#Теорія великого виклику
Лесь Панчишин: "Я вирішив не чекати до 50 років, аби бути відомим"
Історія успіху львівського художника, який малює проти правил
За кілька років своєї мистецької кар'єри він уже встиг показати власні картини у Швеції, Австрії, Бельгії та Франції. Минулого року роботи молодого художника можна було побачити одразу у двох американських містах - Нью-Йорку й Чикаго, де він організував виставки "Moving Forward" ("Рух вперед") та "Warming" ("Потепління"). Сьогодні ж на його роботи "полюють" поціновувачі cучасного мистецтва. Мабуть, Лесь Панчишин не підозрював, що такий успіх йому принесе...бажання порушувати канони!

У програмі "Теорія великого виклику" наш герой розповів, чому почав малювати, коли вперше пішов наперекір академічним правилам і як перевозив на виставки до Америки майже шість десятків картин.
Я народився та ріс у сім'ї музикантів. Батьки не надто наполягали на тому, щоб я також ним став. Але мій брат Остап був скрипалем, мені хотілось у всьому його наслідувати. На скрипці я грав два класи, спочатку вдавалось, але згодом мені так це набридло. Але як всі діти, я любив малювати. Мама побачила, що це в мене виходить і подала ідею завести мене в художню школу ім. Олекси Новаківського на пробне заняття. Я відвідував її до 9 класу. Після цього я вступив до коледжу імені Івана Труша, де обрав відділ кераміки. Я, звичайно, хотів бути живописцем. Але йшов із думкою що, вивчаючи цей напрям мистецтва, навчусь робити ще щось. Це стало для мене відкриттям.
"Якщо б я не почав порушувати правила, не розвивав би себе, то випустився би з коледжу без власного стилю".
Коледж імені Івана Труша - академічна школа, отже, там є свої канони. Я думав, що вже на другому курсі матиму більше свободи, нам дозволятимуть робити і те, і інше. Але ти ходиш і розумієш: базові знання потрібні, але доходить до того, що робиш так, як усі.

Пригадую момент початку мого творчого життя. Це було декоративне завдання: ми малювали натюрморт, куди потім доставляли гіпсові фігури. Впродовж роботи щось мені пішло не так. Я забрав картину додому, щоб там її домалювати. Вирішив зробити Давидові (шедевр епохи Відродження авторства Мікеланджело - ред.) зелені очі (сміється).

Після того мені завжди хотілось чинити наперекір. Хоча знав, що за такі порушення мої роботи оцінять у максимум 7-8 балів, що я не матиму відмінних оцінок. Проте розумів: не почну робити щось по-своєму, - не розвиватимусь. Якщо би цього не робив, то випустився би з коледжу так, як усі, не виробивши свого стилю. Мабуть, творчо я почав працювати, будучи третьокурсником - вдома пробував малювати щось своє.

Навчаючись та формуючи свій стиль, я паралельно думав, як заробити гроші. На першому курсі батьки купили мені фотоапарат. З ним ходив і знимкував усе, що бачив, потім знімав постановки. Мені це настільки сподобалось, що навіть перша моя виставка була з фото, а не картинна. Потім таке захоплення трансформувалось у відео. В мого брата Остапа є власна група ("Патриція" - ред.) й одного разу він сказав, що їм треба знімати кліп. Тато й мама придбали мені відеокамеру "Panasonic", яка на той час коштувала 4000 тисячі доларів! Знаєте, це ж треба було так вірити у своїх дітей, щоби спочатку купити їм недешевий фотоапарат, а згодом ще й камеру...Спочатку я того не розумів, але коли самотужки відкладав зароблені гроші на мінімальний об'єктив, комп'ютер та інший фотоапарат, то усвідомив.

Я розумів: якщо мої картини почнуть продаватись, то це буде нескоро. Однак не думав давати собі двадцять років на розвиток, потім аж у 35 робити виставки... Тому і ставив перед собою максимальні завдання. Але все ж, весь свій час вкладав у відеозйомку й монтажі. Так, це швидко дало свої плоди, адже більшість замовлень були комерційними й мені за них добре платили.

Проте малював я тільки тоді, коли мав вільну хвилину. Через це дратувався і відчував: моя енергія виходить неправильно. Коли ж продав першу картину, потім другу й третю, то щось змінювалось: я розумів, що хочу зав'язувати з відео. Адже набирав все більше зйомок, жертвував на них час, який міг присвятити улюбленій справі.
"Коли я продав перші картини, то зрозумів, що з відео потрібно зав'язувати. Через це я жертвував час, який би міг присвятити малюванню"
Зі своїми друзями з коледжу я ходив на виставки викладачів та інших митців. Ми могли спитати в них, хто і як працює, це надихало на створення чогось свого та нового. Коли я намалював перші 20 робіт, то не був упевнений, що варто виставлятись. А коли набрався такої сміливості, то думав, що буде простіше, якщо матимемо групу зі всіх курсів. Ми хотіли написати в усі галереї України. Я також звернувся до кількох мистецьких закладів, але жодної відповіді не отримав. Це злило, в таких випадках думаєш: "Чому? Я ж можу!" І продовжував малювати. У 2012 році я побачив по телевізору ролик про відкриття "SLAVA FROLOVA-GROUP" (Фонд розвитку та підтримки молодого мистецтва України - ред.) і подумав: "Круто! Вони ж єдині, хто залучає до себе молодих художників. Це ж шанс засвітитись!" і одразу відшукав їх у мережі, написав на скриньку. Минуло небагато часу, коли мені відповіли, що мої роботи їм сподобались!

