Українська система (а)моральних координат

Уже минуло чимало часу відтоді, як мені довелось переглянути один надзвичайно цікавий документальний фільм. Назву його тепер і не пригадаю, але йшлося про християнських місіонерів десь у Полінезії.

Мене завжди цікавили засоби і форми комунікації між різними світами та цивілізаціями. Якою мовою вони спілкуються, як шукають точки дотику і взагалі як розуміють і чи розуміють один одного? І ось така нагода – все знято на плівку, від початку й до кінця: місіонери пробираються до туземних племен, щоб відкрити їм світло своєї віри. Вечорами біля багаття, на тлі неймовірно гарної природи, католицькі монахи намагаються розповісти напівдикому народу про велич християнської віри.

Слухаючи «Євангеліє» у розмовній інтерпретації, місцевий народ не виказував ані найменшого інтересу до сказаного: відсутні погляди, байдужі обличчя. Якогось більшого інтересу не з'явилося навіть у драматичні моменти переказу. Але раптом натовп заворушився, схопився на рівні ноги, заулюлюкав і кинувся танцювати. Зненацька байдужі розмальовані обличчя тубільців осяяли щастя й радість, і вони, навіть не захотівши дослухати історію до кінця, продовжили свято.

Що ж за момент вразив серця закинутого далеко в океані народу? Відповідь на це питання приголомшлива і страшна, але тільки для людей з нашої європейської цивілізації. Виявилося, що найбільшою людською цнотою плем'я вважало зраду... І коли місіонер дійшов до моменту, що Юда встав і поцілував Ісуса Христа, тим само виказуючи його як Месію, полінезійці потрактували це як фінал тієї «нуднуватої» історії, яку ось уже кілька вечорів їм намагалися розповісти ці диваки з далеких країв. Зрозуміло, на цьому місія завершилася. Місіонери відчули, що їм забракло опори під ногами, і вони потрапили в морально-етичний вакуум. Це такий стан, коли літак з високоточною начинкою потрапляє у потужну магнітну бурю, і всі прилади «сходять з розуму».

Ми – не полінезійці

Я аж ніяк не збирався прирівняти українців до напівдикого полінезійського племені. Навів цей приклад тільки для того, щоб проілюструвати, наскільки важливою для суспільства є усталена система морально-етичних норм. Без такої чіткої системи суспільство просто не здатне впоратися з тими щоденними викликами, які ставить перед нами сучасне життя. Безпринципне й аморальне суспільство ніколи не спроможеться на таку дію, як «моральний осуд». А це насправді – основа основ людського співжиття.

Існує безліч недобрих вчинків, які не караються кримінально, але це не означає, що громада має закривати на них очі. Крім того, якщо державне правосуддя є повністю корумпованим, правозахисна система не діє, а соціальний захист відсутній, то залишається лише один механізм соціальної протидії – моральний осуд.

Є й інші, більш радикальні механізми. Наприклад, революція. Але, як правило, це дуже кривавий і не завжди справедливий засіб соціальної дії. Моральний осуд є особливо ефективним у спільноті, яка зберегла основні принципи демократії, тобто систему виборів. При цьому суспільство мусить мати дуже добру пам'ять, щоб не помилятися раз за разом при виборі своїх представників у законодавчі органи. Тобто має існувати ефективний суспільний контроль за своїми представниками у владі та політичними активістами. Інакше круговерть аморальних і цинічних типів у політиці – забезпечена.

Що люди скажуть?

Традиційний український вислів: «Що люди скажуть?» таїть у собі глибинну мудрість, але водночас може спонукати до практикування подвійної моралі. Якщо задуматися над змістом цього постулату, то він ніби привчає нас жити і поводитися так, щоб не наразитися на моральний осуд більшості громади. Це такий собі неписаний кодекс законів, який мають усі без винятку суспільства. Самі такі «кодекси» відрізняються, відповідно, за типами суспільства: традиційне, модерне, постіндустріальне і т.д. Наприклад, у традиційній спільноті моральні авторитети дбають за те, щоб не порушувалася форма «пристойності»: регламентований одяг, канонічні ритуали святкувань, траурних церемоній та поведінки у громадських місцях. У традиційному суспільстві особливо важливу роль відіграють такі інститути, як церква, шлюб, сім'я, рід. У модерному суспільстві рамки «пристойності» розширюються, перестають бути такими категоричними і жорстко регламентованими. Натомість у постмодерному світі починає з'являтися відчуття релятивності більшості цінностей традиційного суспільства, і це стосується навіть таких інститутів, як сім'я і шлюб.

