Україна готується до нового соціального сценарію

З Вікіпедії: «На початку червня 1919 року була проголошена Врадіївська Хліборобська республіка, одна з селянських республік на півдні України. Повстання організував син кривоозерського поміщика Люстгартена». Нещодавно у цьому містечку знову піднялося повстання…

Тоді, у 1919-му, його підтримали селяни, невдоволені політикою «воєнного комунізму». Повстанці заволоділи містечками Криве Озеро та Врадіївка, де проголосили створення «Хліборобської республіки». Її територія простягалася вздовж залізниці та долини річки Кодима від Любашівки на схід до Голти та Богополя (тепер – частини міста Первомайськ).  Головнокомандуючим військових загонів став колишній штабс-капітан К. Колос, а комендантом Врадіївки – Люстгартен. Взагалі,  у ті неспокійні часи з’явилося багато незалежних «республік», найбільш відома серед яких – «Селянська республіка» Нестора Махна і такі, як Пашковська, Переяславська, Дерманська, Баштанська, Мліївська і т.д.

Складається думка, що не вистачило якихось інгредієнтів у цементуючому матеріалі, який об’єднує маленькі перемоги в одну велику  і не дозволяє перетворитися нації виключно на ресурсну аморфну ​​масу. Ці складові: самоповага, намір людей відстоювати свої інтереси і розуміння того, що «дорогу здолає той, хто йде».

Ми давно не боролися за свої права, і з нами перестали рахуватися. Ми звикли мовчати, і з нами перестали розмовляти. Ми не домоглися поваги інших, бо не вміли поважати самих себе, а це один з головних критеріїв здоров'я людини і народу. Занижена самооцінка з'явилася у нас в останні десятиліття як ознака деградації. Це наслідки страху говорити правду в очі і, як підсумок, недобра риса обговорювати чужі прорахунки і недоліки «за спиною», «на кухні» . Це звичка нешанобливо говорити про свій народ. Ми лаємо владу, геть забуваючи про те, що ми – її коріння. Ми перестали творити свою історію і тепер за нас її пишуть чужі люди. З їхньої подачі ми вибрали собі образ покірних землеробів і так увійшли в цю роль, що начисто забули про наших предків із Запорозької Січі. Всіма можливими засобами нам нав'язують постать жертви, безправної  худоби, витісняючи образ героя і воїна.

Доречно провести одну паралель нещодавньому Врадіївському повстанню. 4 вересня 2011-го стався, на мій погляд, перший незапланований заздалегідь гучний випадок громадянської непокори, який не мав ніякого політичного підґрунтя. Віталій Запорожець – уродженець села Семиполків, захищаючи свою честь і гідність, застрелив з мисливської рушниці місцевого дільничного Симоненка (імені не пам'ятаю), який кілька років займався беззаконням на ввіреній йому місцевою владою ділянці. Ніякі інші заходи впливу, що вживали місцеві жителі, аби привести Семиполківського шерифа у відповідну з законом норму, не допомагали. Ким уявляв себе Симоненко і які мотиви ним керували – ми,  на жаль, вже не дізнаємось ніколи, а цікаво би було.

Аби зрозуміти моральний клімат всередині периферійних структур МВС, наведу два приклади. У 2011 році, коли Віталій Запорожець випустив у дільничного два заряди картечі, двоє колег Симоненка, які перебували поруч, з усіх адекватних дій вибрали ось що: втекли з місця події, залишивши свого пораненого колегу вмирати. Симоненко півтори години пролежав без допомоги.

Коли фігурантів Врадіївської справи заарештували, вони негайно почали «здавати» своє начальство і товаришів по службі, у всіх подробицях описавши корупційні схеми районного відділення, зафіксувавши  все це, як справжні «професіонали», на відео мобільного телефону.  Такого типу персонажі сьогодні представляють нашу державу на місцях.

Я ні в якому разі не стверджую, що в міліції часто-густо працюють  одні душогуби, які тільки й мріють про те, щоб когось зґвалтувати або закатувати. Я усвідомлюю, що міліція, як і будь-яка інша державна структура, віддзеркалює наше суспільство, що вона звикла до безкарності, спираючись  виключно на мовчазну покірливість наших людей.  Ситуація, що склалася останніми десятиліттями в країні, сприяла потраплянню в органи МВС  моральних виродків різного типу. Схоже відбувалося і відбувається через занепадну кадрову та економічну політику в міліції, створюючи своєрідний фундамент для різних психопатичних особистостей. Маленькі зарплати і, як результат, непрестижність концентрує в органах МВС далеко не найосвіченіших і не кращих представників людства. У результаті постійного недобору в учбові заклади МВС психологічні тести на профпридатність здають по кілька разів одні і ті ж абітурієнти. У більш-менш великих містах існує досить жорстка конкуренція завдяки увазі різних контролюючих органів, представники яких входять до кількох десятків місцевих «сімей», або так званої «еліти», які конкуруючи між собою, «зливають неадекватів». А в сільських районах, де влада належить одній або в крайньому разі двом сім'ям, конкуренція практично зводиться до нуля. У місцевих органах влади працюють тітки, куми і свати, які відкривають в органи міліції двері своїм родичам – Дрижакам, Поліщукам, Симоненкам й іншим збоченцям та садистам. Підтвердженням тому є факт, що один із «Врадіївський ґвалтівників» – Дмитро Поліщук – є племінником прокурора Заводського району Миколаєва Сергія Поліщука. А Дрижак – хрещеником керівника обласного управління МВС Валентина Парсенюка.