Вони заїжджали у Львів та влаштовували тут відбір для подальшої співпраці. Тоді я намалював "Пінгвінів" і "Фламінго" й поніс їх до Слави (Слава Фролова - засновниця "SLAVA FROLOVA-GROUP") в Палац Мистецтв. Їй дуже сподобалось. Згодом дізнався, що зі свого коледжу був єдиним, хто пройшов цей відбір, відтак активно почав виставлятись у Львові, Харкові та інших містах.
Чоловіка на одній зі своїх картин я малював із тата. Проте якось помітив, що живіт на полотні "зменшується" - батько вирішив його поправити! Пригадую, що тоді я був дуже злий. А от коли за пристойну суму продав свою першу роботу, то тато перестав мені радити й щось там домальовувати (сміється). Мама ж ставилась до мого мистецтва як до чогось, що так і має бути.

Загалом у моїй творчості є кілька тематичних напрямів - це фігуратив, анімалістика й космос. Коли я почав виставлятись за кордоном, то у всі експозиції вкладав власні гроші. Я був учасником проекту "Ukraine Exists", що його презентували в будівлі ООН в Нью-Йорку, і розумів, яких зусиль це вартує. Через два роки (2018 рік) - виставки у Сполучених Штатах Америки: мені вдалось організувати експозицію "Warming" в Українському національному музеї Чикаго та "Moving Forward" ("Рух вперед") у тому ж Нью-Йорку. Я розумів, що це треба робити, адже опісля таких презентацій до тебе зовсім по-іншому ставляться. У мене була, так би мовити, тема: не хотів стати відомим у 40 чи 50 років. Для мене це так: час є уже, момент є вже, я працюю, виставляюсь і продаюсь.
Коли Сашко Хрипливий із Чикаго написав про організацію моєї виставки, то я робив документи аж на 58 картин! Найважче було з пакуванням: батько допоміг мені познімати всі полотна (розмір деяких - 150X150 сантиметрів) і купив пластмасову водостічну трубу, щоб туди їх помістити. І от з таким "тубусом" я полетів у Нью-Йорк! Він виглядав, як ракетниця (сміється). Тому в аеропорту багато хто звернув на мене увагу. Також нам пощастило з працівницею митниці, яка відповідала за перевезення творів мистецтва через кордон. Я поставив перед нею цю трубу і дав документи на 58 робіт. Вона глянула на мене і каже: "Переглядати стільки полотен? Ви що, знущаєтесь з мене?". В Америці поліцейські також витріщались на мій "багаж", але ніхто нічого не сказав.

Щоби показати американцям полотна, їх потрібно було натягнути. Там інші розміри та стандарти й коли картина в мене, умовно кажучи, 50X70 сантиметрів, то у них немає таких підрамників. Довелось купляти й доштуковувати планки - це така дурна робота! Якби не допомога хороших знайомих на місці, виставок не було б. Вже під час експозиції і працівники Національного музею в Чикаго, і самі відвідувачі не дивились на мене так, мовляв: "О, приїхав якийсь малий!" Усім подобались роботи зі серії «Warming» («Потепління»), зокрема фламінго й пінгвіни, які є ефектними та яскравими. У Нью-Йорку більшістю відвідувачів були американці - десь так 70%, решту - українці. В Чикаго ж навпаки - більше українців. На мій погляд, виставки в обох містах пройшли успішно: були хороші відгуки та продажі, ми одразу забронювали дату на рік уперед. Тому 4 жовтня знову там виставлятимусь.
Щоб тебе побачили, треба зрозуміти, чого саме ти боїшся і що саме зупиняє. Свого часу я не до кінця був упевнений, що мої роботи комусь будуть подобатись. Головне - повірити в себе і займатись якимись штуками поступово, бо ніхто не робитиме це за тебе. В мене було багато моментів, які один за одним приводили до чогось більшого. Наприклад, один викладач, який побачив роботи у мене вдома, зі скептичним виразом обличчя спитав: "Це що, продається?" І я відповідав: "Так!" Подібні ситуації вчергове мотивували мене займатись моєю справою. Аби кудись потрапити, варто також мати портфоліо. Його я зробив у 2014 році і з того часу активно розносив галереями. Каталог був великий, десь на сторінок 50, я робив його для Америки, щоб мати там що показати.
"Щоби тебе побачили, треба зрозуміти, чого ти хочеш і що саме тебе зупиняє"
Наразі я не бачу якихось кроків у галерейному житті України. Досвід із ними у мене був невдалий - багато не надто приємних моментів стопорили мене, відкидали на крок назад. Але такі випадки давали мені вдвічі більше: я зробив висновки, що із тим чи іншим закладом співпрацювати не буду. Уявіть собі, з деяких галерей я навіть не міг забрати картини, щоб поїхати з ними в Америку!

Щодо арт-ринку, то він у нас існує. Але тільки в Києві. Там постійно організовують виставки, зокрема іноземних художників, кожна галерея має свою публіку та колекціонерів. Якось я хотів організувати експозицію у Львові, проте галерей тут, у приміщення яких можна було б вмістити мої роботи, на пальцях порахувати. Звичайно, є заклади, які позиціонують себе як арт-ресторани, але той період я вже пройшов. Набагато цікавішим для мене є досліджувати, що і кого цікавить у моїх роботах, хто саме їх купує. Скажу, що у Львові найбільше моїх полотен купують айтішники - вони справжні поціновувачі такого мистецтва (сміється).

Придбати картини можна і в соцмережах, і написати мені приватно, а також віднайти на сайті британської галереї "Art-Science". Там містяться й рецензії на картини, і ціни. Наразі найбільша вартість однієї з них, по-моєму, 11 тисяч доларів. Так, у доларах. Одного разу я віз картину вже на продаж, але люди думали, що ціна була гривнева. Я злився, але водночас це було кумедно.