Манфреда Хобота називають законодавцем моди в австрійській літературі. Водночас критики стверджують, що цей письменник пише книги, які наповнені злістю і жорсткістю. Сам Хобот цього не визнає, як і того, що творить моду в літературі. Він вважає, що в Австрії такого поняття взагалі не може бути, оскільки суспільство замало читає. Про це та чимало іншого письменник, вперше відвідавши Україну та Львів, розповів в ексклюзивному інтерв’ю ZAXID.NET.
- Що вас спонукало приїхати в Україну, до Львова, і з якими уявленнями про нашу державу ви сюди їхали?
- В Австрії про Україну ми чуємо уже багато років поспіль. Назва вашої держави звучить у контексті нашого австрійського минулого, згадується катастрофа у Чорнобилі та «помаранчева революція». А причиною мого приїзду було те, що тут видана моя книжка «Камера любові». Втім, завжди хотів побачити Львів, а також Київ. І от поет Назар Гончар запросив мене до вашого міста.
- Яка в Австрії зараз думка про українців? Вона більше базується на стереотипах чи сучасних уявленнях?
- У нашій пресі, звичайно, особливо була розкручена «помаранчева революція» і вибори, тож думка австрійців про Україну сформувалася саме у цей час. Перед тим, у радянські часи, це була частина Союзу і не можна сказати, що у нас були особливі знання про цю географічну частину світу. Навіть розмови про Чорнобиль зводились до того, що він вибухнув у Росії. До стереотипів щодо України належало і те, що тут усі говорять російською мовою. Лише протягом останнього часу прийшло розуміння, що українці насправді говорять українською.
- Серед поляків досі побутує думка, що Львів - це польське місто. Австрійці також мають якусь ностальгію за австрійським Львовом?
- Ні, зовсім ні. Роки ностальгії уже давним-давно минули. До Львова зараз ставимось як до історичного австрійського міста, схожого на Прагу, де можна пізнати часи монархії і відвідувати яке просто цікаво. Просто так склалося, що Львів, передусім, сприймають саме за такими ознаками, всі їх знають і змінити думку ніхто особливо не намагається.
- Ваша книга «Камера любові» вийшла в Україні ще у 2004 році. Чи має вона тут успіх?
- Як сприйняли книжку українські читачі, я не знаю. Перекладач цієї книги, яка живе у Німеччині, кілька разів писала до мене. Але про успіх чи його відсутність у наших листах не йшлося. До речі, ініціатором видання цієї книжки була ваша письменниця Оксана Забужко. Ми з нею познайомились в Колумбії. Це було дуже гарне знайомство, вона чудового говорить англійською мовою. Спиталася у мене, чи є переклади моїх текстів українською. Я казав, що прози нема, а поезія перекладена польською. Подарував їй книжку, адже Забужко добре читає польською. Їй сподобалося, тож вона виступила посередником з видавництвом щодо перекладу моєї книги.
- Якщо ми уже заговорили про українських авторів, то чи читали ви переклади творів когось з них, приміром, тієї ж Оксани Забужко? Чи склали враження про неї?
- Так, читав німецькою «Польові дослідження з українського сексу». Сергія Жадана читав, ми з ним навіть знайомі особисто. Більше того, у Жадана навіть є спогади про мене, видані українською мовою. В Австрії постійно відбуваються презентації українських книг, минулої осені був великий фестиваль, де була представлена українська література. На мій погляд, в Україні є дуже різні автори. Це аналогічно тому, що відбувається в австрійській літературі. Є настільки протилежні автори, стільки різної літератури, зовсім несхожої. Тому я просто не наважуюся винести якийсь вердикт.
- У своїй «Камері любові» ви кажете, що любов жорстока і краще до неї не підходити близько, бо ще ніхто не вийшов неушкодженим з камери любові. Чому у вас таке ставлення до любові?
- Оповідання, про які ви кажете, взято зі збірки, яка називається «Тіснота близькості». Тут йдеться про близькість, яка часом буває занадто «близькою».
- Критики вам закидають, що ваші тексти наповнені злістю і жорстокістю. Ваші герої - здебільшого маргінали. Чому? Чи є це відображенням вашого бачення світу?
- Щодо жорстокості, то я усе ж з ними не погоджуюсь, не бачу там нічого такого. Я швидше сказав би, що це сатиричні твори, але аж ніяк не жорстокі. Тому я трохи спантеличений такою заувагою. Може, одна історія з усієї книжки трохи жорсткіша, ніж інші, але загалом вони не такі.
Я пишу дуже багато. Маю, наприклад, чотирнадцять прозових книг, п'ять публіцистичних, десять поетичних. Фотографую, видав два фотоальбоми. Таким чином постійно намагаюсь робити свою творчість різноманітною, бо інакше мені стає нудно. Не хочу копіювати сам себе.
- А що вас спонукає писати?
- Для мене важливим поштовхом до писання ж емоційний збудник. Потрібно, щоб мене щось зачепило, вразило. Це і є причина. Я постійно рефлексую про те, що відбулося зі мною, що трапилося навколо. Зрештою, належу до літератури, яка є оповідною. І власне роблю історії буквально з повітря.
Крім того, багато подорожую, зараз, приміром, пишу міфи про Гаваї. Власне ця гавайська міфологія мене «запліднила». І саме тому я мусив про це написати. Ще пишу короткі історії, сільські історії, міські історії і зараз - світові історії. На них, напевно, зупинюся, бо далі нема куди.
- А про Україну написати не думали?
- Якщо б я тут залишився довше, то, звичайно, можна було б почати писати про Україну таку книгу, як про Гаваї. Але там я провів два роки. Гаваї дуже мене зачепили, і зараз мені дуже розходиться на тому, щоб змінити стереотип сприйняття Гаваїв як пляжів і дівчат.
- Які книги ви читаєте? Хто для вас є взірцем у літературі?
- Моїми зразками були американці, зокрема, бітники. Джек Керуак... Крім того, мене завжди цікавили французькі автори, Жан Жене, наприклад. Щодо цих зразкових, ідеальних, на мій погляд, літературних творів, є правильним визначення, що треба спробувати дійти до межі, або й переступити її.
- Критики вважають вас законодавцем моди у сучасній австрійській літературі. Як ви вважаєте, чи існує в Австрії мода на літературу? Чи читають люди достатньо для того, щоб взагалі говорити про моду на літературу?
- Для мене таке визначення було повною несподіванкою. Я досить самотній зі своїми сатиричними текстами, які крім мене, навряд чи хтось ще пише. На мій погляд, так звана літературна мода змінюється надзвичайно швидко. І напевно, що я її не диктую. Та й загалом не знаю, чи можна говорити про моду, адже наше суспільство - це суспільство людей, які ледве вміють склеїти кілька букв до купи, суспільство неграмотних людей. Це, до речі, причина такого поганого смаку або його відсутності в літературі. А ще причина у поганих медіа, поганій пресі, яка настілки занизила планку, що люди, які виховані на цих газетах, уже не спроможні сприймати інакше чтиво. Плюс телебачення, яке показує програми і фільми щораз гіршої якості. Хоча разом з тим мені вселяє надію теперішня австрійська молодь, бо вона щораз більше починає цікавитись літературою. Є така безпрецедентна наразі акція - «24 години літератури». Це коли цілу добу щось відбувається, існують списки тих, хто виступатиме, кожному відводиться півгодини, літератори нон-стоп читають прозу та поезію. Люди приходять, відходять. Раз у рік, чи навіть частіше, щось подібне відбувається у молодіжному середовищі, і мені це подобається.
Фото з сайту www.festivaldemayo.org