Я народився та ріс у сім'ї музикантів. Батьки не надто наполягали на тому, щоб я також ним став. Але мій брат Остап був скрипалем, мені хотілось у всьому його наслідувати. На скрипці я грав два класи, спочатку вдавалось, але згодом мені так це набридло. Але як всі діти, я любив малювати. Мама побачила, що це в мене виходить і подала ідею завести мене в художню школу ім. Олекси Новаківського на пробне заняття. Я відвідував її до 9 класу. Після цього я вступив до коледжу імені Івана Труша, де обрав відділ кераміки. Я, звичайно, хотів бути живописцем. Але йшов із думкою що, вивчаючи цей напрям мистецтва, навчусь робити ще щось. Це стало для мене відкриттям.

Навчаючись та формуючи свій стиль, я паралельно думав, як заробити гроші. На першому курсі батьки купили мені фотоапарат. З ним ходив і знимкував усе, що бачив, потім знімав постановки. Мені це настільки сподобалось, що навіть перша моя виставка була з фото, а не картинна. Потім таке захоплення трансформувалось у відео. В мого брата Остапа є власна група ("Патриція" - ред.) й одного разу він сказав, що їм треба знімати кліп. Тато й мама придбали мені відеокамеру "Panasonic", яка на той час коштувала 4000 тисячі доларів! Знаєте, це ж треба було так вірити у своїх дітей, щоби спочатку купити їм недешевий фотоапарат, а згодом ще й камеру...Спочатку я того не розумів, але коли самотужки відкладав зароблені гроші на мінімальний об'єктив, комп'ютер та інший фотоапарат, то усвідомив.

Я розумів: якщо мої картини почнуть продаватись, то це буде нескоро. Однак не думав давати собі двадцять років на розвиток, потім аж у 35 робити виставки... Тому і ставив перед собою максимальні завдання. Але все ж, весь свій час вкладав у відеозйомку й монтажі. Так, це швидко дало свої плоди, адже більшість замовлень були комерційними й мені за них добре платили.

Проте малював я тільки тоді, коли мав вільну хвилину. Через це дратувався і відчував: моя енергія виходить неправильно. Коли ж продав першу картину, потім другу й третю, то щось змінювалось: я розумів, що хочу зав'язувати з відео. Адже набирав все більше зйомок, жертвував на них час, який міг присвятити улюбленій справі.

Зі своїми друзями з коледжу я ходив на виставки викладачів та інших митців. Ми могли спитати в них, хто і як працює, це надихало на створення чогось свого та нового. Коли я намалював перші 20 робіт, то не був упевнений, що варто виставлятись. А коли набрався такої сміливості, то думав, що буде простіше, якщо матимемо групу зі всіх курсів. Ми хотіли написати в усі галереї України. Я також звернувся до кількох мистецьких закладів, але жодної відповіді не отримав. Це злило, в таких випадках думаєш: "Чому? Я ж можу!" І продовжував малювати. У 2012 році я побачив по телевізору ролик про відкриття "SLAVA FROLOVA-GROUP" (Фонд розвитку та підтримки молодого мистецтва України - ред.) і подумав: "Круто! Вони ж єдині, хто залучає до себе молодих художників. Це ж шанс засвітитись!" і одразу відшукав їх у мережі, написав на скриньку. Минуло небагато часу, коли мені відповіли, що мої роботи їм сподобались!

Вони заїжджали у Львів та влаштовували тут відбір для подальшої співпраці. Тоді я намалював "Пінгвінів" і "Фламінго" й поніс їх до Слави (Слава Фролова - засновниця "SLAVA FROLOVA-GROUP") в Палац Мистецтв. Їй дуже сподобалось. Згодом дізнався, що зі свого коледжу був єдиним, хто пройшов цей відбір, відтак активно почав виставлятись у Львові, Харкові та інших містах.

Чоловіка на одній зі своїх картин я малював із тата. Проте якось помітив, що живіт на полотні "зменшується" - батько вирішив його поправити! Пригадую, що тоді я був дуже злий. А от коли за пристойну суму продав свою першу роботу, то тато перестав мені радити й щось там домальовувати (сміється). Мама ж ставилась до мого мистецтва як до чогось, що так і має бути.

Загалом у моїй творчості є кілька тематичних напрямів - це фігуратив, анімалістика й космос. Коли я почав виставлятись за кордоном, то у всі експозиції вкладав власні гроші. Я був учасником проекту "Ukraine Exists", що його презентували в будівлі ООН в Нью-Йорку, і розумів, яких зусиль це вартує. Через два роки (2018 рік) - виставки у Сполучених Штатах Америки: мені вдалось організувати експозицію "Warming" в Українському національному музеї Чикаго та "Moving Forward" ("Рух вперед") у тому ж Нью-Йорку. Я розумів, що це треба робити, адже опісля таких презентацій до тебе зовсім по-іншому ставляться. У мене була, так би мовити, тема: не хотів стати відомим у 40 чи 50 років. Для мене це так: час є уже, момент є вже, я працюю, виставляюсь і продаюсь.

Коли Сашко Хрипливий із Чикаго написав про організацію моєї виставки, то я робив документи аж на 58 картин! Найважче було з пакуванням: батько допоміг мені познімати всі полотна (розмір деяких - 150X150 сантиметрів) і купив пластмасову водостічну трубу, щоб туди їх помістити. І от з таким "тубусом" я полетів у Нью-Йорк! Він виглядав, як ракетниця (сміється). Тому в аеропорту багато хто звернув на мене увагу. Також нам пощастило з працівницею митниці, яка відповідала за перевезення творів мистецтва через кордон. Я поставив перед нею цю трубу і дав документи на 58 робіт. Вона глянула на мене і каже: "Переглядати стільки полотен? Ви що, знущаєтесь з мене?". В Америці поліцейські також витріщались на мій "багаж", але ніхто нічого не сказав.

Щоби показати американцям полотна, їх потрібно було натягнути. Там інші розміри та стандарти й коли картина в мене, умовно кажучи, 50X70 сантиметрів, то у них немає таких підрамників. Довелось купляти й доштуковувати планки - це така дурна робота! Якби не допомога хороших знайомих на місці, виставок не було б. Вже під час експозиції і працівники Національного музею в Чикаго, і самі відвідувачі не дивились на мене так, мовляв: "О, приїхав якийсь малий!" Усім подобались роботи зі серії «Warming» («Потепління»), зокрема фламінго й пінгвіни, які є ефектними та яскравими. У Нью-Йорку більшістю відвідувачів були американці - десь так 70%, решту - українці. В Чикаго ж навпаки - більше українців. На мій погляд, виставки в обох містах пройшли успішно: були хороші відгуки та продажі, ми одразу забронювали дату на рік уперед. Тому 4 жовтня знову там виставлятимусь.

Щоб тебе побачили, треба зрозуміти, чого саме ти боїшся і що саме зупиняє. Свого часу я не до кінця був упевнений, що мої роботи комусь будуть подобатись. Головне - повірити в себе і займатись якимись штуками поступово, бо ніхто не робитиме це за тебе. В мене було багато моментів, які один за одним приводили до чогось більшого. Наприклад, один викладач, який побачив роботи у мене вдома, зі скептичним виразом обличчя спитав: "Це що, продається?" І я відповідав: "Так!" Подібні ситуації вчергове мотивували мене займатись моєю справою. Аби кудись потрапити, варто також мати портфоліо. Його я зробив у 2014 році і з того часу активно розносив галереями. Каталог був великий, десь на сторінок 50, я робив його для Америки, щоб мати там що показати.