Туалетна справа
від стародавніх до сучасних вбиралень
Що ви знаєте про туалет?
Ця тема настільки делікатна та дивна, що ми, напевно, навіть не задумувалися, коли ж насправді виник прапрародич сучасної туалетної кімнати. Насправді згадок про туалет – приміщення або всього, що з ним пов'язано, – є дуже мало. І це зрозуміло. Хто ж про таке хоче писати чи говорити?!
Але проблеми сучасного громадського туалету, тобто його відсутності в сучасних українських мегаполісах, змушують нас звернутися до витоків і подивитися аж у корінь туалетної справи.
Найдавнішими санітарно-гігієнічними спорудами можна вважати ванні й туалетні кімнати в Мохенджо-Даро, де чотири тисячоліття тому вже існували комплексні, добре організовані системи відводу води й відходів. Мохендж-Даро – це стародавнє місто цивілізації долини Інду, яке виникло близько 2600 року до нашої ери. Розташоване воно в Пакистані, у провінції Сінд. Вважають, що саме тут містилася перша згадка про туалет як яму і про саму систему каналізування.
А от туалет, який нагадує сучасний, тобто на якому з комфортом можна сидіти, теж виник у той самий час або й давніше, адже перші згадки про нього знайшли археологи під час розкопок шумерського міста й датують його тим же 2600 р. до н.е. Як стверджують історики, його спорудили для тодішньої цариці, яка вважала, що монархам не личить відвідувати туалетні ями. До речі, сидячі туалети або ж їх фрагменти були і в Шотландії, і в Єгипті. Та найбільше збережених туалетних кімнат та каналізацій знаходили під час розкопок міст Древнього Риму.
У громадський туалет стародавні римляни ходили не лише за потребою – він був центром філософських бесід, тут укладали угоди і призначали зустрічі. Шановані, заможні жителі міста й сам градоначальник у вбиральні мали свої стільці. Туалети були зроблені з мармуру, тому часто сидіння було прохолодним. Тож аби вельможні пани чи пані не відчували дискомфорту, перед їхнім приходом раби зігрівали сидіння власним тілом.
Сидіння в римському громадському туалеті були розташовані по периметру приміщення, а фекалії надходили до спеціально підведених каналів, якими постійно текла вода. До речі, римська каналізаційна система могла похвалитися грамотним інженерним рішенням, її вважали однією з найдосконаліших. Однак, утилізували нечистоти досить примітивним способом: вода змивала їх у найближчу річку.
Потрібно зауважити, що відвідування римських туалетів було справою аж ніяк не дешевою і доступною лише для найзабезпеченіших верств суспільства. Бідніші люди користувалися встановленими на вулицях Рима посудинами, які опорожнювали й вичищали спеціальні люди, що отримували за свою роботу великі гроші.
Львів у середньовіччі не був винятком. Туалету як такого тут теж не існувало
Проте позитивний досвід Римської імперії у створенні громадських туалетів з невідомої причини був забутий. Середньовічна Європа в цій справі була відкинута в доісторичний період. Львів у середньовіччі не був винятком. Туалету як такого тут теж не існувало, тому нинішнє місто, яке пахне кавою й шоколадом, тоді точно мало інший «аромат». Павло Іванюк, професійний екскурсовод, зізнається, що часто його колеги придумують різні небилиці, цікаві для туристів, частково правдиві, але з деякими домислами.
Львів став першим містом,
яке каналізували і яке мало свій водогін
Нерідко можна почути розповідь, що у Львові вельможі мали своїх наймитів, і коли виходили в місто, ці наймити завжди йшли попереду, вони могли голосно гукати, що йде пан, або ж уважно спостерігати за вікнами, адже часто вміст нічного горщика міг опинитися на перехожому, бо не прийнято було виливати нечистоти в рів біля будинків. Але чи довго так було? Невідомо, адже в Україні саме Львів став першим містом, яке каналізували і яке мало свій водогін. А після появи цих благ цивілізації можна говорити й про першу в Україні громадську вбиральню на площі Ринок.
