Невже ми його втратимо? Дружній шарж
Після нескандального, але дуже поетичного, проникливого і практичного відео Добкіна, настала ера тотальної переоцінки цінностей у глобальній мережі користувачів віндовса по ту сторону монітора і клави.
Відео, яке докотилось до Америки швидше, ніж каравели Колумба, і про яке написали навіть в журналі Rolling Stone, спричинило неабияке відновлення всенародної пам'яті в турбінах колективного підсвідомого про наших, незаплямованих незграбними тітками Харкова, місцевих казкарів, серед яких на арабському Парнасі гордо виділяється Петро Олійник: людина і космічний корабель; людина і ополонка...
Середньовічна готика демократичного управління персоналом Петра Олійника хитається на активних фазах Місяця з його пірамідами Маслоу, а його (Олійника) Юпітер завжди перебуває у транзиті між Меркурієм та Плутоном. Він ніколи не сердиться і тому завжди перебуває праворуч від отця української нації Ве Ющенка. Його милий наїв епохи рококо, який самтаймс проскакує на його усміхненому пізнім бароко обличчі, тихо і лагідно упокорює Іванка Попович, яка виступає у даному президентсько-губернаторському ланцюжку в іпостасі Святого Духа.
Він ведмедик Бо-Бо з гарнюньою плюшевою посмішкою, перед якою не встоїть жодна фото-чи-відео-камера. Немає жодного іншого львівського політика, за яким так цікаво спостерігати, покраплинно простежувати усі протуберанці загадкової людської душі і якого так приємно і весело фоткати. Він різний, як весняний дощик у Вроцлаві. В нього навіть є польський орден.
На фотках Петро Олійник завжди як невловимий Фантомас, як юний Фандорін, як французький Фанфан-тюльпан. Він як багдадський злодій, у якого завжди повні кишені різноманітних мелодій та осінніх листопадів, в яких плачуть літні коники-стрибунці.
Він веселий_радісний_сумний_сонний_далекий і близький_позіхаючий_розглядаючий власні долоні та їх лінії життя і елегійні горизонти. Це як поліфонія Баха, моно Вівальді і стерео Шопена. Це незабутньо, це лабіринтно, це мінотаврно. Це більше, ніж міф про Аріадну та берлінські стіни Львова, самаркандські дворики на площі Ринок.
В нього фактурне епічне обличчя героя якоїсь польської комедії, де він разом з Єжи Штуром перевіряє на міцність стерильно-чутливі душі нових амазонок. Обличчя, яке б чьотко та авторитетно фігурувало на плівках Сергія Михайловича Ейзенштейна та кіноапараті Дзиги Вєртова, якби Петро Михайлович народився на початку XX століття.
А цей його зимовий самовтик біля дверей Садового. Цей факт увійде у анали міської історії. Ця його космічна розгубленість і вакуумний погляд людини, зачарованої хронікою однією дороги. Мандрів зустрічі з Юлей Тимошенко. Це тільки його незбагненний принцип синхрофазотрону на слова Пушкіна та музику Даргомижського. З нього б картини писати і робити цвяхи, ціни не б було таким картинам і цвяхам. Це вам не Шишкін і Айвазовський. Петро Олійник ніколи не запитує у ба бульок, скільки зараз градусів нижче нуля.
Він постійно і невтомно впроваджує культуру в маси: він не вішає вишивані рушники на суху штукатурку! Жодного абстракціонізму, жодного модернізму. Це все зберігає плетені українські перелази від сирості - вас від ревматизму. Налітай, поспішай і купуй живопісь.
Це якесь замкнуте коло з протестом проти моментального прощання з Петром Олійником. У кого ще з львівських політиків такий фотогенічний фейс, строгий і тонкий профіль з елементами раннього Ренесансу та м'якої паутини людської душі, яка хитається на хвилях тілесної субстанції кольору теплого Адріатичного моря. Все інше - профанні акциденції.
Цей гострий біль від розлуки з неймовірною пригодою на сторінках цього міста, до якої завжди хочеться повернутись. І кандидатів на заміщення цієї вакантної посади, поки що не видно - ні з запальничкою, ні з кометою Галлея.
Фото з сайту zhurnal.lib.ru