Єврохитання Арсенія Яценюка

Якщо поточна передвиборча кампанія взагалі про щось свідчить, то вже точно не про те, що від політиків нам можна дочекатися послідовності. Політична позиція, попередні тактичні союзи та партійні ідеології – все це відступає далеко назад, коли метою стає обрання до Верховної Ради.

Саме заради цього об’єдналися в єдиний фронт антидемократична і радикальна «Свобода» і демократичні «толерасти» і «ліберасти» з «Батьківщини», «Фронту змін» та «Громадянської позиції». Всі раптом полюбили Юлію Тимошенко, навіть Олег Ляшко, який ще два роки тому пророкував їй майбутнє Вітренко і казав, що навчився від неї багато чому, крім підлості та підступності. «Фронт Змін», чи не найбільш активний критик Тимошенко і «Батьківщини» на президентських виборах 2009 року, тепер зливається з цією політсилою воєдино…

Та й сам Арсеній Яценюк після об’єднання з ВО «Батьківщина» радикально змінив не лише своє ставлення до Юлії Тимошенко та її соратників, але й свій зовнішньополітичний курс. Перший номер виборчого списку єдино правильної, офіційної та всіма узгодженої опозиційної сили сьогодні – переконаний євроентузіаст, відданий ідеї інтеграції України в ЄС.

Тому що послідовний

Про рух до Євросоюзу сам Арсеній Яценюк говорить багато і залюбки. Скажімо, 25 вересня під час виступу на конференції в межах V Екуменічного соціального тижня у Львові він чимало часу присвятив потребі європейського вибору для України. Тепер його ключовою тезою – і це важливо! – стало переконання, що для України не існує жодного третього шляху, вона мусить вибирати: або йти до Євросоюзу, або до різноманітних союзів із центром у Москві.

Автор цих рядків, пригадуючи, що 2009 року тези лідера «Фронту Змін» були, м’яко кажучи, дещо відмінними, підійшов до нього із запитанням: чому змінилася його зовнішньополітична орієнтація? Відповідь прозвучала така:

Жодного разу моя зовнішня політика не змінювалася. Я тоді говорив, що Україна має стати центром впливу... У нас достатньо соціально-політичного потенціалу, щоб об’єднати довкола себе. Моїм завданням було, щоб Україна довела, що вона здатна об’єднувати навколо себе. Янукович це провалив. Зараз він затягує нас під те, щоб хтось нами керував. Я категорично проти Митного союзу і категорично проти будь-якого членства України в новому Радянському Союзі.

Отже, загальний сенс сказаного такий: колишній міністр закордонних справ Арсеній Яценюк завжди був палким і послідовним євроентузіастом, таким, як це тепер записано у програмі Об’єднаної опозиції «Батьківщина».

До речі, проект цієї програми 12 червня у Львові презентував іще один представник команди «Фронту Змін» Андрій Пишний (нині - №19 виборчого списку ВО «Батьківщина»). Тоді після презентації на круглому столі відбувся брифінг, під час якого автор цих рядків теж запитав його про зміну зовнішньополітичної орієнтації. І точно так само, як партійний патрон, Андрій Пишний запевнив, що зовнішньополітичні переконання Арсенія Яценюка залишилися незмінними.

Великий інтегратор

Насправді ж не потрібно дуже багато і глибоко копати, щоб пересвідчитись, яким було зовнішньополітичне бачення Арсенія Яценюка три роки тому. Сайт Центральної виборчої комісії зберіг програму кандидата у президенти на виборах 2010 року, в якій написано:

Київ має повернути собі роль центру та лідера східноєвропейської цивілізації. Як основу для інтеграції ми повинні запропонувати новий Східноєвропейський проект… Київ може й повинен стати автором і лідером Східноєвропейського проекту інтеграції.

Європейський Союз у тій програмі згадується лише в одному абзаці, та й то – без особливого ентузіазму:

Сучасний світ входить в епоху багатополярності й конкуренції континентів. Якщо ми, європейці, не хочемо програти в цій глобальній конкуренції, ми просто зобов'язані сформувати єдиний простір Великої Європи від Атлантики до Тихого океану. Адже Європа не обмежується кордонами Європейського Союзу. Україна, як і багато інших країн, які не входять до ЄС, історично, культурно, цивілізаційно є Європою.