Якщо ще у ХХ столітті ганьбою вважалося, коли донька «приносила в приполі» дитину, а самих дітей називали образливим словом «байстрюк», то вже у наш час матері-одиначки набули особливо захищеного соціального статусу. Дуже багато молодих людей живуть сім'єю «на віру» і не поспішають пов'язувати себе ані цивільними законами, ані церковним шлюбом. Добре це чи погано?

З одного боку, таке соціальне розкріпачення свідчить про позитивну тенденцію, бо люди більше не страждають від тиску малоосвіченої, забитої забобонами спільноти. З другого – з'являється певне «збайдужіння» до думки тих, хто живе поруч. І якщо до цього ще додати поширене переконання, що капіталістичний світ надзвичайно цинічний, і в ньому діють виключно закони збагачення, а моральні принципи зайві, то ми отримаємо як на долоні сучасне українське суспільство. Сучасне українське суспільство – це дивовижний симбіоз традиційності, посткомунізму і грабіжницького капіталізму.

(А)моральний гібрид

Традиційність проявляється у намаганні дотримуватися старих родинних практик, як правило, зведених до низки усталених ритуалів. В основі цих ритуалів і переконань лежать різноманітні релігійні практики та система патріархальних цінностей в сім'ї та ширшій родині. При характеристиці таких відносин принцип «усе на показ» був би найбільш доречним: будинок більший, як у сусіда, церква вища, ніж у сусідньому селі, одна багата родина породичалася з іншою не менш заможною, всі діти навчилися на лікарів, юристів, економістів і т.д. Характерною особливістю таких морально-етичних відносин і переконань були клановість та місництво.

Здавалося б, за двадцять два роки після розвалу СРСР у колективній пам'яті українців мало б майже не залишитися елементів радянської системи цінностей та моральних пріоритетів. Проте зміна політичної риторики аж ніяк не означала посутніх суспільних змін. Ні для кого не є таємницею, що радянські ідеологи хотіли замінити християнство новою ерзац-релігією – комунізмом. Для цього християнський «Декалог» замінили «Моральним кодексом будівника комунізму». Не знаю, чи багато було в радянському суспільстві, особливо в 1970-1980-х роках, людей, котрі щиро вірили, а головне дотримувалися комуністичних моральних принципів. Знаю те, що ті часи перетворилися на справжнє царство подвійної моралі.

Крадіжку колективної власності звичайні люди не вважали жодною крадіжкою. Хто біля чого працював, той те і цупив. Навіть слово відповідне знайшлося – «несуни». Зауважте, не злодії і крадії, а просто ті, хто вирішив щось перенести з державного підприємства до себе додому. Величина вкраденого розподілялася, відповідно до своєрідної «табелі про ранги»: звичайна робітниця виносила кілька кілограмів кави або шоколаду з підприємства, а вже директор клав собі необліковані тисячі рублів до кишені. Правда, всі начальники були партійними і неймовірно боялися партійного контролю. Партійні стягнення могли призвести до виключення з лав партії, а це означало повний кар'єрний крах і скочування на сам низ соціальної драбини.

Вчителі, діячі науки і мистецтва, завклуби та штатні ідеологічні працівники дуже часто були носіями подвійної моралі. Одну мораль (традиційну) вони сповідували в сім'ї, з іншою (офіційною) приходили у шкільні класи і студентські аудиторії. В основній своїй масі радянська інтелігенція була наскрізь фальшивою, бо часто вела подвійне, а то й потрійне життя. Наприклад, сільська вчителька розповідала дітям на уроках про важливість дотримання радянських морально-етичних принципів, ставила в приклад Володимира Леніна, потім ставала непроникною вартою, щоб не допустити школярів у церкву на свята, а сама таємно доручала бабці похрестити свою дитину у священика вдома і пекла на Великдень паски. Її чоловік працював головою колгоспу, «списував» биків і телят, недораховував кількості вирощеного врожаю і складав гроші не тільки на добрий власний будинок, але й на хабар для вступу до медінституту доньки й сина.

Батьки змалку навчали дітей, що і де можна говорити, а про що взагалі краще промовчати. І так виростали цілі покоління з переконаннями, що моральні принципи діють виключно в межах своєї сім'ї, а все решта – це таке собі вдавання, гра на публіку. Розподіл моралі на приватну і публічну нівелював саму її суть, бо подвійна мораль – це аморально. Згодом уся ця армія радянських інтелігентів дуже швидко, а головне – без особливих докорів сумління «перехрестилася» зі свідомих атеїстів на правовірних християн, зі злодійкуватих «несунів» на авторитетних господарів, з комуністичних партфункціонерів – на палких антикомуністів, а на Заході України ще й на запеклих націоналістів. Колективна пам'ять, про своє недавнє минуле раптом перетворилася на колективне «забування». І горе тому, хто посміє публічно нагадати комусь про невідповідність теперішньої рольової маски його попередньому життєвому кредо.

Не менш важливим буде згадати категорію людей, котрі свої глибоко аморальні вчинки прикривають необхідністю такої поведінки в умовах жорстокого і грабіжницького капіталізму. Зміна світоглядної й економічної систем поставили більшість наших громадян на межі виживання. Грабіжницька приватизація, кримінальні розборки, рекет, облудливі фінансові піраміди були зведені до рангу суспільної норми. Нікого так і не покарали за фактичний грабунок і розкрадання, навіть навпаки – всі ці злодії перетворилися на господарів життя, списавши все на необхідну жорстокість періоду первісного накопичення капіталу. Тепер же вони вкладають мільйонні кошти у передвиборні кампанії, щоб вистачило і «моральним авторитетам», і священикам для відбілювання їхньої суспільної репутації. І воно спрацьовує, бо електорат ведеться на заклики і приймає дрібні подачки. А далі, ставши депутатами, перед злодіями відкриваються неозорі можливості розкрадання державного бюджету. Просто-таки замкнутий цикл.

Один мій добрий товариш любить часто жартувати: «Ти думаєш, що я безпринципна людина? Я дуже принциповий чоловік. Я неухильно дотримуюся раз і на завжди обраних життєвих принципів. Просто я нікому про них не розповідаю». Дотепний жарт, а головне – пророчий. Мене завжди дивувало, чому це українське суспільство так легко прощає своїм політикам та державним діячам відверту брехню, зраду принципів та ідеалів? Відповідь криється у поданій вище цитаті. Тому, що кожен має свою приватну мораль, дотримується виключно своїх принципів, які нікому, окрім нього, не відомі. А отже, не може бути ніякого громадського контролю і жодної суспільної відповідальності. Більшість із тих, хто стежить за політичними процесами в Україні, знає, що вони саме так і не інакше вчинили б, якби опинилися при владі. Просто їхній час ще не настав, а коли настане, то вони будуть більш вишукано красти, обманювати і брехати, а тому не попадуться. Таке переконання засвідчує, що в українців просто відсутня система морально-етичних координат, яка допомогла б верифікувати, що таке добро і зло, розставити все на свої місця.

Казус Фаріон

Останній скандал про членство депутатки від ВО «Свобода» Ірини Фаріон у Комуністичній партії довів: що цинічнішою є брехня, то важче людям у ній засумніватися. Немає нічого поганого у тому, що пані Фаріон свого часу виключно із кар'єрних міркувань вступила в Компартію. КПРС в УРСР була ледь не найчисельнішою: всі політично і соціально активні люди були змушені так чи інакше вибудовувати свої відносини з єдиною і панівною КПРС. І в молодій державі Україні майже не було іншої державної еліти, крім комуністичної, тому цілком зрозумілим є перехід багатьох недавніх комуністів на інші політичні позиції. Але казус Фаріон полягає в тому, що вона не з тих міркувань ставала комуністкою і не для будівництва нової України переставала нею бути. Вона, на жаль, є типовим представником людини з «власною» мораллю.

Моральна людина, яка свого часу вступила в Компартію, працювала в Клубі інтернаціональної дружби з іноземними студентами і переконувала їх у потребі вивчати російську, не могла після зміни політичних обставин різко перетворитися на запеклу етнічну націоналістку, русофобку та антикомуністку. Люди часто змінюють політичні погляди, але чесна і відповідальна людина ніколи собі не дозволить заради миттєвої кон'юнктури розвернутися на всі сто вісімдесят градусів, наділити себе повноваженнями морального авторитета, який за свої переконання відсидів років 25 в ув'язненні, і почати називати чорне білим, а біле – чорним. Вона не стане публічним трибуном, який тавруватиме людей за неправильні політичні погляди в минулому, не вимірюватиме вміст «української» крові в жилах українців, не шельмуватиме дітей за неправильні, на її думку, імена. І якщо вона наважилася перейти таку метаморфозу, то це людина однозначно аморальна і брехлива.

Проте проблема – не у депутатці Ірині Фаріон, а в її виборцях і прихильниках. Цікаво, чи, довідавшись про оцю її брехню, вони не зайшлися в запаморочливому танці за прикладом далекого полінезійського племені? І чи проголосують вони наступного разу за ВО «Свобода»?