Львів. QWERTY-ефект

Гляньте на клавіатуру перед собою. Чи задумувалися ви колись, чому латинські літери розташовані саме в такому порядку, а не в іншому? Якщо ви сподіваєтеся, що вирішальним чинником вибору була ергономічна доцільність – збільшення швидкості та полегшення друкування – то помиляєтеся. Цілком навпаки, розташування букв на клавішах визначалось не за принципом найчастіших буквосполучень, а найрідших. Щоби при роботі на друкарській машинці букви не залипали.

Не знаю, чи нині на десять тисяч комп'ютерних юзерів знайдеться хоч одна „класична" друкарка, але клавіатурна розкладка залишилась із 1868 року незмінною. Звичайно, що раціоналізаторські спроби були, вони забезпечували прискорення процесу набору на 30-50% - з тим, щоб залишитися в історії технологічними курйозами (Microsoft увіковічив одну з них в Start Settings ControlPanel RegionalandLanguageOptions Languages Details LanguageBar Add UnitedStatesDvorak). Всеперемагаюча сила звички отримала назву QWERTY-ефект (ще раз, уважніше, гляньте на верхній літерний ряд клавіатури і зліва побачите це слово) та численну наукову літературу про консервативність правил.

Добре, але яке це має відношення до Львова? Безпосереднє, оскільки йдеться про один з основних аутитів міста.

QWERTY-ефект узасаднює залежність зміни діючих інститутів (у значенні сукупності норм та правил) від їх попередньої історії. Концепція „історія важлива" означає, що певний інститут, закріплений у масовій свідомості як елемент загальної системи норм, тримає в собі траєкторію попереднього розвитку, і це звужує можливі шляхи його подальшого розвитку (в інституційній теорії цю концепцію так і називають: „path-dependence" - залежність від пройденого шляху). Історія задає певну інституційну матрицю, і нові норми не можуть діяти поза нею, а мусять припасовуватися до її рамок.

Львів має унікальну для України історію середньоєвропейського метрополійного міста.

Унікальна для України - не означає унікальну для Європи, львівська історія органічно запакована у європейський контекст, і це означає, що вона формувала доволі типову для Центральної Європи матрицю норм. Еволюційним шляхом зростала деперсоніфікована довіра, поволі і зигзагоподібно розмивалися міжгрупові межі, натомість чіткіше окреслювалися границі між сферами діяльності (політична відмежовувалась від економічної, цивільна - від традиційної etc.) - іншими словами, йшов неухильний процес модернізації суспільства.

Радянська історія цей процес зупинила, в 1939 році Львів було включено у сферу домінування цілком іншої матриці норм. Було цілковито змінено не тільки формальні правила (через радянську систему законів та нормативних актів), замінювалися і латентні - через механічну зміну населення міста Львів пізнав домінування неформальної совдепії у первозданній ницості.

Привнесена система була не те що іншою - вона в абсолютній більшості своїх складових була кардинально протилежною до автохтонної.

Замість християнського декалогу з його забороною зла („не бреши") нав'язувалась комуністична мораль з її декларацією добра („будь правдивим"), яке можна досягти через тимчасове зло.

Замість станового ієрархічного суспільства, що розвивалося за європейськими канонами до егалітарного, де права компенсовувалися акцептованими обов'язками, місто отримало патримоніальну матрицю „доброго царя і безправного народу", що з природи своєї не здатна до еволюції.

Замість прийти до європейського розуміння рівності як рівності шансів (що посилює змагальність конкуренції), місто повернули до азіатського розуміння рівності як рівності за результатом (що демотивує суперництво).

Перелік антиномій можна продовжувати, але не про це йдеться.

Ходить про реакцію суспільства на накинуті норми. Частина, звичайно, вибрала тактику „ідентифікації з агресором", хоча в новій номенклатурі тавро „западенця" було пожиттєве. Частина - непримиренність, але з часом практично всі вони з міста щезли, і, як правило, не зі своєї доброї волі.

Реакція ж основної частини була теоретично прогнозованою: „Залежне становище суспільства, нав'язування йому норм ззовні створюють особливо сприятливі умови для дуалізму норм. Нав'язані норми асоціюються у свідомості із зовнішнім ворогом, що викликає ненависть, ворожість, тоді як „свої" норми стимулюють добровільне підпорядкування їх приписам, солідарність".

Так і сталося. Сфери діяльності були гранично розділені: у виробничій чи, скажімо, громадській („общественной" - цивільна практично зникла) діяли одні норми, а у традиційній (скажімо, релігія, обряди, мова тощо) чи родинній - цілком інші; назовні - одні правила, всередині - інші. Перенесення одних норм у „чужу" сферу тут же каралося - апаратом державних силових органів (обмовки a la "нас визволили і нема на то ради" дозволялися лише особливо заслуженим „западенцям") чи інститутом суспільної (громадянської) обструкції. Це якби вертикальне сепарування.

Другий момент накидування нової інституційної матриці полягає у сепаруванні горизонтальному.

