«Не дивіться з погордою на тих, хто створює історичні міфи в кафе»
Суспільство

«Не дивіться з погордою на тих, хто створює історичні міфи в кафе»

Історики та письменники про роботу з минулим та пам’яттю

Ольга Кутишенко, 28 вересня 466 1

Історія подібна на мінне поле, каже журналіст Ігор Померанцев, коли працюєш із нею – треба діяти як сапер. Про те, як зберегти історичну пам’ять міста чи країни, при цьому не втративши зв’язку з реальністю, чому варто припинити шукати відповіді на всі питання в минулому та припинити ображатись на тих, хто навчився заробляти на історичних міфах, спілкувались письменники та історики на 25 Book Forum у Львові.

***

Як пам’ять почала продаватись та купуватись

Ірина Старовойт, літературознавиця, редакторка сайту «Україна Модерна»:

На початку незалежності України, після розпаду Радянського союзу пам’ять Львова виявила себе надзвичайно суб’єктивною. Дуже комфортно і зручно було зробити жаб’ячий стрибок далеко в минуле. Ми повертались не до подій Першої світової, у міжвоєнний період, у часи Другої світової війни чи одразу по ній. Ми повертались до так званої «бабці Австрії», до того часу, який був, може, найбільш співзвучним із образом тоді нововідкриваної Європи. Це був космополітичний образ, такий, що знаходив місце для різних культур, мов, кар’єр.

На туристичних картах Львова відкривались кав’ярні та якісь точки для розваг, які часто були пов’язані із цією Австро-Угорською або Габсбургзькою ностальгією.

Ірина Склокіна, історикиня Центру міської історії Центрально-Східної Європи:

Дійсно, капіталізм перетворює на товар багато речей, які раніше можливо ним не вважалися. Але, на жаль, в нашій частині світу навряд чи можна сказати, що матеріальні залишки минулого, тобто те, що ми називаємо культурною спадщиною, піддаються модифікації, тобто перетворенню на товар. І через специфіку законодавства та капіталізму, який щойно народжується, мені дуже бракує тих авторів, які би дійсно проводили ревіталізацію спадщини. Передусім з боку бізнесу, туристичної індустрії, індустрії розваг. В України тут ще все попереду.

Не варто настільки скептично і похмуро дивитися на роль капіталізму у цьому процесі. Так, комерціалізація веде до попси, уніфікації, спрощення і часто до кітчу. Але з іншого боку вона демократизує історичне поле, заводить туди на рівних правах інших гравців – не тільки політиків чи професійних істориків.

Комерціалізація веде до демократизації історичної культури. Дуже багато різних авторів можуть брати участь у цьому процесі як легітимні учасники. Не будемо дивитись з погордою на тих, хто створює історичні міфи в просторі кафе. Це також важливий спосіб цю матеріальну спадщину зберегти.

В об’єднаній Європі історична політика базується на тому, щоб схилятись над сумними сторінками спільного минулого, над історією Голокосту, визнавати власні провини і працювати через це над демократією і толерантністю. Але є і позитивний бік - фокус на спадщині. Вона є всім зрозумілою.

Європу об’єднує передусім туризм, прекрасна інфраструктура, культурні обміни. Туристи, навіть якщо приїхали попити пива, раді побачити прекрасні кам’янички, навіть якщо вони не професіонали і не розбираються в історичному минулому. Можу провокативно зазначити, що я тільки чекаю капіталізму.

Ігор Померанцев, письменник, журналіст, правозахисник, дисидент:

Я, як поет-лірик, вважаю, що фінансові стосунки між людьми – найчистіші. Емоціональні, психологічні, родинні стосунки – небезпечні, адже там може бути шантаж чи підкуп. А так ти маєш товар і маєш гроші.

Кілька слів на захист Лети, тобто річки забуття і взагалі забуття як такого. Ізраїль віддає шану Голокосту, там є видатний музей, але там немає того культу Голокосту, як в Західному світі серед євреїв. Чому? Тому що життя йде, вони мають щось робити, вони воюють. Національне минуле для євреїв – це Голокост. А сучасність – сучасність країн, де вони живуть.

Для мене паростки ретельного відношення до сучасності більш оптимістичні. Хоча історична пам’ять схожа на мінне поле. Історики, фахівці, коли думають про це мінне поле, вони повинні працювати як сапери, бо кожен крок може закінчитись вибухом. На наших очах вибухає історія і європейська, і українська, і польська. Така реальність, я не кажу, що це погано чи добре.

Андрій Гріцман, поет, редактор міжнародного журналу поезії «Интерпоэзия»:

Проблема пам’яті дуже важлива, адже вона була нещодавно розмита глобалізацією і створенням lingua franca, як частини глобалізації. Російська, англійська, іспанська мови дали можливість «перейти» кордони. І це якимось чином впливає на національну пам’ять.

Ви на цій території маєте вплив із Заходу, щоб бути частиною Європи, і зі Сходу, що в результаті спричинило Майдан.

Думаю, капіталізм зараз є лише методом виживання і вже є другорядною проблемою. Потрібно створити концепт пам’яті, щоб люди пам’ятали, хто вони є, де вони живуть і яке мають культурне надбання.

Питання покаяння

Марсі Шор, професорка історії Єльського університету, авторка книжки «Українська ніч»:

Як американка я походжу з країни, в якій люди традиційно мають коротку пам’ять. Американці схильні забувати речі, а не зупинятись на тому, що трапилось у минулому. Вони схильні прикидатись, що речі, які трапились тиждень тому, вже не важливі.