Хоча перший туалет з'явився не у Львові, а в далекій Британії у 16 столітті. Саме його конструкція і є прототипом того, який тепер є в наших домівках. Історія пов'язана з королевою Англії Єлизаветою І. Свого часу вона приїздила на гостини в один із маєтків свого хрещеника, поета та державного діяча сера Джона Харінгтона.
Коли зайшла до туалету (а на той час це була звичайна вигрібна яма), він виявився недостатньо чистим. Гидлива Єлизавета відразу покинула маєток. Харінгтона це засмутило, і за рік він винайшов зливний бачок та унітаз і запросив королеву на оглядини.
Коли зайшла до туалету (а на той час це була звичайна вигрібна яма), він виявився недостатньо чистим. Гидлива Єлизавета відразу покинула маєток. Харінгтона це засмутило, і за рік він винайшов зливний бачок та унітаз і запросив королеву на оглядини.
«Для чого це?» – здивувалася королева. «Натисніть на важіль», – відповів гордий своїм витвором Джон. Вода полилася донизу, омиваючи сидіння.
У туалеті вона побачила акваріум, встановлений над білосніжною порцеляновою чашею. Риби в ньому не було, лише водорості. «Для чого це?» – здивувалася королева. «Натисніть на важіль», – відповів гордий своїм витвором Джон. Вода полилася донизу, омиваючи сидіння. Так у 1596 році сер Харінгтон продемонстрував королеві свій винахід – перший у світі ватерклозет. Єлизавета наказала облаштувати такий самий і у своєму палаці. А в нагороду Харінгтон попросив у королеви патент на нововведення й описав свій винахід у книзі «Метаморфози Аякса», не забуваючи перерахувати всі використані матеріали та ціни на них. Перший ватерклозет коштував 30 шилінгів та 6 пенсів.
Розквіт громадських туалетів розпочався в Україні у період швидкої індустріалізації радянської доби. Будували нові міста, нові квартали, і радянські архітектори, звичайно, закладали в них наявність громадської вбиральні. Але з часом їх обслуговування стало занадто дорогим для міської скарбниці, а оплата за туалет (хоча й коштувала копійки) стала недоступною для українців, тож вбиральні, які розвалювалися, почали закривати.
Відсутність туалетів дуже відчули в туристичному Львові: загиджені брами старовинних будинків центральної частини – це не жарти. Мешканці рятувалися, як могли: зачиняли брами на замки. Але тоді для цих потреб почали використовувати парки. Відновити громадські вбиральні – справа не з дешевих, тож у Львові ситуацію вирішили по-іншому: міська влада просто домовилася з місцевими закладами харчування про те, що туристів до туалету впускають або безкоштовно, або за невелику плату.
Туалети зникли, а потреба в них – ні. У Сумах, наприклад, на 300 тисяч населення лише 3 громадські вбиральні, найстаріша, звичайно, у центрі міста. Щоб сходити сюди, слід заплатити три гривні. Звичайно, вбиральня – не салон, але досить пристойна. З інших двох безкоштовних одна схожа на вигрібну яму, а друга просто зачинена.
Обидві вони розташовані в одному з найбільших міських парків. У міській раді в цьому проблеми не вбачають. Запевняють, що місто Суми – європейське, тож проблему пропонують вирішувати по-європейськи – ходити до місцевих кафе та ресторанів. Та якщо вірити місцевим, то туалети в закладах харчування на замку, і просто будь-кому зайти з вулиці туди не можна, їх відчиняють лише для відвідувачів. Також у департаменті інфраструктури міста не приховують, що грошей на покращання ситуації в бюджеті не передбачено та й таке питання найближчим часом розглядати не планують.
ЗВИЧАЙНО, У РАДЯНСЬКІ ЧАСИ ІСНУВАЛИ НОРМИ,
СКІЛЬКИ ТРЕБА ТУАЛЕТІВ НА 10 ТИСЯЧ НАСЕЛЕННЯ, ВРАХОВУЮЧИ ЦЕ, Й ЗВОДИЛИ КВАРТАЛИ.
