Чуда не сталося... „Зранку після виборів” країна побачила біля владного керма ті ж самі фізіономії та дізналася, що „переможців” від „переможених” відділяє до смішного мізерна відстань. Попереду нескінчені судові й пропагандистські війни, коаліційні фарси, нестабільне урядування...
Але то все - для політиків. Для непричетних до влади, але небайдужих до долі нації та країни громадян підсумок виборів полягає зовсім в іншому. Країна таки розколота! Різні сектори її громадянства плекають не просто різні політичні орієнтації, а й протилежні уявлення про напрямки подальшого розвитку України; про те, що для їхньої держави є благом, а що - злом, ба, навіть про саму природу цієї держави. Ці сектори громадянства є сталими у своїх політичних уподобаннях та відпірними на ідейні та емоційні імпульси, що виходять з протилежних секторів. При тому в середовищах представників кожного сектора панують знижувально-спотворені уявлення про потенціал їхніх візаві та причини „інакшості" останніх. Відтак представники цих середовищ плекають ілюзію досяжності „остаточної перемоги" над своїми опонентами й, навіть сідаючи за столи переговорів з ними, щосили прагнуть „поставити своє зверху".
Все це має сумні наслідки для українського суспільства. Країна застрягла на роздоріжжі історичного вибору й дедалі безнадійніше відстає від передових націй та виявляє свою неадекватність викликам глобалізованого світу. Нація деморалізована; щораз більша кількість громадян країни шукає свої перспективи поза її межами, а у світовому співтоваристві посилюється тенденція до ізоляції нашої держави, як потенційного джерела нестабільності.
Сепаратистські інтенції можуть мати певне виправдання, коли між різними частинами населення країни існує цивілізаційна незбіжність, надто коли одна з цих частин „засіла в глухому куті" історичного поступу, тоді як друга виказує здатність виборсатися з нього. Однак антагоністично орієнтовані сектори українського громадянства належать до єдиного цивілізаційного типу й провадять однаковий спосіб існування. В усіх регіонах України однаково неподільно панує цивілізація експлуатації й здирництва, соціальної несправедливості й корупції, брехні й насильства; цивілізація забльованих під'їздів, пощерблених доріг, засмічених водойм, тотального хамства. „Помаранчеві" й „біло-сині" адміністрації однаково невтомно вправляються в кумівстві, авторитаризмі, правовому нігілізмі, непрофесійності прийняття рішень.
Відтак внутрішньоукраїнський конфлікт в очах стороннього спостерігача виглядає банальною й безглуздою сваркою між бантустанами. Що мусить думати раціональний європеєць, спостерігаючи, приміром, завзяте перетягування „мовної линви" між політиками „західної" та „східної" орієнтацій, тоді як реально в країні повсюдно домінують зросійщений маскульт та зросійщені ЗМІ й у жодному регіоні не роблять спроб підважити це домінування? Що він присутній при черговій виставі українського театру абсурду?.. На біду, такий погляд залишається недоступним переважній більшості наших співвітчизників, які силою розвитку подій опинилися „всередині ситуації", а не поза нею.
Якщо не так давно громадськість мала підстави звинувачувати в роздмухуванні розкольницьких настроїв насамперед „біло-синіх" політиків, то сьогодні ці звинувачення можна адресувати всім головним учасникам політичної гри. Скажемо чесно: основні українські політичні потуги сформувалися як упереваж регіональні й мобілізують свій електорат педалюванням насамперед тих ідей, що викликають несприйняття решти громадянства. Не є секретом, що українська політика давно перетворилася на різновид бізнесу, в якому змагання за голоси виборців у „чужих" регіонах приносить вбогі та непевні елекційні дивіденди. Тож у ближчому майбутньому на тлі значних ідеологічних розбіжностей між Заходом і Сходом країни роль політиків залишатиметься радше деструктивною.
Відтак особливого значення набуває питання про ставлення українських інтелектуалів до проблеми розколу. Фактично ця спільнота теж розколота і теж демонструє „недобачання" своїх візаві та нерозуміння їхніх рацій. Зокрема, не може не тривожити неадекватність оцінки реалій українського Сходу інтелектуалами демократичної орієнтації.
Як відомо, класичне західне сходознавство довший час вивчало не так Схід, як сукупність самобутніх і саморозвиваних спільнот та культур, як „Схід очима Заходу", крізь призму західного сприйняття й у світлі „самозрозумілого" уявлення про вищість європейської культури над будь-якими тубільними. Знадобилися довгі десятиліття, аби наукове співтовариство принаймні відрефлектувало ситуацію та перестало толерувати відвертий європоцентризм.
Бентежить очевидна схожість із описаною ситуації в сучасному українському демократичному „сходознавстві". Так, значна частина демократично налаштованих політиків та інтелектуалів сприймає терени Півдня-Сходу, де мешкає добряча половина населення країни (в тому числі зо 2/3 всіх українців із вищою освітою та мешканців великих міст), що продукує понад 3/4 загальнонаціонального ВВП, як маргінальний додаток до „справжньої" України. „Людина Сходу" є для багатьох демократів не самобутнім соціальним типом, а недорозвинутим чи зіпсутим різновидом „правильного українця". Навіть ті одинокі інтелектуали, які, духовно належачи до націонал-демократичної спільноти, систематично досліджують Східну Україну, розглядають останню радше як виклик згаданій спільноті, ніж як самостійний об'єкт дослідницького інтересу.
Важко, приміром, сприймати як уповні наукову публікацію в серйозному аналітичному виданні, що її автори, досліджуючи особливості донбаського менталітету, виявляють... лише негативні його риси. Або толерувати пасаж нашоукраїнського політика, котрий на зауваження колеги-регіонала про 8 млн виборців, що віддали свої голоси партії Януковича-Ахметова, починає репетувати: „8 млн обманутих, обдурених, окрадених виборців!"
Несть числа й іншим відверто дискримінаційним щодо мешканців Півдня-Сходу України висловлюванням, та й не тільки висловлюванням. Так, донецькі чи одеські школярі вивчають історію України (цілої, треба гадати) за підручниками, де перші згадки про їхні рідні терени з'являються не скоріше ХVІІІ ст. Виникає природне припущення, що до цього часу згадані терени Україною не були, а звідси - питання про те, в який спосіб Україна, котра у ХVІІІ ст. й пізніше не була самостійним суб'єктом міжнародних відносин, „придбала" ці території? Питання виглядає тим більш узасадненим, що Донбас та Одещина далі залишаються неприсутніми в тій частині шкільної історії, де йдеться про культурний розвиток України... Себто дискримінація Півдня й Сходу в сучасній Україні справді має місце, а не є штучною вигадкою московських піар-технологів!
В царині подолання кризи міжрегіональних взаємин нагальною потребою є емансипація українського інтелекту від розкольницьких упливів політикуму. Найважливіша передумова такої емансипації - перехід від кон'юнктурних до адекватних уявлень про український Схід. Національно-демократичні концепції, в яких Схід або відсутній цілковито, або ж його представлено неадекватно заводять нас у дедалі нові глухі кути. На часі - об'єднання (хай спочатку неформальне) демократично налаштованих інтелектуалів, які цікавляться „східною" проблематикою та готові її вивчати.
Без повноцінного „сходознавства" українські змагання щораз завершуватимуться тріумфами „антикризових коаліцій", якщо не „хрестоматійними" погромами українства.
Фото з сайту www.unian.net