В.Лефевр показав, що при усьому декларованому колективізмові homo sovieticus  за суттю своєю є вельми егоїстичним, налаштованим на конфронтацію („наглость - второе счастье"), а homo europaeus - навпаки, при всьому індивідуалізмові є в результаті доволі альтруїстичним і налаштованим на кооперацію. Співпраця альтруїста і егоїста ставить першого у a priori програшну позицію. Але співпраця двох альтруїстів обіцяє обом більший виграш, аніж співпраця двох егоїстів. Підхід еволюційної біології показує, що носії „альтруїстичних" норм стратегічно мали б прагнути до формування однорідних і закритих груп.

І знову ж: так і сталося. „Местные" замкнулися у своєму колі (точніше у багатьох закритих колах), вибираючись з нього тільки у разі необхідності зайти в „совдепівську" сферу діяльності: робота, армія, профспілкові збори, паради тощо. Мабуть, не мені одному доводилося спостерігати багатолюдні весілля, уродини чи інші імпрези без жодного чужого - „все местные". У разі потреби - на роботі виставляли окремо.

З точки зору процесу модернізації суспільства обидві сепарації - горизонтальна і вертикальна - були безумовним регресом.

Про деперсоніфіковану довіру - основу соціального капіталу - в таких умовах, звичайно, згадувати не доводиться. „При зустрічі з чужим перша реакція полягає не у страхові, але в недовірі. Чужим не довіряють ніколи, навіть якщо вони намагаються показати свою прихильність". Деперсоналізована довіра при радянському режимі була попросту суїцитабельною.

Егалітарну відкритість теж не розглядаємо. „Чужому" в закриті кола потрапити було практично неможливо, сутнісно „своїм" теж не так просто було знайти ці невидимі ззовні кола імені Грицька Чубая чи Карла Звіринського, гіппі чи рок-колекціонерів. Присутність їхня відчувалася, виливалась наслідками, але для стороннього це була fata morgana. Якраз цей феномен описав Юрій Андрухович у своїх „Малій інтимній урбаністиці" (а потім - розвинув цю тему у „Таємниці"): „Мені не залишалося нічого іншого, крім віри в якийсь паралельний, таємний Львів. Час від часу це місто посилало мені сигнали про своє існування". (На маргінесі зауважу, що навіть утаємничені і кондові львів'яни, випавши з контексту „паралельного Львова", при візитах у місто помічають тут лише публічний офіціоз, що трактується в термінах занепаду галицької столиці).   

Далеко гірше виглядало нерозділене застосування норм - їх інтерференція. Персоніфікована довіра, що переходила у продукційну сферу, породжувала преференційну корупцію. Ні, подача хабара була максимально естетизована, будь-яка експлікація цинізму його суті глибоко засуджувалась, а при найменшій можливості пряме хабародавство поміщалось у форму обміну послугами. Сама система совдепії як влади, що дає право на матеріальну „ренту" („владовласність") є засадничо корупціогенною. Накладання на цю систему деяких цілком „правильних" засад протоєвропейської системи цінностей львівської „автентичної" матриці (таких як платність медичних чи освітніх послуг, ринковість цін як засіб усунення дефіциту тощо) легалізовувало у масовій свідомості корупцію, надавало їй певної навіть фронди. Львів став знаменитий хабарництвом. Зрештою, теж закономірно. Неспівпадіння формальних та неформальних правил завжди породжує химери. Як і інтерференція різних систем, неформальних, до речі.

З унезалежненням України Львів отримав шанс. Здавалось би.

Держава невпевнено, але все ж проголосила курс на Європу, почала приймати європоорієнтовані закони. Живи і тішся, Львове. Що ж не так?

По-перше. QWERTY-ефект. Мутації увійшли в традицію і обмежують вибір розвитку.

Жива практика, на щастя, доводить, що ситуація не є критичною. Галицькі трудові мігранти в Європу поосібно проявляють, що європейська система норм зберегла свою органічність у львівських мешканцях - тільки треба їх помістити у відповідне інституційне середовище. На Батьківщині з цим проблеми, бо, по-друге, а що, власне, змінилося? Совдепівська система влади - владовласність, що приносить (і забирає, що не менш важливо) власність, - формально замінена, але за фактом далі домінує - вже неформально (закономірно породжуючи загальнодержавні химери).

Перед Львовом далі стоїть дилема - прийняти нав'язувані ззовні правила, чи, стагнуючи, продовжувати внутрішню еміграцію. І один, і другий варіант заморожують суспільну модернізацію, нівелюючи можливості Львова в конкурентній боротьбі.

Є і третій вибір - нав'язати, нарешті, європейські правила Україні. Рано чи пізно все одно це станеться, але дуже вже хочеться, щоби це відбулося за життя нашого покоління.

Довідка ZAXID.NET

Орест Друль - аналітик (Західна аналітична група).

Народився 1960 року. Мешкає у Львові.

Депутат Львівської міської ради каденції 1998-2002 рр.

Працював шеф-редактором газети «Поступ» (1998-2002), виконавчим директором Інституту розвитку міста, головним редактором журналу «Місто».