Повна і беззастережна капітуляція?

Наближається чергова дата проголошення державної самостійності України. Попри те, що ми добре розуміємо всю умовність та символічність будь-яких дат, кожного разу – це добра нагода задуматися, підбити підсумки і навіть спробувати щось спрогнозувати.

Оскільки жодних проривів за останній рік не сталося, а на горизонті навіть не маячать хоча б якісь обнадійливі перспективи, пропоную задуматися над цікавим феноменом: чому за такої енергетичної залежності України від Росії, за постійного пресингу з боку сусідки на всіх фронтах, за надвисокого рівня продажності української державно-політичної еліти Україна далі існує і намагається вести якусь свою міжнародну гру?

Тимчасове непорозуміння

Почнемо з того, що навіть після двадцяти двох років життя "нарізно" Росія  й надалі вважає тимчасовим непорозумінням існування незалежної України. Ця думка глибоко закорінена не тільки в свідомості пересічних громадян, але й у головах вищого державного керівництва. А якщо незалежна Україна – це непорозуміння, помилка або чиясь зловорожа інтрига, то ситуацію треба негайно виправляти. Яким чином? Для сучасних російських політиків альтернативи новому приєднанню України - чи то у вигляді членства у Митному союзі, чи у формі якихось інших новотворів - нема. І хоча така позиція свідчить про неадекватну оцінку свого власного потенціалу і ще менш адекватне сприйняття навколишньої реальності, Росія й надалі намагається форсувати свій план усіма можливими і неможливими засобами.

Для утримання у своїй орбіті України і її «навернення» використовуються різноманітні методи і засоби - починаючи від історико-культурних і закінчуючи "митносоюзними". Дивно, але найпотужнішим ідеологічним засобом впливу на Україну росіяни чомусь вважають ефемерну ідею "русского мира". Насправді ніякого "русского мира", а особливо в розумінні кремлівських ідеологів, - нема. Є спроби державно-політичної еліти Росії об'єднати колишні "слов'янські" республіки СРСР на основі православної традиції. Те, що специфіка "православної" традиції, починаючи від реформ Петра І і закінчуючи "реформами" Сталіна, всім добре відома, московські ідеологи чомусь категорично не хочуть помічати. Та й взагалі, обрання подібної стратегії і тактики в ХХІ столітті у розумних людей викликає щонайменше співчутливу посмішку. Рудиментарність православної свідомості в обох суспільствах є очевидною, а тісна співпраця з державними органами, часто взагалі викликає нехіть і обурення.

Не менш неадекватними виглядають заходи Росії примусити Україну вступити у Митний союз. Це відбувається шляхом газового шантажу і погроз закрити свої ринки для українських товарів. Так звані торгові війни і газовий диктат лише відштовхують Україну від непрогнозованої Росії, де нехтують законами економічної вигоди на догоду сумнівним політичним конструктам. Але тут варто поговорити про особливості російської політичної культури.

Імперськість як політична культура

Поняття імперськості є багатогранним і досить складним для дефініювання. У нашому випадку мова йде про централізований державно-політичний устрій, де керівництво здійснюється із єдиного центру, де відсутність ефективного менеджменту компенсується нещадною експлуатацією периферії. В імперії населення надмірно покладається на добру волю і розум правителя, прямо і непрямо делегуючи йому максимум владних повноважень. За допомогою підконтрольних засобів масової інформації правитель може довго маніпулювати масовою свідомістю своїх громадян, переключаючи їхню увагу з однієї другорядної проблеми на іншу. Але ця система не може бути довговічною і стабільною – подібні історичні періоди, як правило, завершуються масовими стихійними бунтами і навіть кровопролиттям.

Але що має імперська модель управління до міждержавних відносин на пострадянському просторі? Справа в тому, що тривале життя в безальтернативному суспільстві веде до атрофування здатності реально сприймати дійсність. Відчуття всезагальної залежності від царя-батюшки впливає негативно не тільки на народ, воно передусім засліплює очі правителю та його свиті. Останні починають бездумно переносити свою модель на весь оточуючий світ, накладають її на інших, без врахування місцевої специфіки. Саме тому росіяни найбільшу увагу приділяють не вибудовуванню паритетних міжнародних відносин, а виборам президента. При чому йдеться не тільки про вибори лідера власної країни, але й сусідніх держав.

Вибори "свого" президента

Напевно, однією з найбільш вразливих позицій російської зовнішньої політики було концентрування усіх своїх дій на виборах «правильного» президента України. Мовляв, поставимо свого президента, а далі вже справа за дрібницями – нове злиття в одній державі. Здавалося б, логіка в цьому є, і все станеться як задумано.  Але, як не дивно, така тактика кожного разу завершувалася фіаско. Здавалося, що обрання президентом України "червоного директора" Леоніда Кучми, людини з радянською, інтернаціональною ідентичністю – це пряма дорога України до союзу з Росією, ліквідація державної незалежності й включення її в нову об'єднану державу на правах васала.

Але правду кажуть: якщо Бог хоче покарати, то забирає розум. Справа в тому, що Росія навіть подумки не передбачає ніяких паритетних відносин зі «своїм» українським президентом, вона не залишає йому місця для маневру, вона вимагає від нього одного – повної і беззастережної капітуляції, при чому негайно. Вже на самому початку Москва дає зрозуміти своєму васалу, що його роль зводиться до одного – принести всі атрибути державної влади і скласти їх біля ніг московського сюзерена. І тоді, якщо в людини залишається хоч крапля гідності, вона починає помалу бунтувати. Крім того, Росія навіть не задумується, що в Україні існують свої бізнес-групи, які також «долучилися» до обрання «свого» президента, і це може призвести до гострого конфлікту. Таким чином, новообраний, навіть найбільш проросійський президент автоматично опиняється в позиції шпагату. Він має або наразитися на опір і бойкот потужних українських бізнес-кланів та постійний пресинг національно-патріотичних сил, або ж почати власну гру, маневруючи між Росією та інтересами власної держави.