Нардеп від ВО «Свобода» Едуард Леонов заявив у Верховній Раді, що: протягом трьох останніх років у Врадіївському райвідділі міліції зґвалтували та вбили 5 жінок. Побито 11 чоловіків з примусом визнати себе винними в цих зґвалтуваннях і вбивствах. Троє з них повісилися, один помер удома від тортур.  Міністерство МВС України у відповідь на цю заяву скромно промовчало, тим самим побічно підтвердивши її.

На сьогодні наша виконавча, законодавча і судова влада зайнята виключно собою і своїми клановими інтересами, їй бракує часу і бажання на свої безпосередні обов'язки. У цивілізованих країнах  громадяни захищають свої права в судових та виконавчих інстанціях, але якщо ті установи не працюють або виконують свої функції неефективно, члени будь-якого суспільства захищають свої  інтереси у той спосіб, який вважають правомірним і справедливим.

Ні для кого не є секретом, що поліцейське свавілля у Врадіївці, замішане на безкарності і відсутності моральних принципів, – явище повсюдне і властиве більшості сільських районів з невисоким культурним рівнем та низькою колективною і національною самосвідомістю. Не викликає жодного сумніву й те, що випадок, який стався у Врадіївці, повторювався безліч разів в інших адміністративних центрах, селах і хуторах, тому бунт проти місцевої влади, підкреслюю, влади, а не просто окремо взятого РВВС, оскільки вона, безсумнівно, потурала маніякам у погонах, можна без жодного сумніву вважати великим досягненням національної самосвідомості.

Автор дуже хоче вірити, що Врадіївський феномен, (а по-іншому його і не назвеш, якщо згадати терпіння, з яким наші з вами співвітчизники зносили всі знущання представників держави) викличе ланцюгову реакцію по всій Україні і зрушить з мертвої точки наше спляче царство, яке вже реально набридло всім. Приклад – недавні вияви громадської непокори в Фастові та на продуктовому ринку "Шлях" у Святошинському районі Києва, де міліція, зайнявши звільнену бандитами нішу, займалася здирництвом і «кришувала» місцевих комерсантів. Тоді на бік робітників продуктового ринку стали фанати київського «Динамо», молоді націоналісти із КУПРу та «Свободи». З криками «Врадієвка» близько 200 людей атакували  РОВС, зламали огорожу і натовкли пики здирникам в «міліціянтських кашкетах». І ще один зовсім недавній приклад. Львівська прокурора намагалася пом’якшити вирок засудженого до п’яти років умовно водія «лексуса», який у березні 2013 року на вулиці Професорській у Львові на смерть збив жінку. Прокуратура, взявши на себе функції адвокатського бюро, чим неабияк здивувала львівських юристів, подала апеляцію до суду, щоб із вироку прибрали згадку про те, що водій під час наїзду на жінок був у стані алкогольного сп'яніння, мовляв, не було достатніх доказів. Дякуючи поширеному через соціальні мережі повідомленню про нове прокурорське «амплуа», представники мас-медіа, зібравши пікет біля прокуратури швидко змусили її «перевзутися». Зараз обвинувачі зайнявшись своїми прямими обов’язками – знайшли «нових свідків» у справі і просять для осудженого водія «лексусу» більш суворого покарання. Quod erat demonstrandum.

Хороші тренери у будь-якому виді спорту чудово розуміють значення перемоги, саме вона підвищує самооцінку і додає сили. І що більше цих перемог, то вища впевненість людини у собі. Цей самий принцип можна застосовувати і до цілого народу. У цьому сенсі автор є прихильником будь-яких народних виявів національної гідності, головне – щоб вони приводили сторони до конструктивного діалогу. Останнім часом на сторінках Інтернет-видань та друкованих ЗМІ пишуть, що справа у Врадіївці та подібні їм – на руку окремим політичним силам, які на цьому намагаються підняти свій падаючий рейтинг. Не бачу в цьому нічого поганого, якщо це хоч якось зможе допомогти справі. А допомога тут вкрай потрібна, оскільки Врадіївка може стати однією з перших реальних перемог колективної свідомості українського суспільства.