Тоді ж Арсеній Яценюк активно проповідував ідею Великої Європи, пояснюючи, що ж саме має на увазі. Так, відкриваючи 3 жовтня 2009 року у Чернівцях пам’ятник Францу-Йосифу І, кандидат у президенти пояснив таке:

Так завжди ставалося, що Україна була частиною великих об’єднань. Та я переконаний у тому, що обов’язково буде так, що Україна стане ініціатором великих об’єднань. Україна може і зобов’язана бути ініціатором нового об’єднання – Східноєвропейського, яке я бачу від Ужгорода до Владивостока. І Київ буде центром.

Цей «проект» Арсенія Яценюка зразка 2009 року – сама суть якого переконливо свідчить на користь тодішніх чуток, що молодий кандидат у президенти співпрацював з російськими політтехнологами – дуже погано в’яжеться з проголошеним сьогодні курсом на інтеграцію в ЄС. Значно більше він скидається власне на отой третій шлях, від якого так категорично відхрещувався Яценюк 25 вересня.

Невелика біда

Втім, припустимо, що Арсеній Петрович справді збирається до кінця робити вигляд,  що не бачить суперечностей між тим, що говорив три роки тому, і тим, що каже сьогодні. Нещодавно з його боку прозвучала навіть не надто переконлива і дуже риторична спроба поєднати проект «Великої Європи» з традиційним євроінтеграційним курсом ВО «Батьківщина».

Ми усвідомлюємо, що завтра стати членами ЄС складно. Але розуміємо, що можемо зробити Україну такою, яка відповідає європейським цінностям. Ми переконані, що Україна зобов’язана зробити чіткий вибір. Ми повинні стати частиною Великої Європи, і для цього у нас все є,

- так заявив перший номер списку Об’єднаної опозиції 15 вересня під час форуму Ялтинської європейської стратегії.

Отже, щоб хоч якось зберегти видимість послідовного прихильника ідеї євроінтеграції, Арсеній Яценюк може тепер спробувати об’єднати непоєднане і оголосити свої хитання потребою України пройти різні етапи на шляху до ЄС. Мовляв, створення Східноєвропейського об’єднання від Ужгорода до Владивостока – це такий собі перший крок, після якого Східноєвропейське об’єднання має злитися з Європейським Союзом і утворити ту саму «Велику Європу».

Ця несподівана гармонія зовнішньополітичних переконань головного обличчя Об’єднаної опозиції, втім, наражається на ще одну міну, яку він заклав для себе ж самого 2009 року. Тоді однією з його улюблених фраз було пафосне твердження, що впродовж п’яти років вся Україна знала, що ми йдемо до Європейського Союзу і станемо його членами, от тільки «невелика біда» полягала в тому, що сам Європейський Союз про це нічого не знав.

Так-от, тут цікаво було б від Арсенія Петровича почути відповідь на запитання, чи в курсі Євросоюз, що Україна хотіла б об’єднатися з ним не одна, а як ініціатор великого Східноєвропейського об’єднання – по суті, разом з Росією? І ще цікавіше було б подивитися на реакцію керівників ЄС, коли б їх ознайомили з такою фантасмагоричною геополітичною фікцією…

Тому що український

Головна вада цих геополітичних хитань екс-керівника МЗС не в тому, що у нього нема якоїсь чіткої зовнішньополітичної програми, і навіть не в тому, що він дозволяє собі її довільно змінювати залежно від того, як складається внутрішньополітична кон’юнктура, та від того, звідки походить команда радників, яка його зараз обслуговує.  

До непослідовності в діях та заявах партійних очільників та окремих політиків в Україні вже всі добре звикли. Звикли і до того, що багато теперішніх провладних політиків – це колишні активні члени наших опозиційних партій. Головне – завжди говорити переконливо, із запалом в очах. Тим, хто закликає «рятувати батьківщину», пробачається все, навіть зміна позиції на протилежну, за якихось три неповних роки.  

Значно гірше політика характеризує те, що замість просто сказати щось на зразок: «Знаєте, в мене було таке бачення три роки тому, але за той час я з різних причин змінив свої погляди», він починає робити вигляд, що все нормально, ніяких непослідовностей у його діях не було, і його ідеологія залишається незмінною.

Напрочуд необачно так поводитися в час, коли Інтернет зберігає майже все, що сказав політик впродовж чи не всієї своєї кар’єри.