Така метаморфоза сталася з Леонідом Кучмою, який з часом перетворився на українського державника і став дуже швидко віддалятися від Росії. Самостійність президента Кучми не на жарт стурбувала Росію. І хоча у нас немає жодних прямих доказів, але і касетний скандал, який відкинув євроінтеграцію України на роки, і конфлікт навколо острова Тузла яскраво засвідчили невдоволення його політикою в Кремлі.

Майже пряме втручання Росії у виборчі президентські перегони 2004 року не допомогло її кандидатові посісти крісло президента. Навіть більше, суцільні маніпуляції та неймовірний тиск на українських виборців через російські ЗМІ призвели до масового вибуху невдоволення і бажання захистити результати виборів. Весь період правління Віктора Ющенка російські ЗМІ не переставали розповідати про його «американську» кар’єру та намагалися стравити між собою президента і прем’єр-міністра України. На жаль, треба визнати, що для стравлювання особливих зусиль не треба було докладати. Постійна гризня між Віктором Ющенком та Юлією Тимошенко, присмачена  спільними прес-конференціями пані прем’єрки та Владіміра Путіна, дощенту розбивали делікатну конструкцію можливого українсько-українського порозуміння.

Президентські метаморфози

Постійна гризня та взаємні звинувачення негативно позначилися на результатах наступних президентських виборів. Перш за все завдяки тому, що в частині суспільства запанувало переконання, що в Україні хоч чорта обери президентом - недолуга політика Росії обов’язково наверне його на благі діла. Випадок Віктора Януковича виявився не таким простим, як про це думалося «маленьким» українцям. Маючи за плечима непростий життєвий шлях: кримінальні справи та темне минуле на посаді донецького губернатора, він за означенням не мав можливості для маневрування. Росія ж, однозначно володіючи вбивчим компроматом на нього, сподівалася, що цей вже точно не відкрутиться. Але тут знову доля зіграла злий жарт з росіянами. Полковник КДБ Путін аж ніяк не збирався розмовляти на рівних із колишнім кримінальником. До васального диктату у ці відносини додалося ще й нехтування українським президентом як людиною. Додалися й інші суб’єктивні чинники – Віктор Янукович на голову вищий зростом від Владіміра Путіна і Дмітрія Мєдвєдєва, а цього альфа-самець вибачити вже не може.

Не допомогло навіть те, що Віктор Федорович був готовим за першої ж команди, кидати свої справи і летіти на зустріч у Москву, де від нього вимагали одного – повної і беззастережної капітуляції. З часом до нього прийшло розуміння: якщо він погодиться на умови Росії, то не тільки втратить підтримку свого електорату, а й наразиться на війну з існуючими в Україні олігархічними кланами. Президент Янукович прийняв непросте для себе рішення, зрозумівши всю радикальність і непоступливість російських вимог, він вирішив стати самостійним гравцем, а для цього йому треба було зосередити всі важелі впливу в руках своєї сім’ї. Президент Янукович вирішив сам стати найбільшим олігархом, сконцентрувавши в руках свого сина найбільший матеріальний та медіаресурси і спробувати розпочати самостійну гру.

З Віктором Федоровичем не сталося такої ж метаморфози, як з президентом Кучмою, він обрав собі трохи інший шлях – не втрачаючи надію на злагіднення позиції Росії, почав більше дбати про західний вектор української політики. Це сталося не тому, що він бачить майбутнє України на Заході, не тому, що розуміє потребу докорінно реформувати Україну, а без ресурсу Європейського Союзу цього зробити не вдасться. Радше навпаки, проведення реформ за європейським зразком не залишить йому та іншим такого роду політикам і бізнесменам місця у структурі українського суспільства. Метаморфоза Віктора Януковича полягає в тому, що для нього єдине спасіння - убезпечити себе та свою сім’ю від примх Владіміра Путіна.

Не менш важливим у цих відносинах є також той факт, що основні капітали і нашого гаранта, і наших олігархів зберігаються в західних банках, а отже, в будь-який момент можна сподіватися на появу якогось закону типу «Магнітського». Якщо перед президентом України постане питання вибору між повною і беззастережною капітуляцією перед Росією і замороженням його рахунків у західних банках, то навіть не треба сумніватися, що обере Віктор Федорович Янукович.

Передбачаю закиди прихильників описаної російської політики, що, мовляв, Росії вигідно тримати Україну у квазі-незалежному стані, нічого не вкладаючи, завдяки завищеним цінам на енергоносії, кабально використовувати її ресурс. Відповім так: така констеляція миттєво руйнується, якщо Україна вирветься з російської орбіти. Якщо газові угоди будуть прозорими і доступними для ознайомлення усім. Якщо ціна на газ не пов’язуватиметься із дислокацією військових баз на території України. Якщо перестануть жертвувати економічними інтересами заради якоїсь сумнівної зовнішньополітичної доктрини, наприклад, блокувати ввезення українських товарів в Росію, намагаючись довести до банкрутства цілі галузі української економіки.

Проте все сказане аж ніяк не означає, що українське суспільство надалі має залишатися пасивним і завжди покладатися на ті метаморфози, які обов’язково відбуваються з українськими президентами. Невизначеність веде до багатовекторності, що на практиці означає тупцювання на місці.  Не можна також легковажити й таким сценарієм, коли в Україні можуть обрати настільки безнадійного президента, який вже наступного дня повністю і беззастережно капітулює.