Зараз забудова українських міст є трохи іншою. Є спальні масиви, майже немає промислових, зате є великі бізнес-квартали, де щодня проходять тисячі осіб, а якщо це ще й туристичне місто, то цифра знову ж таки зростає. Ігнорувати такі ситуації не можна. Це не критично, але це одна з вимог нової урбаністики. Біотуалети та кабінки – вирішення проблеми для величезного потоку людей, але є ще маломобільні групи населення, для яких туди просто нереально потрапити, тож громадські вбиральні, продумані та вдосконалені, мають бути розташовані не тільки в центральній частині міста, але й у міських парках та зонах розваг.
У Тернополі, наприклад, люди навіть подали проект побудови туалету на громадський бюджет. Вартість його – 300 тисяч. Тернополяни хотіли розмістити вбиральню в одному з парків міста. «У парку є лише біотуалети, у яких не забезпечений доступ маломобільних груп населення, і ними не можуть користуватися мами з маленькими дітьми», – зазначає автор проекту Анастасія Джула.
Встановити туалет пропонують у гідропарку «Топільче». Там має бути універсальна кабінка для маломобільних груп населення, пеленальний столик для немовлят, жіноча та чоловіча кабінки, а також технічне приміщення. Окрім цього, зазначає автор, у холодну пору року у вбиральні має бути забезпечений підігрів приміщення, а всі сантехнічні прилади повинні бути антивандальними.
Проект тернополяни підтримали,
але громадський туалет вирішили облаштувати за ці кошти не в гідропарку «Топільче», а на вулиці Чорновола, що ближче до центральної частини міста. Взагалі в міських парках Тернополя є 6 громадських вбиралень, дві з них закриті на капітальний ремонт. У мерії обіцяють, що їх відкриють найближчим часом, бо ремонт уже закінчують.
Одеса – одне з найбільш туристичних міст України
Свою проблему з туалетами вирішують просто – ставлять біокабінки й добудовують нові. Якщо вірити міській владі, то в перспективі у них 31 туалет, зручний і для маломобільних груп. Щоправда, зараз функціонує лише 20. Також чиновники Одеської міської ради запевняють, що туалети ставлять не хаотично, а вивчають попит.
Але як би не старалися в Одесі чи в Тернополі, що б не придумали у Львові чи в Києві, проблема все одно існує. У Європі ж її вирішують швидко: встановлюють маленькі туалети, інколи чудернацькі й вигадливі.
Наприклад, в Амстердамі стоять у центрі міста звичайні пісуари, перегороджені невеликими стінками. Зазвичай громадська вбиральня – місце, де не хочеться перебувати жодної зайвої хвилини.
У Японії ж туалети, здається, є окремим видом мистецтва. Різноманітність споруд вражає. Це і будинок, і стовбур дерева, і букви. Переважає футуристичний стиль. Бувають навіть вбиральні у формі людських голів. Це викликає неоднозначні враження, враховуючи головну функцію будівель.
У Парижі встановили туалет зі скла, тобто всередині видно все, що відбувається зовні, але з вулиці – нічого. Форма й вигляд – лише вияв фантазії, яку можна використати, аби клозет органічно вписати в довколишній ареал.
Але скільки б ми не говорили про відсутність туалетів, фактів це не змінить. До цієї санітарної проблеми привертали увагу сотні людей і досі це роблять, наприклад, придумали Всесвітній день туалету. Його заснували у 2001 році на міжнародній конференції в Сінгапурі. Саме тоді експерти туалетної справи з 200 країн створили туалетну Світову організацію торгівлі (СОТ), яка проголосила нове професійне свято. Уперше цю дату світ відзначив 19 листопада 2007 року й відтоді святкує її щороку.
А 5 вересня 2007 року навіть був відкритий один із найбільш незвичайних музеїв Києва – Музей історії туалету. Незважаючи на це, 39 % населення Землі, або понад 2,6 млрд осіб, живуть у будинках без туалетів та інших санітарно-технічних зручностей.
При цьому з 1990 року кількість людей, які використовують практику відкритої дефекації, скоротилася на 168 млн осіб. Проте це явище, як і раніше, значно поширене у країнах Південної Азії. У цьому регіоні 44 % населення живуть без туалетів. При цьому сім із десяти осіб, які не забезпечені елементарними санітарними зручностями, – сільські жителі.