«Партія регіонів» уряду Тимошенко

Ми не дуже любимо нагадувати одне одному, що Україна розділена навпіл. Зрештою, є певна об’єктивність цього бінарного поділу України. Поділу на ту "господарчу" Україну, яку намагався репрезентувати уряд Януковича.

І на ту «гуманітарну» Україну, яку частинно представляє уряд Юлії Тимошенко. Зокрема, віце-прем'єр Іван Васюник, міністр освіти та науки Іван Вакарчук, міністр культури і туризму України Василь Вовкун. За великим рахунком, ми знову отримали «партію регіонів», але з дещо іншого боку географії та української історії.

Будемо відверті, ці люди, які з'явилися в уряді Тимошенко, мають зовсім іншу і світоглядну, і соціокультурну ґенезу. Йдеться про те, що вони з того боку української історії, українського процесу, де суверенність України, поза тим, як би її не інтерпретували, ніколи не проблематизуватиметься. Це, власне, було завжди альфою і омегою тамтешньої інтелігенції. Тієї самої інтелігенції, яка з'являється від часів студентських років Івана Франка і продовжується в подальшій історії.

Представники саме цієї інтелігенції прийшли на «гуманітарні» посади в новому уряді. Особисто я цим дуже задоволений. Хоча б з тих позицій, що я вже не міг витримати «гуманітарну» політику добродія Табачника чи «гуманітарні» репліки добродія Азарова. Маю надію, що тепер таких скандалів, інцидентів і, будемо говорити відверто, псевдодержавного хуліганства не буде. Це що стосується загального характеру цієї самої інтелігенції: у них є переконлива соціокультурна ґенеза.

Що стосується їх якостей, нічого не можу сказати, за винятком міністра культури Василя Вовкуна. Він - високо фаховий режисер, який працює в різних жанрах: від постановки опери Стравінського «Цар Едіп» на слова Кокто і до офіційних гала-концертів. В мене можуть бути до нього якісь естетичні претензії, як до режисера, але це людина фахова, яка вміє працювати і в царині елітарної, авторської культури, і в царині культури масової, але культури доброякісної.

Але, бачите, коли люди такого типу потрапляють в міністерські крісла, офіси, то вони, з одного боку, дуже залежать від тамтешнього апарату, з другого - так само залежать від тих своїх якостей, які раніше не були опробувані їхніми біографіями. Різне може трапитися з людиною, яка все життя була в чині полковника і раптом вона стала не просто генерал-майором, а справжнім генералом-полковником. Це як Санчо Пансо, який раптом опинився губернатором певного острову. Можливі певні сюрпризи, але всі ми живі люди.

А що стосується тих першочергових проблем, за вирішення яких вони мають взятися... Знаєте, є дуже красива легенда про те, що культура має бути незалежна, передовсім авторська культура. Це один край проблеми. Інший полягає в тому, що за всіх обставин, за всіх більш менш переконливих суспільних формацій, культура все одно могла вціліти лишень за рахунок державного патронату, точніше, суспільно-державного патронату. Інакше кажучи, українській культурі потрібні гроші.

Навіть тоді, коли ця культура, скажімо, в особі композитора Сильвестрова, чи романіста і повістяра Андруховича, чи есеїстки і романістки Оксани Забужко, демонструє свою незалежність. Так, культура має бути незалежною. Але, перепрошую, держава має матеріально допомагати отій самій незалежності.

Це дуже важкий парадокс, який суверенна Україна починає розуміти тільки зараз. Тоді, коли немає автентичного національного кінопрокату, коли дуже важко певним театрам, дуже важко художникам, дуже важко письменникам, дуже важко українській книзі...

Так от, я не знаю, чи зможуть оці самі функціонери-гуманітарії нового покоління якимось чином вирішити цю проблему.