Політичний рік Львова

З огляду на тісну пов’язаність політичних процесів у країні, львівську політику важко відірвати від загальноукраїнського, а точніше – київського контексту. Специфічною рисою саме львівського чи галицького політичного процесу я б визначив його вторинність та сервілізм щодо тих завдань, які ставить перед регіоном політичний провід у Києві.

Як правило Київ, головно його постпомаранчевий політичний бомонд, розглядають регіон як виключно своє електоральне поле, виключно свій мобілізаційний ресурс, який можна і слід використовувати для вирішення політичних завдань. Саме своїх політичних завдань, а не специфічних політичних прагнень цього регіону. Звичайно ж, це не винахід постпомаранчевих еліт - користалися регіоном як електоральним ресурсом і попередні президенти, як от Леонід Кравчук (проти Леоніда Кучми) та Леонід Кучма (проти Петра Симоненка).

І не дивно. У політичному сенсі регіон стрімко провінціалізується та перетворюється у сервілістичний додаток до київських політичних мейнстрімів.

За цей рік, як, зрештою, і за ряд попередніх, з регіону не вийшло жодних дійсно істотних ініціатив загальнодержавного масштабу, як це було на початку 90-х чи під час Помаранчевої революції. Не було навіть жодного істотного політичного відруху на вкрай брутальну реконкісту Партії регіонів на початку 2007 року. А він був вкрай потрібний. І не лише Президенту, але й Україні.

Політична сфера у Львові, як і всюди, має кілька головних генераторів і реалізується на кількох рівнях: на рівні політичних партій, депутатського корпусу області та міста. Про інші рівні не дискутуватимемо - вони ще більш узалежнені і несамостійні.

Партійний марафон

Якщо говорити про партійний рівень політичної активності, то, безсумнівно, найцікавішим та найдинамічнішим, попри мої чи чиїсь політичні вподобання, був розвиток такого політичного конструкту, як Всеукраїнське об'єднання «Свобода». Вона використала стагнацію КУНу чи дискредитованість старих, створених у 90-х роках і вже відпрацьованих правоорієнтованих політичних партій та рухів. Попри офіційну назву (Всеукраїнське об'єднання), це був проект регіональний, як за реальними здобутками, так і за спрямованістю його активності. Можна здогадуватися про мету створення такого політичного проекту, зорієнтованого на потенційний електорат БЮТу і частково БНУНСу саме в Галичині, чи щодо джерел його щедрого фінансування. Однак він відносно успішно використав ментальні установки, які характерні саме для цього регіону, і, попри поразку у парламентських виборах 2007 року, може ще раз добитися чималих успіхів на майбутніх місцевих виборах. Але за умови, що його протестний і радикально налаштований електорат не переорієнтується на БЮТ чи не буде частково перехоплений «Народною Самообороною».

Та найбільшого реального електорального успіху досягнув БЮТ. Хоча не можна говорити, що його львівські репрезентанти в чомусь були оригінальними чи самостійними. Строго централізована партія, яка зорієнтована на розкрутку свого лідера, засадничо не допускає якоїсь творчості у низах. Але вербальна політика БЮТу відповідала емоційним настроям більшості галичан, які бачили повну неспроможність «Нашої України» зупинити напір Партії регіонів у перші місяці 2007 року і таку саму її нерішучість під час виборчої кампанії. За результатами виборів БЮТ електорально безсумнівно опанував областю - дуже важливим й останнім істотним бастіоном «Нашої України», що трансформувався у БНУНС. Якщо не враховувати не істотного і до смішного підозрілого вибору Закарпаття. Але це проблеми Секретаріату Президента.

Натомість «Наша Україна» перебувала у стані стагнації. Єдиною реальною політичною ініціативою, яка підтримала власне помаранчевий політичний проект на плаву, стало створення «Народної Самооборони», яка через зміну риторики дещо динамізувала цей фрагмент політичного спектру. Якоюсь мірою «Народна Самооборона» перехопила частину ідей, риторики і, як наслідок, електорату БЮТу та «Свободи». Однак цей проект було розгорнуто занадто пізно і в його розгортанні було кілька безсенсовних пригальмовувань (відчулася рука нерішучого Президента), які призвели до електоральних втрат. Натомість «Наша Україна» могла скористатися, і то відносно, тільки своїм адміністративним ресурсом. Керівництво НУ постійно наголошувало на своїй беззаперечній відданості Президенту і не проявляло жодної реальної регіональної ініціативи. Така «вірність» стала вірністю бездіяльності, що не могло не мати негативних наслідків для партії у цілому. Чим ефективно скористалися БЮТ та «Свобода».

