Пошліть їх на… Інструкція для виборця

Уявіть собі. Ви йдете в магазин, щоб купити чорну футболку на короткий рукав фірми „Adidas” розміру „L”. Заходите в магазин і кажете продавцю, що вам потрібно. А він приносить вам футболку білого кольору з біркою „Adibis” або „Adiads”.

При цьому футболка на довгий рукав і розміру не „L”, а „S”. Ваша реакція? Навряд чи хтось скаже, „ну, нехай вже буде", і віддасть гроші за те, чого зовсім не хотів. Навряд чи ви захочете ходити у цій футболці, яка вам зовсім не пасує, лише тому, що у цьому магазині немає того чого ви хотіли.

Дуже сумнівно, що побачивши ваше незадоволення, продавець кричатиме вам у слід, що кращого ви не знайдете, а якщо зараз не купите, то це хтось зробить за вас. І ще більш неймовірним видається сценарій, коли ви ведетеся на цю маячню і в останній момент таки купуєте те, що вам не подобається, бо кращого немає. Швидше за все, ви таки підете в інший магазин шукати те, чого не знайшли тут. Знову продавець, знову ваші вимоги. Схвальна відповідь продавця, і він запаковує вам куплене. Ви приходите додому, розгортаєте пакунок, а там... навіть не футболка. Там шкарпетки, до того ж діряві та смердючі. Ви шоковані. Вам обіцяли одне, а підсунули інше.

А тепер уявіть собі, що літній сезон закінчився і на порозі осінь. Ці продавці приходять до вас і дуже просять, щоб ви щось купили, бо ж у них розпродаж і їм конче треба спихнути лахи. А ви дивитися на них і розумієте: в одного немає того, що мені потрібно, а інший „кидало", і тому знову підсуне якесь „барахло". Тож це саме той випадок, коли одного треба послати, а іншому можна й по пиці дати.

До чого усе це? До виборів, звісно. Інколи навіть трішки хочеться, щоб далі події розгорталися як завжди. Щоб народу обіцяли, він вірив, слухався, його „кидали", він розчаровувався, депресував і через якийсь час знову починав вірити в обіцянки. Це як експеримент. Цікаво, скільки воно все триватиме? Це ніби поставити дебіла перед граблями і після кожного удару по чолі казати, що наступного разу він наступить і буде йому щастя. Думаю, приблизно такий образ „галичанина" постає перед місцевими і заїжджими політиками, коли на мітингу біля Шевченка вони починають свої промови.

Бог з ними, з бабцями, котрі стоять на цих мітингах і, як ікони, тримають в руках портрети злодіїв, хабарників, брехунів, нездар. Усіх тих, хто не зумів себе зреалізувати в іншій професії і тому пішов в політику. Можна не дивуватися поколінню, свідомість якого формувалася у Совку. Прикро за молодих, яких уже привчили вибирати з-поміж лайна те, яке менше смердить. Ті ж, хто не вибирає, просто не йдуть на вибори. І це був би не поганий вибір, якби в нашій країні бойкотом можна було зірвати вибори і вказати у такий спосіб політикам їх місце. Дати їм зрозуміти, що виросло покоління, яке не їстиме їхнього лайна тільки тому, що на Сході схожого лайна з'їдять більше. Але при нашій системі виборів такий спосіб є недієвим.

Єдина можливість бодай якось помститися гореполітикам - проголосувати „проти всіх". Я зроблю так. Розумію, що мій голос однаково поділять, і в пропорційних частинах роздадуть „переможцям". Але це немає значення. Бо мені однаково, хто отримає більшу частку мого голосу, - бандити, які розмовляють українською, чи такі ж бандити, тільки російськомовні. Голосуючи „проти всіх", я висловлю своє ставлення до них. Для мене це єдиний спосіб сказати їм: „Я вас зневажаю...".

Фото з сайтів pda.lenta.ru, www.psihi.ru