Історична політика намагається по суті компенсувати комуністичні лінії та пропаганду. Але все, що я бачу у цьому намаганні - психологічну потребу зрозуміти минуле. Це дуже зрозуміла спроба визначити лінію між невинним хорошим внутрішнім світом та поганим лякаючим зовнішнім. Тоді ми зможемо знайти для себе безпечне місце.

Мій 8-річний син якось сказав перед сном, що дім не є безпечним. Справді, в дім може вдертись грабіжник чи шторм може знести дах. Я спротивилась імпульсу сказати: так, я точно знаю, як ти почуваєшся, я також думаю про це весь час. Трагедія людської природи у тому, що у світі немає безпечного місця.

Німці та росіяни в ХХ столітті були в епіцентрі двох тоталітарних режимів. Питання щодо того, хто має вибачатись за щось у минулому, стоїть неправильно. Німці використовують іноді російське слово «покаяння» для опису явища. У цьому сенсі німці відчувають свою перевагу, адже вони усвідомили, що зробили жахливі речі і тепер можуть бути європейцями. А росіяни не достатньо покаялись за сталінізм.

Насправді питання має стояти так: за яких обставин та умов руйнуються цивілізація та моральність? Розуміння речей, які трапились з нами в минулому, має дати нам розуміння, за яких умов людська моральність та гідність зазнають поразки. Я не вірю, що це залежало від конкретних країн чи етнічної групи. Це розуміння має допомогти нам запобігти таким подіям у майбутньому.

Не перекручувати важливість пам’яті

Ірина Старовойт:

Пам’ять, до якої повертались люди в Україні чи у Львові на початку 90-х років, була радше комфортною пам’яттю: «А що, якби вся історія пішла іншим боком у ХХ столітті, чи можемо ми повернутись до тієї деформаційної точки та почати все спочатку?» Виявилось, що «почати спочатку» означає пройти в роботі пам’яті майже всі ці фази. Тобто, в цій роботі пам’яті не може не бути воєн, злочинів проти людяності, зруйнованих родинних історій.

Ми маємо спільноти пам’яті, які наїжачені одні проти одних. І не недостачу знань про минуле, а її перевиробіток.

Ірина Склокіна:

Ми маємо працювати з минулим, спираючись на необхідність будування спільного майбутнього, яке вивчає різні точки зору. Інша важлива річ: перенасиченість пам’яттю дуже характерна для суспільств, у яких був брак аргументів з інших сфер, брак економічного успіху, інфраструктурних проектів чи будь-яких інших ресурсів, які могли б підтримувати ті чи інші бачення майбутнього. Тобто це призводить до намагання безкінечно спиратись на ресурси з минулого, якісь символічні речі, питання мови чи ідентичностей тощо.

Очевидно, що історики та люди культури мають задуматись над своєю позицією. З іншого боку, не перекручувати важливість пам’яті та минулого. Хоча це предмет, з яким ми весь час працюємо, але безумовно пам’ятати про те, що мають бути знайдені якісь інші ресурси.

Майже ніхто не вибирається із тоталітарного досвіду із чистими руками

Ігор Померанцев:

У американського письменника Вільяма Фолкнера є таке висловлювання: «The past is never dead, it's not even the past» (Минуле не буває мертвим, воно взагалі не минуле). Минуле входить у структуру сучасного.

Колись класика радянської літератури Солженіцина обвинувачували, що він всю країну назвав «Раковий корпус», як свій роман. Зараз ми бачимо, що не так він вже й помилявся, бо культ смерті в Росії зараз дуже великий. «Раковий корпус» - це великий запущений цвинтар, я маю на увазі перш за все братські могили в’язнів ГУЛАГу, які досі не захоронені.

Росія – це приклад, як не треба робити. Не має бути цього культу смерті, країна не повинна бути запущеним цвинтарем.

Андрій Гріцман:

Є контрпродуктивна активність політичних органів, які намагаються змінити нашу пам’ять та історію. Наприклад, коли в нацистській Німеччині чи Радянському Союзі зникали учасники політбюро. Я думаю, що наша роль у тому, щоб зберегти пам’ять. Такі книги, як наприклад «Зулейха відкриває очі» татарської письменниці Ґузель Яхіна про трагедію колективізації в Казахстані чи «Благочинні» Джонатана Літтеля дійсно зберігають цю пам’ять, яку деякі організації, люди та органи намагаються затьмарити.

Ірина Старовойт:

Пам’ять і її проблеми проходять всередині історій окремих сімей. У «Музеї території терору» була виставка волонтера пам’яті Майкла Сагатіса. Його бабуся була репресована в 1940-му році, за Сталіна, у Казахстан. У виставці було її 17 автентичних листів. Це історія про те, як 70-річна жінка бореться за увагу та матеріальну підтримку своїх чотирьох дочок. І не завжди її отримує. У цьому відношенні пам’ять ніколи не є нейтральною.

Сюжети, які ми можемо витягнути з минулого, руйнують безпеку нашого сучасного. Це вибуховий ефект - небезпечно почуватися вдома, як сказала Марсі. Чи можемо ми повернути хоча б якусь безпеку своїй сучасності через роботу з пам’яттю? Чи можемо ми зробити те, що кажуть сучасні боснійці: «Fuck the past and kick the future»?

Марсі Шор:

Роль істориків не у тому, щоб безумовно запевняти людей у їхньому відчутті, що існує чітка лінія між винними та невинними. Якщо подивитись на минуле широко відкритими очима, там завжди буде моральна двозначність. Майже ніхто не вибирається із тоталітарного досвіду із чистими руками.

Фото Назара Хоміва, прес-служби BookForum

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук