Магнетизм свастики

Санкції FIFA щодо України загалом і «Арени Львів» зокрема спровокували чимало цікавих дискусій. На жаль, більшість із них звелася до спекулятивних міркувань про припустимість «зігування» і до викриття світової змови проти українства. Між тим, подивімося правді у вічі: певну популярність нацизм у нас таки має. А от звідки у свастики такий магнетизм – питання не з простих.

Об’єктивно в нацизмі нічого привабливого нема. Якби не Голокост та інші трагічні наслідки гітлеризму, «тисячолітній Райх», що проіснував трохи більше 10 років, викликав би лише усмішку. Надто великий вже дисонанс між глобальними цілями і жалюгідним результатом. Національна мобілізація, військові та інші успіхи гітлерівської Німеччини майстерно звели нанівець її ж очільники. Верхівка Райху і особисто Гітлер продемонстрували абсолютну неспроможність керувати країною і розв’язувати поставлені історичні завдання. Не кажучи вже про сумнівні принади тоталітаризму, коли під оглушний акомпанемент пропаганди чиновники пхали свого носа до найбільш інтимних сфер життя людини. Чи не за те саме ми так не любимо «совок»? Але чомусь на стадіонах вперто «зігують», а на парканах малюють свастики.

Вочевидь, причини повоєнної популярності нацизму варто шукати в культурі. Стрімко секуляризуючись у другій половині ХХ ст., європейська культура свідомо чи несвідомо відтворювала біблійну дихотомію Бога і сатани. Якщо уявлення про добро розмиті і досі, то нішу сатани зайняв Гітлер. Одна необережна фраза в багатьох країнах може призвести до штрафу, звільнення з роботи, ба навіть тюрми. Звісно, минуле століття знало і Сталіна, і Мао, і Пол Пота, але удар Гітлера був для Європи найболючішим. Зокрема через те, що нацизм і сам був витвором європейської філософії і політичної теорії. Але Європа надто схильна до рефлексій і самокопання, аби зло залишалося просто злом. Тут завжди знаходяться жевжики на зразок Мілтона, Бодлера або Ніцше, які зло оспівують і романтизують, надаючи йому своєрідного шарму і магнетизму. Якщо Байрону вдалося зробити трагічного героя з Каїна, то й у нацизму швидко знайшлися власні трубадури.

Чималу роль зіграла схильність західної культури до самозаперечення і саморуйнування. Символи нацизму стали засобом протесту проти духовної, політичної та соціальної дійсності. Свого часу панки шокували обивателя розперезаною поведінкою і демонстративним алкоголізмом, лівацьке студентство – портретами Леніна і Мао, а скінхеди чи футбольні фанати – «зігами» та свастиками. Для більш рафінованої публіки швидко з’явився цілий пласт літератури і мистецтва, де нацизм здобуває все нових і нових філософських та художніх інтерпретацій. В Україні такі бздури, на жаль, також мають попит. Чого варта лише «арійська езотерика» Юрія Канигіна чи Ігоря Каганця, не кажучи про все інше.

Але у нас популяризації нацизму сприяли ще дві обставини. По-перше, після розпаду СРСР відбулася повальна легітимізація всього антирадянського, хай би яким воно було. Вчорашні радянські люди жадібно кинулися на все, що раніше було табуйованим – від джинсів і важкого року до монархізму і найрізноманітніших форм релігійності. Заборонений плід завжди хочеться скуштувати, а якщо його забороняла осоружна КПРС, то скуштувати його – твій громадянський обов’язок. Не дивно, що наклади «Mein Kampf» розходилися, як гарячі пиріжки. Підживлювали цікавість і роки радянської антифашистської пропаганди, в якій нацисти здобули зовсім інфернальних рис. А за законами жанру, антигерой – це також герой, особливо якщо він вдягнений в елегантний чорний однострій і поводиться так, як обиватель хоче, але ніколи не наважиться.