2007 рік розпочався з жорсткого і брутального наступу синіх - Партії регіонів України, які не лише опанували Верховною Радою після виборів 2006 року, але й Урядом після «зради» СПУ та Олександра Мороза, яка насправді була спровокована чварами у помаранчевому таборі. Президент Ющенко та НУ перебували у повній прострації. З одного боку - потужний наступ синіх. З іншого - стримано ворожий, після відставки Тимошенко з посади прем'єра, БЮТ. Вмілою провокацією, ситуативно підтримавши Партію регіонів щодо розподілу повноважень між Президентом, Верховною Радою та Урядом, Юлія Тимошенко ще більше загострила ситуацію і поставила Ющенка на край безодні. Це вже була не маргіналізація Президента, а безпосередня загроза йому особисто. Далі вже відступати було нікуди - йшлося не лише про безсилля і параліч, але й про імпічмент. Це був момент крайньої небезпеки. В такі моменти Галичина в цілому і Львівщина зокрема, як правило, мобілізовуються. Бо це насправді була загроза всій Україні, а не лише Віктору Ющенку. Згадаймо оголошення «президентом» Віктора Януковича після другого туру виборів 2004 року. Однак цього разу - ніякої мобілізації. Навпаки - повна байдужість, безсилля і тиша. Президент насправді не отримав жодної істотної підтримки з регіону. Очевидно, це був результат завищених очікувань і, відповідно, розчарування людей у незарадності, а потім і безсиллі як Президента, так і його репрезентантів. Акції протестів, організовані наполовину чиновниками, наполовину партійними активістами «Нашої України» до уваги брати не варто. Протестне поле почали опановувати «Свобода» і, о диво, - після спільного голосування з Партією регіонів, - БЮТ. Складання мандатів депутатами ВР від НУ та БЮТу завершило справу - країна знову опинилася перед виборами.

Поділ електорату

На Львівщині реально боролися за один і той самий колись електорат БНУНС та БЮТ. Та виходячи з сумного досвіду взаємного поборювання на виборах 2006 року та реальної загрози повного опанування країною Партією регіонів, конкуренція між цими двома блоками вже проходила більш підспудно. Тим більше, що БНУНС був ослаблений і єдиною дійсно активною силою мав «Народну Самооборону» та харитативного Юрія Луценка. І все ж домінував БЮТ. Але не завдяки власне активності регіональних БЮТівців, що виходила з регіону, а активності самої Юлії Тимошенко.

Слабо представлений у регіональній виконавчій владі БЮТ дійсно сподівався тільки на харитативного лідера і на протестний електорат, який і так, будучи невдоволеним виконавчою місцевою владою, впаде, як стигле яблуко, у БЮТівський електоральний кошик. Кожен промах місцевої влади додавав йому голосів. Так само, як і кожна спроба застосувати адміністративний ресурс. Залишалося тільки захистити вибір громадян. Чим БЮТ на регіональному рівні і займався. І не без успіху.

Натомість широко представлений у виконавчій владі БНУНС був у дуже незручній ситуації. Все, що насправді і в устах опонентів було «не так», все ставилося у вину саме йому. Зрештою, в цьому і полягає вічна гра «влади» і «опозиції» - потрібно доводити, хоча б віртуально, однак обов'язково переконливо, що є «значні успіхи». Це Львівській обласній адміністрації, на відміну від міської, катастрофічно не вдавалося.

Міська влада від виборів 2007 року на боці БНУНСу практично усунулася. Тому й відповідальність за результат повністю лягла на організатора виборчої кампанії  від «Нашої України» Петра Олійника.

Ще однією проблемою БНУНСу була його реальна неконсолідованість. Він є доволі не цілісним утворенням на відміну від БЮТу чи «Свободи», у яких питання партійної дисципліни не стоїть. Це теж не додало голосів.

Величезний протестний електорат, своєю чергою, «впав» і на «Свободу». Це не могло не привести до неї відповідних фінансових ресурсів. Вона почала дуже активну, динамічну і цікаву кампанію. Але фактично працювала на відрив потенційних голосів у БЮТу, який теж збирав голоси активних і незгідних, і лише частково у БНУНСу, за якого голосували більш помірковані. У цьому сенсі «Свобода» на регіональному рівні, як дивно це не звучить, була рикошетним союзником керівництва БНУНСу, зокрема Петра Олійника, бо понижувала відносну домінацію БЮТу в регіоні, і однозначним союзником Партії регіонів, бо знижувала показники і БЮТу, і БНУНСу, працюючи проти них обох.

