«Я починав із великого страху», — Мирослав Маринович

Мирослав Маринович був заарештований у квітні 1977 року за «антирадянську агітацію та пропаганду». Наступної весни йому присудили сім років таборів суворого режиму і п’ять років заслання. На волю політв’язень вийшов навесні 1987-го.

У квітні 2016-го співзасновник Української Гельсінської групи, релігієзнавець, віце-ректор Українського католицького університету з питань місії виступив перед учасниками Відеоакадемії документального серіалу DOCemotion із лекцією про духовність ГУЛАГу — «надзвичайно опуклу і потужну», за його словами.

У таборі немає посередників між тобою і Богом. Там усе — просто коротке замикання. Там ти Його моментально бачиш і відчуваєш. Тож тюрма може стати великим місцем розчулення, ніжності і любові. Там, де є страждання, на них виростає духовний досвід, важливий для людини. Я спеціально вам як виклик приготував строфу з вірша російського поета Віктора Некіпєлова, мого табірного побратима:

Говорили: тюрьма — это стон озлобления!
Утверждали: она — цитадель безнадежности!
Но тюрьма — это символ любви и смирения,
Это высшая школа надежды и нежности.

Люблю ці рядки, що дуже точно передають стан душі у таборі. Хіба це можливо, щоб тюрма стала таким місцем? Можливо, але лише за однієї умови: якщо ви не несете вини перед Богом і людьми. Якщо ви скоїли злочин, цей дар не прийде.

Я хочу говорити про уроки моїх друзів, дані мені. Це є ще й моїм моральним обов’язком перед тими дисидентами, що вже відійшли. Вони для людей молодого покоління практично не існують. Їхніх аватарів нема на фейсбуку, відповідно, нема їх у нашій терепішній реальності.

Як багато важить подолання страху! Людині притаманно боятися — це її нормальний стан. Я б не довіряв людині, яка сказала б, що ніколи в житті не боялася. Але, повірте, яке це несамовите щастя, коли ви скидаєте з себе тягар страху й ідете так відверто, як би ви хотіли!

Я починав із великого страху, коли мене — студента Львівської політехніки — впіймали на якихось антирадянських висловлюваннях у гуртожитку й хотіли вигнати з інституту. Для мене це була ледь не катастрофа.

Мені поставили умову: будеш інформатором. Але я не хотів бути інформатором, не хотів говорити про своїх друзів так само, як хтось розповів про мене, не хотів продовжувати цей ланцюг.

Я почав боротьбу: спершу повільну, обережну, але щораз більшу, й закінчилась вона тим, що якось у КГБ у відповідь на грізне попередження «ну, имейте в виду, что кто не с нами, тот против нас» я відповів: добре, я буду проти вас. Гора впала з плеч разом із відчуттям, що я не маю більше чого боятись, бо оголосив їм особисту війну.

Урок Михайлини Коцюбинської, племінниці Михайла Коцюбинського.

Я познайомився з нею в Києві. Як член Української Гельсінської групи я був по-юнацькому дуже зацікавлений, щоб під нашими документами було якомога більше підписів.

Спробуйте зібрати підписи в радянський час: це не зараз, це тоді. Кожен підпис означав руйнацію чиєїсь кар’єри, якщо не життя.

Одного разу я трошечки підштовхував одну людину, щоб вона поставила свій підпис, і ця людина сказала про це Михайлині Коцюбинській.

Вона зняла слухавку й подзвонила мені. Вона сказала: «Мирославе, треба любити не людство загалом, а конкретну людину».

Це був урок на все життя.

Урок Оксани Мешко — бранки беріївського періоду, надзвичайно мужньої людини, української залізної леді.

Її судила ще сталінська трійка, і суддя, знущаючись, сказав: «ты сгорбишься, состаришься — береги свою молодость и красоту». Вона це собі запам’ятала.

«Минули роки, — розповідала вона. — Йду одного разу в Києві стара, згорблена, втомлена. І раптом назустріч іде оцей мій суддя. Я моментально випросталась: ні, він мене не побачить згорбленою!».

Вона була така гарна в момент, коли говорила про це. Це те поняття, яке часто використовувала Михайлина Коцюбинська: прямостояння людини. Людина мусить стояти прямо. Тоді вона заслуговує на повагу й самоповагу. Тоді вона є людиною повною мірою.

Одного разу 1976 року ми з Миколою Матусевичем зустріли Оксану Мешко в Києві.

«Добре, що я вас зустріла, — каже вона. — У Києві організовується Українська Гельсінська група, і нам потрібні молоді люди. Якщо хочете, під’їдьте завтра до Миколи Руденка у Кончу-Заспу й будемо мати розмову на цю тему».

Й побігла далі, а ми з Миколою почали аналізувати. На той час не було сумніву: якщо ми підемо туди, рано чи пізно буде арешт. З іншого боку, ми молоді люди — мені було двадцять сім. У такому віці хочеться поважати самого себе. Дуже не хочеться визнати, що ти покірний, що ти боїшся, що ти піддався. Ми вирішили йти. Вже потім я зрозумів і можу сказати сміливо, що це було найважливіше рішення мого життя. Цікаво, що вранці я встав, абсолютно не маючи цього відчуття, а під вечір прийняв це рішення.

Урок генерала Петра Григоренка.

Українець за походженням, він довго жив у Москві.

В один момент він дуже боровся за права кримських татар і став для них великою людиною, ледь не національним героєм.

Із наших зустрічей у Москві я пізнав істину, яка мені тоді ще в голову не приходила: не всі закони є справедливі.

Тому ми говоримо про верховенство права, а не закону. Бо якщо є верховенство закону, тоді кожен диктатор, сформувавши свою систему законів, може вас легітимно топтати.

А право, засноване на глибинних людських цінностях, не дозволяє диктатору творити закони, що їм суперечать.

Урок Левка Лук’яненка.

Ми з Матусевичем приїхали до нього до Чернігова, де він жив на засланні.

Він відбув уже п’ятнадцять років ув’язнення, тож це був «зек зі стажем».

Побачивши нас, молодих хлопців, він запитав: «ви розумієте, чим це закінчиться? Новим арештом. Ви до цього готові?».

Ми гоноровито відповіли: так, готові. Це питання і моя відповідь виявились для мене важливими.

Коли в тюрмі, КГБ чи далі в таборах ставало зовсім непереливки, я собі згадував, як сказав цьому чоловікові: так, я готовий.

Коли закриваються двері камери, один із найважливіших моментів — це мати друзів, перед якими тобі соромно зробити негідний вчинок, хай навіть вони цього не бачать.

У мене були такі люди.

Потім, коли читав щоденники акордеоніста Ігоря Завадського, якого арештували за неправдивими звинуваченнями, я натрапив на таку саму думку: виявляється, для нього так само було важливо мати друзів, перед якими не можеш схибити.

Етап — це коли тебе садять у так званий «столипін». Мене як особливо небезпечного державного злочинця посадили в окрему клітку.

Цілу ніч у поїзді з Києва до Харкова нікого не виводили в туалет. Те саме можна прочитати у спогадах Йосипа Сліпого: уявіть, як людина такого калібру переживала такі речі…

Отже, вранці оправка. Я приготував рушник, зубну щітку, пасту, мило й чекаю. Відкриваються двері клітки, солдати дивляться на мене, і один починає дико мене матюкати. Я не відразу зрозумів, у чому річ.

Згодом дійшло: його розсердило те, що я потрактував себе і далі як людину, якій потрібна особиста гігієна.

І я сказав собі: їм не вдасться мене принизити, хоч би що вони зі мною робили.

Це допомагало мені через цілі роки. Були різні способи приниження — роздягали догола, знущалися. Але я не дозволив їм позбавити мене почуття людської гідності.

• • •

Якось нас за щось у черговий раз покарали карцером. Сиділи ми в карцері по троє — четверо. Серед покараних — поет Віктор Некіпєлов. Я згадав, що наступного дня в нього День народження. Треба якось привітати, але як?

У мене з’явилась ідея: кожен напише якийсь вірш, і завтра ми спробуємо ці вірші прочитати. Ідея сподобалась: усі повідвертались один від одного, щоб не заважати творити.

Настав ранок, треба вітати. Але розмовляти з іншою камерою можна лише одним шляхом — через каналізацію. І уявіть собі ту картину: ми відкриваємо каналізаційний люк, читаємо свої вірші в цей отвір, а на кінці цього «дроту» Віктор мало не плаче від зворушення. І ми зворушені.

Й ніхто з нас не бачив того, що було перед очима, й не чув запаху, що звідти йшов.

• • •

Ви, певно, не раз чули фразу «зло надо уничтожать». Свого часу я по-філософськи розмірковував: може, в цьому і є рація. Адже це зло, тож його треба знищити.

І ось я потрапив до камери в харківській пересильній тюрмі з одним кримінальним злочинцем. Ми, як заведено, починаємо обмінюватись історіями: хто за що сів. Він розповідає, як у Кишиневі був жахливий чоловік, який усіх дратував: «я взял бутылку, стукнул его по голове и убил».

Дивиться на мене й додає: «ну, зло ведь надо уничтожать». Відтоді я не терплю цієї фрази.

Не тільки тому, що вона суперечить християнству. Я одразу бачу вбивцю, який дуже просто реалізував цю формулу.

Якщо ми почнемо знищувати зло, ми знищимо одне одного, бо зло є в кожному з нас. Тоді не буде цивілізації.

Моя перша табірна спокуса.

Тоді мене ще не випустили в табір, але вже привезли на його територію і час від часу виводили на прогулянку.

Під час однієї прогулянки відчинилась кватирка в будиночку, в неї просунулись губи і я почув: «Я Семен Глузман, а вы кто?».

Я відповів, а він: «Знаете ли вы, что все члены Хельсинкских групп выдвинуты на соискание Нобелевской премии мира?»

