Путін, «тероризм», «стабільний мир» і «законні цілі»

Бувають події, коли логіка остаточно поступається місцем гротеску, а державна риторика перетворюється на заїжджену платівку. Пресконференція російського диктатора Путіна за підсумками саміту Шанхайської організації співробітництва в ніч на 2 вересня стала саме таким сеансом затяжного самообману.

Минуло кілька днів, і за цей час у кремлівській риториці не відбулося нічого, що змусило б принципово переглянути сказане тієї ночі. Навпаки: на певній часовій відстані ці заяви виглядають ще промовистіше. У них добре проглядається не стільки впевненість держави, яка контролює ситуацію, скільки постійна потреба пояснювати, чому очевидні наслідки війни насправді нібито не є проблемою.

Тому варто повернутися до тієї пресконференції вже не лише як до чергового набору путінських заяв, а як до своєрідної програмної промови, у якій кремлівський диктатор фактично окреслив спосіб, у який Москва сьогодні пояснює самій собі власну реальність. Саме тут і починається анатомія кремлівського самообману: військові, економічні й політичні проблеми Росії послідовно перетворюються на докази її нібито «сили», втрати – на «стійкість», а відсутність бажаного результату – на ознаку нібито правильності обраного курсу.

Спостерігати за цим видовищем – усе одно що дивитися, як людина намагається переконати залу в тому, що те, що відбувається навколо, існує лише в її власній інтерпретації.

Фантомний біль імперіалізму

Коли правитель держави, яка занурила цілий континент у криваву катастрофу, починає говорити про «тероризм», «стабільний мир» і «законні цілі», у будь-якої розважливої людини виникає почуття відчуження. Це не просто дводушність. Це щось глибше – цілковита втрата контакту з причинно-наслідковими зв'язками реальності.

Реакція господаря Кремля на слова Володимира Зеленського про небезпеку російського повітряного простору – класичний приклад такого заперечення. Заявити, що попередження про дрони над російською територією є «заявкою на державний тероризм», після якої, зрозуміло, «переговорів не ведуть», – означає розписатися у власній нездатності визнати очевидний зв'язок між причиною та наслідком. Якщо йти за цією викривленою логікою, то підпал власного будинку – це норма, а зауваження сусіда про іскри, що летять усібіч, – невиданий акт агресії.

Вибіркова глухота Кремля («не чув, але якщо було – то тероризм») давно стала звичним способом ухилення від незручних запитань. Варто виникнути проблемі – і розмову одразу ж переводять на дії супротивника.

Військово-повітряні забави, розпочаті з панського плеча в лютому 2022-го, повернулися додому бумерангом, але кремлівські тлумачі і надалі вдають, ніби небо над Москвою чи Бєлгородом має залишатися поза наслідками війни. Поетика кремлівського некролога власному суверенітету виражається саме в цих нічних дебатах.

Роздуми про те, що «БпЛА – серйозний виклик, але ми даємо раду», які лунають на тлі регулярних смолоскипів на нафтопереробних заводах, нагадують оптимізм капітана тонучого корабля, який рапортує про нормальну роботу помп у момент, коли становище вже явно критичне.

До речі, про заводи. Заява про те, що залишилося відновити лише десять відсотків пошкоджених НПЗ, подається як свідчення успіху. У цьому відчувається розрахунок на те, що цифра 10% лунає досить скромно, аби заспокоїти пересічного громадянина. Але за цією математикою приховується інша реальність: важлива частина сировинної інфраструктури країни опинилася під постійним прицілом відносно дешевих безпілотників, а ремонтні бригади змушені знову й знову відновлювати пошкоджені об'єкти.

І на цьому тлі лунає парадоксальне зізнання: російська армія, виявляється, отримала наказ «масованими ударами знищити енергетику України». Вражаючий гуманізм, чи не так? В одній фразі переплітаються звинувачення противника в тероризмі й одночасно пряма декларація про намір завдавати ударів по цивільних інфраструктурних об'єктах багатомільйонної країни. Це не просто суперечність, це симптом глибокого розпаду дипломатичної мови.

Дивуватися нічому. Мова Кремля більше не намагається виглядати особливо переконливо для зовнішнього світу. Вона перетворилася на набір формул для внутрішнього споживача, покликаний заглушити тривожні запитання населення про наслідки війни.

Логіка «людожера»

Паралельно з військовими реляціями на цій нічній трибуні розгортався інший акт трагікомедії – пошук зовнішніх ворогів і спроби дати урок європейським столицям.

Коментуючи звинувачення з боку Німеччини щодо причетності російських спецслужб до диверсії в аеропорту Лейпцига на початку серпня, диктатор проявив улюблений психологічний захист: перекладання з хворої голови на здорову.