Разом з тим, не можна ігнорувати і того факту, що попри всі відмінності цих трьох головних політичних нуртів, всі вони значною мірою сформовані на рівні депутатських корпусів, чи то міського, районного або ж обласного, за принципом бізнес-клубу, що не дозволяє їм більш ефективно діяти в екстремальних ситуаціях. Бізнесовий інтерес не дозволяє здійснювати рішучі і різкі політичні маневри. Разом з тим, непропорційно домінантна репрезентація у представницьких органах власне бізнесу розірвала їх контакт із здебільшого незаможним та фрустрованим виборцем. Причиною цього, звичайно, є виборчий закон, який невиправдано розірвав зв'язок між кандидатом у депутати, а потім депутатом, та безпосередньо виборцем.

Політичне життя регіону

По різному вели себе впродовж року і під час виборчої кампанії три головні владні центри Львівщини та їхні лідери.

Міський депутатський корпус та його голову поглинуло освоєння міських ресурсів, опанування владою, внутрішня реструктуризація міської влади, тому вони на питаннях загальнополітичних своєї уваги не концентрували. Найбільш курйозною виявилася позиція міського голови Андрія Садового з огляду на те, що він свого часу не «підіграв» Юлії Тимошенко у її піар-кампанії щодо зниження тарифів як політичному жесті. Зрештою, це мало б бути нормально для члена Політради «Нашої України». Не задовольнив він і ще деяких її особистих прохань. З огляду на це, на кінець року, особливо після практичної перемоги БЮТу у місті та обранні Тимошенко главою Уряду, його ситуація стає дещо пікантною. Щоправда, як Тимошенко, так і Садовий, вийшли з бізнесу та піару, а тому маючи один і той самий тип мислення, радше за все, знайдуть баланс інтересів. Тим більше, що як член Політради НУ Садовий не надто активний та сильний на київському рівні, що є і його слабкістю, і його перевагою (в очах Юлії Тимошенко). Ще одним фактом політичного життя стало і те, що саме восени цього року міська рада нарешті частково усамостійнилася від безроздільного впливу міського голови. Що в подальшому може мати більш виразні політичні наслідки для них обох і для міста.

Глибоко і показово ангажований у київський контекст голова Львівської обласної державної адміністрації Петро Олійник (він завжди підкреслює, що він «людина Президента», саме цього Президента) впродовж року мав багато проблем і політичного, і особистого характеру, що дозволило багатьом аналітикам говорити, що він упустив керівництво регіоном і навіть політичним проводом своєї ж політичної сили. Вимушено і зі своєї ініціативи він часто і тривалий час перебував поза областю, а дистанційне керівництво таким складним регіоном - справа важка.

Відсутність Олійника стала помітною. Принаймні багато безпосередніх підлеглих губернатора за його фактичної відсутності були змушені і почали здійснювати самостійні кроки, які сформувалися у самостійну лінію, систему, а згодом і політику. Це призвело і до формалізації таких політичних тенденцій на місцевому політичному рівні, ну от хоча б у формі міжфракційного депутатського об'єднання «Нова Галичина».

Але це ще не все. Посилилися непорозуміння у проводі партії. Дійшло до зміни керівника фракції у обласній раді Олега Мандюка. Таким чином, й так не надто консолідована структура БНУНСу стала ще менш консолідованою. Нехай навіть у «непринципових» питаннях власності. І ресурс такого дроблення за умови ослаблення консолідуючого начала ще великий. Тим паче, що практично вигравши парламентські вибори у регіоні, БЮТ неминуче вимагатиме відповідної репрезентації у виконавчих органах влади.

Щоправда, реалізувати це репрезентантам БЮТу буде важко з огляду на те, що Львівщина дійсно є важливим останнім оплотом Президента, і він робитиме все, щоб тут його представляла його людина. От тільки хто. Як тільки зайде мова про ротацію Олійника, можуть стикнутися дві тенденції - дійсно очікування БЮТу та потреба влаштувати довгий список «резервних» політиків з Києва. Як галицьких - Буца, так і закарпатських - Кріль, Петьовка.