Ми ще про щось поговорили, а тоді я зайшов до камери й відчув дуже цікаву дію цієї отрути слави. Я почав думати, «чи не треба груди розширювати» до того, як мені присвоять Нобелівську премію.

Випустять мене чи не випустять? А як це буде виглядати, коли вручатимуть? А за кілька днів мені стало смішно з самого себе.

Коли пізніше мене випустили в зону, прийшла інформація, що Нобелівську премію миру 1978 року присвоїли Анвару Садату та Менахему Бегіну, на мене це не вплинуло.

Це було наче щеплення: в організм запустили трошечки хвороби, щоб він виробив антитіла. Господь мені таке щеплення зробив, і більше я не мав проблем зі спокусою слави.

Урок Євгена Сверстюка.

Коли їхав до табору, то уявляв собі, що там лише святі люди. Я страшенно хотів зустрітись із тими дисидентами, чиї імена чув по радіо.

Але в таборі побачив замкнене середовище, де дуже часто виникали конфлікти.

Одного разу ми гуляли з Євгеном Сверстюком, коли до нас підбіг один хлопчина і питає, як вирішити черговий конфлікт.

Сверстюк відповідає: «Ну, как решить? На основе Евангелия».

І в мене, і в цього хлопця відвисла щелепа. Як можна те, що для неділі, що для чогось дуже далекого, прикласти до реального життя? Це абсурд!

Потім ми ще багато про це говорили і я пробував сам. Для мене табір був великим досвідом того, як євангельскі принципи можна втілити в життя.

Урок двох вояків УПА.

Іще перед судом, у Києві, коли прокурор мене запитав, яку я мету собі ставлю на час перебування в таборі, я сказав: «не озлобитися».

Сам не знаю, чому, але я дуже точно сформулював завдання людини, що потрапляє в ситуацію випробувань. Я бачив двох вояків УПА, що по-різному реагували на ці випробування.

Один знищив себе ненавистю: його буквально трусило від кожного слова адміністрації.

Другий — абсолютно світлий, приязний — не зрадив своїх принципів, але залишився нормальною людиною.

Звичайно, цей другий був мені за приклад, і я обрав саме цю модель.

Коли мої родичі приїхали на побачення, жінка, яка їх обшукувала перед кімнатою побачень, сказала: «да, ваш сын и брат такой хороший мальчик, но такой преступник!».

Це була одна з найкращих моїх характеристик: я не був агресивним, але не зраджував своїм принципам.

Була ще офіційна характеристика, яку мені раз зачитали в таборі: «отрицательно влияет на отрицательную часть осужденных».

Я сміявся і казав: «ви не знаєте алгебри, бо мінус на мінус дає плюс».

Урок Валерія Марченка.

Це український журналіст, який загинув мученицькою смертю в таборі. Він мав страшну хворобу — нефрит, йому постійно потрібне було спеціальне харчування та догляд.

Коли зона вирішила оголосити голодування в певний день, він про це знав, але його поклали до лікарні за кілька днів до цього.

Настав день голодування, але в нас змінились обставини, і ми вирішили обмежитись заявою.

За кілька днів Валерій повернувся до зони і питає: «як голодування пройшло?». А ми кажемо: не могли, з тих і тих причин не провели.

«Ну, ми ж домовились! А я голодував там, у лікарні»…

Як це вдарило по нашому сумлінні! Ми почервоніли як раки.

Валерій повівся як справжній аристократ духу.

Аристократ — це той, хто перевдягається до вечері, навіть коли сам.

А він, будучи наодинці, провів голодування.

В’язень у таборі не може перемогти адміністрацію: все передбачено так, щоб ти був завжди покараний.

Дисидентів називали наклепниками, адже ми порочили радянський суспільний і державний лад свідомо, щоб його підірвати.

Одного разу я йду зоною й бачу: стоїть відомий московський дисидент Сергій Ковальов і разом з іншими в’язнями дискутує з оперативним працівником.

Я наблизився, опер мене побачив і каже: «Идите сюда, Маринович. Вот Маринович не даст соврать».

Значить, вони знали, що творять. Знали, що переслідують невинних людей тільки за те, що вони говорили правду.

Після повернення з табору і заслання я почав працювати журналістом у дрогобицькій газеті «Галицька зоря».

Типова газета «Радянське слово», що завжди виконувала всі вказівки партійної адміністрації, з приходом у 1990 році в Галичині демократичної влади терміново змінила назву.

Але нові демократи думали вирішили «декомунізувати» газету й прислали в редакцію представника міської ради: «Ви всі працювали на комуняків, отже, вибачайтесь — я прийшов реєструвати ваші вибачення».

Першим, хто запротестував, був я. Журналісти, звичайно, були обурені, але мовчали, адже це нова влада — її треба слухати.

Тут є і приниження християнського почуття вибачення/прощення, і приниження українськості — якщо українське буде таким, то яка різниця між ним і комуністичним?

На мене дуже сердилась міська рада, але вони не могли сказати, що я не патріот України.