На його думку, дії німецької влади зумовлені виключно «внутрішньополітичними процесами»: «підприємства закриваються, робочі місця втрачаються, незрозуміло, навіщо все це робиться». Яка зворушлива турбота про німецький пролетаріат. Людина, яка підкосила економіку власної країни, загнала її в санкційну ізоляцію та перетворила на сировинний придаток Азії, раптом бідкається через заводи в Саксонії, що закриваються.

Ця теза виглядає особливо пікантно, якщо згадати контекст європейських подій. Німецькі правоохоронні органи та провідні видання, такі як Der Spiegel і Die Zeit, неодноразово публікували звіти розслідування про гібридні операції РФ на території Євросоюзу – від підпалів логістичних центрів до кібератак і диверсій на транспорті. Але в кремлівському всесвіті все це – лише примхи берлінських політиків, які намагаються відволікти народ від падіння ВВП. Це класичний метод дзеркальної проєкції: приписувати опоненту власні комплекси та проблеми. Коли Кремль говорить про внутрішні кризи на Заході, він одночасно уникає розмови про власні проблеми – деградацію інфраструктури, економічні обмеження та дефіцит перспектив.

Що ж стосується переговорів, то тут путінська риторика остаточно забредає в куток, збудований із власного марнославства. З одного боку, лунає заява про те, що Москва «не проти розширити кількість учасників переговорів», якщо ті здатні зробити внесок. Запрошуються «фахівці, військові й дипломати». З іншого боку, одразу ж кидається уїдлива ремарка: Україна, мовляв, пропонує врегулювати конфлікт за принципом «давай з'їмо твоє, а потім кожен своє». Ця базарна приказка, витягнута з арсеналу підворіття, досить точно показує рівень кремлівської дипломатії.

Очевидна цілковита нездатність понятійно оцінити міжнародне право. Для Путіна територія держави-сусіда продовжує виглядати як предмет торгу – те, що можна відрізати і привласнити, а потім дивуватися, чому господар чинить опір.

Розмови про прагнення забезпечити «довгостроковий і стабільний мир в Україні та в Європі» на тлі заяв про те, що «будь-які військові об'єкти в Україні – законна ціль», лунають відверто цинічно. Мир у розумінні Кремля дедалі більше зводиться до миру без опору, до підкорення та припинення незгоди.

Показово, що вже 5 вересня, за кілька днів після цієї нічної тиради, Путін приймав у Кремлі спеціального посланця президента США Стіва Віткоффа та Джареда Кушнера. Переговори тривали понад три години й були присвячені пошуку шляхів завершення війни. За підсумками зустрічі сторони говорили про корисність і конструктивність контактів, але жодного конкретного прориву оголошено не було.

Сам факт цієї зустрічі добре доповнює картину, намальовану путінською пресконференцією 2 вересня. Поки Кремль публічно продовжує говорити мовою ультиматумів, «законних цілей» і військової сили, за зачиненими дверима він змушений знову повертатися до переговорного треку. І це, мабуть, одна з найхарактерніших суперечностей нинішньої російської політики: демонструвати абсолютну впевненість у власній силі й водночас постійно шукати дипломатичні канали для виходу із ситуації, яку сама Москва називає «керованою».

При цьому сама зустріч не стала свідченням зміни російської позиції. Навпаки, Москва продовжує наполягати на власному баченні причин війни та необхідних умов її завершення. Тобто переговорний трек існує, але між самим фактом переговорів і готовністю Кремля до реального компромісу залишається величезна дистанція.

Проте світ змінився, і це грізне рикання більше не викликає колишнього трепету; воно викликає втому й роздратування.

Економічний макіяж

Найглибший пласт цього публічного самообману лежить у сфері цифр і географічних фантазій. Із казуїстичною легкістю диктатор оперує фактами, перетворюючи реальність на пластилін.

Заява про те, що українська кампанія проти цивільного судноплавства в Чорному й Азовському морях завдала збитків усього в 1% ВВП Росії і що це «некритичні збитки», вражає своєю відстороненістю. Один відсоток ВВП великої країни – це багатенько мільярдів доларів. Це зруйновані ланцюжки постачання, підвищені страхові витрати на морські перевезення, перетворення Чорного моря зі зони торгівлі на зону підвищеного ризику. Називати це «некритичним» – приблизно те саме, що говорити про серйозну хворобу як про незначну проблему тільки тому, що уражена поки не вся система.

А з якою легкістю малюються нові карти. Слухачам повідомляють, що російській армії «залишилося 12 км до кільцевої дороги Сум», а в Донецькій області нібито «звільнили» Святогірськ.

Яка нелюдська словесна еквілібристика – «звільнили». У контексті зруйнованих міст, випалених лісів і мільйонів людей, які залишили свої домівки, це лунає особливо блюзнірськи. Це «звільнення» території від життя, від людей, від майбутнього.

