Чи бачить зараз Захід в Росії серйозну загрозу?

-   Так, завжди бачить. Тому й цікавиться нею. Справа в тому, що розквіт славістики прийшовся на розквіт холодної війни. Коли Росії стали боятися, її почали вивчати. А коли Росія стала не дуже небезпечною, вона стала нецікавою. За Горбачова була цікавість, бо тоді небезпечна Росія заговорила людською мовою. А потім все стало так, як і було, тільки вже не так небезпечно. Зараз Росія усіх цікавить виключно з позиції нафти і газу. Це дуже образливо.

 

-   А як Ви б хотіли щоб цікавились Росією?

-   Як нормальною країною. Але вона такою не хоче ставати.

 

Довідка ZAXID.NET  

Лєв Рубінштейн народився 19 лютого 1947 р. у Москві. Закінчив філологічний факультет Московського державного педагогічного інституту, довгий час працював бібліографом. Займається літературою з кінця 1960-х років. На початку 1970-х почав розробляти власну стилістику мінімалізму. Під впливом  роботи з бібліотечними карками з середини 1970-х років створив власний жанр, що виник на межі вербальних, образотворчих і перформативних мистецтв – жанр «картотеки». Один з засновників і лідерів московського концептуалізму (поряд з Всеволодом Нєкрасовим і Дмітрієм Пріговим).

Учасник багатьох поетичних і музичних фестивалів, художніх виставок і акцій  Перші публікації (російською і в перекладах) з’явилися в кінці 1970-х років. Перші публікації в Росії – з кінця 1980-х. Тексти автора перекладені на більшість європейських мов. З 1994 року був стипендіатом DAAD в Берліні. Лауреат премії Андрєя Бєлого (1999).

В минулому - оглядач в журналі «Итоги» і «Еженедельный журнал». Тепер колумніст Стенгазеты.нет и Граней.ру.

 

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук