Ґоран Петрович: Сучасна цивілізація в цілому нереальна

Для мене, як і для багатьох львів’ян та гостей міста, зустріч із Ґораном Петровичем була чимось таким самим метафізичним, як і тексти цього сербського письменника. Це ж він вміє поєднувати реальність та фантастику, він малює словом як пензлем, поєднує просту розповідь з метафізичною глибиною. Практично так само Ґоран Петрович веде інтерв’ю, яке він люб’язно погодився дати ZAXID.NET.

- Які запитання Ви б не хотіли почути?

- Я мешкаю у місті Кралєво, яке знаходиться за 200 км від Бєлграду. Перше запитання, яке я „люблю": як бути письменником, а жити за 200 км від Бєлграда? Друге питання, яке я „особливо люблю": що для вас нагороди? Третє, яке я „дуже-дуже люблю": що ви зараз робите?

- Останнє тому, що воно „заїжджене"?

- Це просто надто інтимне запитання. Для мене найважливіше питання, не коли я розпочав писати, а - коли маю закінчити. Було таке, що тричі змінював одне оповідання. Коли настає мить, що я кажу собі: „Ось це приблизно те, що я хотів". Це запитання - коли треба перестати працювати над рукописом - крутиться, коли пишеш оповідання, але ще важче на це запитання відповісти, коли пишеться роман. Я знаю людей, які пишуть одну книгу протягом 40-50 років. Я гадаю, що це мить, коли ви більше нічого не відчуваєте щодо цього рукопису, тобто всю свою енергію, всі можливі різновиди відчуттів, і любов - все це впливає... Я думаю, що рукопис завершений, коли ви нічого не відчуваєте до цього рукопису, коли вклав все, що міг, скільки міг. Коли я більше нічого не відчуваю, лише тоді я віддаю цей рукопис видавцеві.

- Банальне запитання... Як Ви стали письменником?

- Свого часу я хотів грати на барабані, бути фотографом. Після третьої книги я зрозумів, що погодився бути письменником. Це питання є хіт-парадом вічних питань. Для чого мистецтво? І навіщо роки літератури, коли ми не помічаємо, що стаємо кращими? Ще в античній літературі є всі найважливіші теми, куди це все прямує. Ці важливі книги, які прочитані чи не прочитані. І чи це хтось почув... Але існує маленька надія, що потрібно ще трішки, ще лише одне речення, один рядок, і щоб нас почув Бог.

- З якого твору найкраще ознайомлюватися з Вашою творчістю?

- Я не можу читачу давати якісь поради. Я намагаюся зробити так, щоб з якого кінця ви  б не почали, прийшли до чогось. Романи, які я написав, досить відрізняються. Один з них зовсім постмодерністський. Але ніколи не треба слухати письменників, як вони пояснюють свою поетику. Я пробував використовувати усі можливі стратегії оповіді. Коли я для одного часопису заповнював анкету, на запитання, що таке гарне оповідання, які особливості і характеристики оповідання повинно мати, я відповів, що не знаю. Але знаю: добре оповідання викликає один особливий ефект у читачів - йому розширюються очі. У прямому і переносному значенні. Так, як колись ви слухали свою бабусю чи дідуся, а вам розширювалися очі. Я був би задоволеним, якби якесь своє оповідання час від часу викликало таку реакцію, яка мені не є байдужою.

- Як Ви ставитесь до книг, що описують буденне життя?

- Мене не цікавить, щоб писати це. Але я з радістю читаю такі книги, коли один в одне описують те, що нас оточує. Моя візія є достатньо прихованою, коли я про щось пишу, маю таке враження, що десь, на іншому плані, є якесь специфічне сито, крізь яке все, що переживу, прочитаю, побачу, прокрапує, проціджується рукопис.

Я не є якимось теоретиком. Не так, щоб я не читав жодної книги, яка займається теорією, але коли я сідаю за стіл писати, намагаюся про це забути, що не є для мене важко, бо маю дуже погану пам'ять. Людина не може стирати свою пам'ять як комп'ютер, тобто не може витягати те, що вона знає.

- У Ваших текстах є й іронія...

- Коли присутня іронія, я намагаюся, щоб вона була якомога вишуканішою. Мені все важливо.

- Як Ви ставитесь до того, що Вас порівнюють зі співвітчизником Милорадом Павичем. Називають другим після Павича...

- Як я вже казав, ми не можемо стерти те, що ми знаємо. А Милорад Павич є одним з моїх найулюбленіших письменників. У книгах, які я написав, є кілька присвят йому та іншим сербським письменникам. У моїх текстах є місця, які подібні до павичівських, або до якогось іншого письменника, але це так вийшло...

Якщо прислуховуватися до літературних критиків, у моїх книжках є такі місця, взяті в таких письменників, яких я ніколи не читав.

- Що слугує Вам для написання?

- Я намагаюся використовувати енергію з трьох джерел. Одне з джерел - це сама література, тобто писане слово. Я намагаюся підготуватися до написання своїх романів, оповідань. Перечитую літературу, яка, міркую, буде мені потрібною. Я читаю кілька книжок, щоб написати одне слово, і тоді це слово викину. Я намагаюся спрогнозувати те, про що буду писати, я намагаюся до самого себе отримати певну долю довіри. Як казав один великий сербський письменник: автор мусить знати, як виглядає свічник 19 ст. Він не повинен цей опис вкласти у роман, але письменник повинен його матеріалізувати.

Друге джерело для будь-якого письменника - це корпус, який належить до його особистості, до його особистого досвіду. А життєвий досвід кожної людини є відмінним. Я намагаюся його використовувати. Це важливо для кожного письменника, щоб у мікрокосмосі читався макрокосмос.

Третє джерело, до якого я мушу звертатися, коли мій життєвий досвід є недостатній, це відшукати людей, які мають цей виключений життєвий досвід. Є кілька прикладів, коли я допитував людей про цей досвід. Наприклад, сантехніка я запитував, що є в нього у його сумці.

- „Атлас, описаний небом" - найбільш популярний Ваш твір в Україні. Як Ви самі ставитесь до нього?

- Мені здається, що сучасна цивілізація в цілому нереальна цивілізація. Це все куліси. І в цьому значенні, в цьому розумінні література є реальнішою. Я люблю зводити читача на певні манівці. І люблю, щоб читач заблукав, і сам визначав, що є реальним в книжках, а що - вигадкою, тому що я сам ніколи не є впевненим, що є реальністю, і що - вигадкою.

- Коли Ви вперше почули про запрошення до Львова, які були Ваші відчуття, враження...

- Я подумав про те, як я туди доберуся.

- Складно добиратися?

- Складно в плані запрошення і організації цієї поїздки.

- Що для Ґорана Петровича - мапа, картографія?

- Це один з символів моєї поетики - карта та картографія. Є чимало причин. Одна з них така, що я літературу відчуваю як континент. Незважаючи на те, що сьомий континент відомий... На цей континент кожен з нас час від часу ступає, і перебуває там. Дехто радіє з цього, насолоджується, а дехто - просто пройде повз літературу і не знадобиться. Карта мене цікавить, тому що в моїй країні вона дуже змінювалася. А ще тому, що навіть якими б точними вони не були, у них не можна визначити те, що є людською розповіддю чи людською історією. Тому літературу я вважаю доповненням до картографії. Тобто, я вважаю літературу - дисципліною, яка займається тими маленькими речами, тому що для таких речей усі великі дисципліни просто не мають часу. А хто ще буде про це розповідати? Але є кому... літературі.

- Муза поетики не обтяжує?

- Як коли. Інколи це дуже примхлива панянка. Я вирізняю три фази писання. Перше - виробничий процес, коли людина працює технічно. Це особливо важливо під час написання романів, великих форм. Потрібно сідати за стіл приблизно в один і той самий час, стежити за тим, щоб не було великих пауз під час писання, бо потім дуже важко повертатися до писання. Але це тільки техніка. Існують моменти, які є короткими, або принаймні мені видаються короткими. Це миті захоплення, коли піднімаєте погляд і бачите, що написали кілька сторінок, а не знаєте, коли їх написали. Це ніколи не означає, що вони є добрими. Третя перспектива - на відміну від того піднесення, дуже часто письменник падає. І йому видається, що все, що він написав, нічого не варте. Цю амплітуду згори вниз письменник переживає багато разів щодня. Але добре, що існують А, В координати в системі координат, бо одна без іншої не може.

Фото з сайтів https://www.balkani.dir.bg/, knigabg.com