Географічне свербіння, за якого кілометри до чужих обласних центрів рахуються як очки в комп'ютерній грі, викриває залежність від самого процесу військового просування. Коли немає перемог у творенні, доводиться вимірювати успіх чужими втратами.

Але вершиною цинізму й одночасно явною ознакою прихованого страху стала реакція на чутки про нову хвилю мобілізації після вересневих виборів. Оголошення цих чуток «собачою нісенітницею» та «інформаційною атакою на Росію» – показник того, наскільки болісно Кремль ставиться до самої теми мобілізації. Практика останніх років показує, що офіційні заперечення в Росії далеко не завжди означають остаточне вирішення питання.

Згадаймо запевнення початку 2022 року про те, що ніякої війни не буде, а навчання – це просто навчання. Суспільство, яке втомилося від нескінченних суперечностей між офіційними заявами й реальністю, навчилося читати такі сигнали навпаки. Коли влада особливо категорично каже «це нісенітниця», частина громадян починає готуватися до протилежного сценарію.

І, нарешті, зворушлива турбота про урядовий квартал Києва: росіяни, виявляється, не завдають по ньому ударів, тому що їм «потрібні люди, які зрозуміють, що питання можна вирішувати мирним шляхом». Який «тонкий» розрахунок. Насправді за цим ховається значно простіша річ: спроби зіграти в супердержаву вперлися в ситуацію, у якій навіть значний силовий ресурс не дозволяє Москві досягти поставлених політичних цілей. Кремль чекає на «розумних людей», які прийдуть і погодяться на потрібні йому умови.

Саме тут і проявляється головна суперечність усієї путінської конструкції. Москва продовжує говорити мовою сили, але водночас постійно пояснює, чому цією силою вона нібито не користується до кінця. Говорить про готовність до миру – і водночас формулює умови, які означають фактичну капітуляцію України. Розповідає про стабільність – і водночас дедалі більше живе в режимі мобілізаційної економіки та воєнної надзвичайності.

Час цих ілюзій, схоже, минає. Україна не капітулює.

Сидячи в нічній тиші після саміту ШОС, серед азійських лідерів, які ввічливо посміхаються, але думають насамперед про власні прагматичні інтереси, російський диктатор виглядає як персонаж старої п'єси, який продовжує виступати вже після того, як глядачі почали розходитися.

Замість висновку

Минуло кілька днів після тієї пресконференції, і за цей час відбувся показовий епізод: Путін знову зустрівся в Кремлі з американськими представниками, які прибули для пошуку шляхів завершення війни. І все впусту. Саме тому його нічне марення 2 вересня сьогодні варто читати не як окремий набір різких висловлювань, а як частину ширшої картини. Публічна риторика Кремля залишається незмінно войовничою, тоді як дипломатичний трек продовжує існувати паралельно з нею.

Відкинувши емоції, словесний шум і театральні паси, залишимо сухий прагматизм: історичний таймер Кремля більше не накручується ідеологією – він працює виключно до зносу інфраструктури та вичерпання резервів. Будь-яка імперія у фазі занепаду намагається торгувати не майбутнім, якого в неї стає чимраз менше, а нестабільністю, перетворюючи хаос на один з головних інструментів своєї політики.

Але в жорсткій матриці XXI століття, де геополітична вага визначається технологічним ланцюжком, капіталом і стійкістю логістики, ставка на затяжну деструкцію – це економічний суїцид на виплат. Країна, яка витратила значну частину ресурсів на руйнування енергетичних мереж сусіда, зрештою виявляє, що її власні енергетичні, фінансові й людські системи зазнають дедалі більшого тиску.

Прагматизм ситуації полягає в тому, що ілюзія «контрольованого глухого кута» розпадеться не від гучних гасел, а під вагою накопичених системних витрат. Коли процентні ставки, дефіцит кадрів і знос промислового обладнання досягнуть критичної точки, жодні замовляння про «некритичний один відсоток збитків» і жодні «12 кілометрів» до чергового чужого міста не зможуть перекрити просту бухгалтерію рахунку.

Кремлівський ляльковод може продовжувати шарпати за нитки, але сама сцена під ним уже помітно зносилася. І в цьому, мабуть, головний парадокс путінського марення: що гучніше Кремль говорить про контроль, стабільність і неминучість перемоги, то більше йому доводиться пояснювати власному суспільству очевидні ознаки зворотного.

Саме тому проблема сьогодні вже не в тому, наскільки переконливо Путін може розповідати про російську «велич». Проблема в ціні, яку Росія змушена платити за підтримання цієї ілюзії. І ця ціна з кожним місяцем стає дедалі більш реальною.