До того ж, стрижнем пізньої радянської ідеології була перемога у Великій Вітчизняній війні. Тому нацистські символи стали ще й символами антирадянських настроїв. Приміром, ще за радянських часів свастика була популярним мотивом тюремних «наколок». Так зеки декларували своє заперечення радянської влади і тюремної дисципліни. У цьому контексті не важко зрозуміти, чому нацизм знайшов сприятливий ґрунт в молодіжних протестних рухах. Намальована на паркані свастика часто є не так декларацією політичної позиції, як ляпасом обивателю і «Системі». Так само, як «панк-молебен» у храмі чи прилюдне злягання задля «перформансу».

Але чи не найбільший ефект справила реабілітація українського націоналізму. Звісно, згідно з мейнстримною версією, УПА під орудою Шухевича воювала на два фронти, а Бандера був послідовним антифашистом-самостійником і мало не демократом. Але всі ми знаємо, наскільки ця версія є спрощеною і скільки в ній цнотливих купюр. Тому популяризація націоналізму неминуче призвела до побічних наслідків, а саме до толерування нацизму. Інакше і не могло бути. Рідко кому вдається одночасно глорифікувати УПА і засуджувати дивізію «Галичина», шанувати Шухевича-повстанського генерала і засуджувати Шухевича-колабораціоніста. Визнаючи, що в тій чи іншій ситуації співпраця з нацистською Німеччиною була виправданою, ми виводимо нацизм з категорії абсолютного зла. Відтак акцептація «зігування» залежить від того, наскільки майстерно ми його виправдовуємо, незалежно від намірів.

Окремо варто згадати і про вітчизняний «антифашистський рух», вражений сталінізмом та відвертою українофобією. Це також сприяє толеруванню нацизму, бо, як вважає чимало людей, для боротьби з комуністами будь-які засоби придатні, зокрема символічні. Там само міркують і з іншого боку барикад: ви нам дивізію «Галичина», а ми вам – СМЕРШ! Це протистояння породило чимало потворних явищ, серед яких – демонстративне толерування нацизму в піку «червоним» і «совкам». Зауважимо, що для фанатського руху та інших політизованих субкультур це справа принципу. Якщо «антифа» намалювали на паркані червону зірку, то «фа» неодмінно мусять намалювати у відповідь «кельтського хреста» або свастику – це маркери їхньої групової ідентичності і сенс існування.

Помножте все це на юнацький максималізм – і отримаєте фанатські трибуни, де націонал-патріотизм густо перемішаний з нацизмом, расизмом і побутовою ксенофобією. І так буває не лише на трибунах – кому, як не галичанам, про це знати. Так, марші з символікою дивізії «Галичина» і «зіги» на трибунах зовсім не означають, що ця публіка поділяє програмові засади NSDAP і прагне бачити Україну частиною великонімецького Райху. Ці люди навіть можуть не бути антисемітами. В сучасній маскультурі символи легко «відриваються» від свого первісного значення і потрапляють у вир нескінченних інтерпретацій. Але це аж ніяк не зменшує їхньої небезпеки. Якщо публіка вважає за припустиме «зігувати», вболіваючи за команду, то завтра вона легко зможе «зігонути» політичному лідерові. Від інфантильної адорації «лицарства» SS до виправдання тоталітаризму – півкроку. Зрештою, легітимізація антисемітської практики Третього Райху також починалася з нібито безпечних фантазій дивакуватих аріософів та екзальтованих völkisch.

Як остаточно позбавити нацизм його магнетизму – ще не придумав ніхто. Навіть у сучасній Німеччині державний антифашизм далеко не такий результативний, як прийнято вважати. Але це аж ніяк не скасовує потреби стримувати відповідні суспільні настрої. І якщо відмова від нацистської символіки і «зігування» зачіпає чиїсь патріотичні почуття, то з цей патріотизм явно нездоровий. Звичайно, клізма від FIFA не є оптимальним засобом лікування, але альтернативні ліки ми мусимо шукати самі.