Про місцевих висуванців радше всього мова не йтиме. Але острах порушити баланс сил в регіоні певною мірою рятував і рятує чинного голову адміністрації і оберігає регіон від перерозподілу сил на виконавчому рівні влади. Та чи на довго? Заяви вже народного депутата від БЮТу, а не заступника голови обласної ради Івана Деньковича, є безсумнівним свідченням, що БЮТ таки має амбіції щодо перерозподілу виконавчої влади в області. Тим більше в контексті обрання Юлії Тимошенко главою Уряду та неминучості наступних президентських виборів.

Тиш та гладь  

Найбільш рівно у політичному плані перейшла 2007 рік Львівська обласна рада та її голова Мирослав Сеник. Жодних скандалів за ними не зауважено. А у попередню каденцію саме обласна рада славилася численними політичними та корупційними скандалами, блокуванням своєї роботи, перекуповуванням депутатів. Єдиним відголосом процесів, що проходять радше в надрах обласної адміністрації і спровоковані головно очікуванням ротації чинного голови обласної державної адміністрації, які вплинули і на стосунки в раді, стало створення вже згадуваного надфракційного депутатського об'єднання «Нова Галичина». Хоча життя обласної ради теж, звичайно, не ідилія, однак масштаби протистоянь не ті. Наступною істотною зміною була зміна заступника голови Львівської обласної ради від фракції БЮТу. Іван Денькович став народним депутатом - відповідно, заступником стала Людмила Козак. Однак це ніяк не змінило балансу сил в обласній раді.

Певним політичним успіхом обласної ради можна вважати і першу спробу консолідації галицьких областей, але на культурологічному рівні: в межах «Року Іоана Георга Пінзеля» чи «Року Романа Шухевича». В наступному така ініціатива матиме продовження і, можливо, пошириться й на інші сусідні регіони. І у цьому можна побачити провідну роль саме Львівщини.

Наші в Києві

Певного роду успіхом політичного року для Львівщини є склад нового коаліційного уряду Юлії Тимошенко. Хоча це успіх примарний. Галичани у Києві - це не донеччани. У Києві - вони будують Україну, і чомусь для них це свого роду абстракція, яка не складається з конкретних регіонів. Через це, боюсь, вони не можуть вважатися нашими лобістами. Однак маємо і віце-прем'єра з гуманітарних питань Івана Васюника. Це була остання щілина, через яку регіональний політикум міг реально доступитися до Президента. Маємо міністра освіти Івана Вакарчука. Це перемога на загальнодержавному рівні, однак залишається складне питання - хто ж буде ректором університету ім. Івана Франка. Тому для Львова це може бути втрата. Пам'ятаємо його позицію у насправді важких для країни моментах. Міністр регіональної розвитку та будівництва Василь Куйбіда - перед Євро-2012 це дуже доречно. От тільки як укладуться стосунки з його постійним опонентом Андрієм Садовим?

Можна згадати і колишнього львів'янина Віктора Пинзеника. Регіон репрезентуватиме і міністр культури Василь Вовкун - нарешті міністра культури призначили не за залишковим принципом. Тому Львів, як місто культури, мало б виграти.

Кожному своє

Підсумовуючи політичний рік, рік перманентних виборів, можна однозначно стверджувати, що безсумнівним електоральним лідером і у сенсі взятих голосів, тобто абсолютних чисел, і у сенсі приросту взятих голосів у регіоні за цей рік став БЮТ. Натомість БНУНС все ж утримав позиції, хоча дещо поступився. А от «Свобода», безсумнівно, зазнала нищівної поразки, бо розраховувала на більше, але й відносно виграла, бо стала вагомою регіональною силою з досвідом ведення виборчих кампаній. Тобто вона все ще зберігає чималі шанси для участі у місцевих виборах, що для місцевого і не місцевого бізнесу є дуже привабливо. Тим більше, що інші учасники політичного процесу на їхньому «правому» полі і далі не занадто топчуться.

Головною інтригою залишається становище голови Львівської ОДА. Чи буде зміна, а якщо так, то коли і на кого?

А якщо ще більше узагальнити, то нічого насправді яскравого регіон Україні у 2007 році не запропонував. Може, воно й добре для одного з регіонів України. Скажімо, для Херсонщини. Однак, чи добре це саме для Львова? Гадаю, що ні!

Фото з сайту https://www.nesam.in.ua/