«Старий рік минає…»

Певна річ, чимало львів’ян незле пам’ятають ті недавні роки, коли націонал-демократично налаштовану Львівщину було перетворено на вотчину непопулярної тут СДПУ(о). Люди Медведчука «знайшли підходи» до багатьох чільних діячів місцевого бізнесу, адміністрації та політикуму, зробивши ментально ворожий до них регіон одним зі стратегічних донорів своїх партійних інтересів. Але де тепер есдеки?.. А звільнена завдяки «помаранчевій революції» від їхньої опіки Львівщина опинилася… у глибокому запіллі націонал-демократичних сил, де нічого цікавого не відбувається.

Словом, «тихо стало на тех широких полях...» І в році, що минає, нашої уваги не привернули - принаймні на міському та регіональному рівнях -  ні жодні яскраві проекти, ні нові цікаві тенденції.

Натомість набирали силу ті тенденції, які даються взнаки на наших теренах уже протягом довшого часу. Головна та найважливіша з них є доволі приємною - добробут львів'ян зростає, й то досить стрімкими темпами. Більш-менш повну та, хочеться вірити, не надто спотворену статистику цього зростання буде оприлюднено вже наступного року, тому пошлемося наразі на суто візуальні спостереження. На вулицях Львова стає дедалі тісніше від приватних автівок. Майже повсюди зводять нові будинки. Рідко якого місяця львів'ян не запрошують на відкриття чергового торговельного центру та численних банківських філій. В туристичних агенціях закордонні путівки на новорічно-різдвяні свята розкуплено ще в листопаді ...

На цьому виразному соціально-економічному тлі не може не дивувати та обставина, що жоден політичний діяч і жодна політична потуга не намагаються апелювати до теми економічного зростання. Навпаки, майже всі вони дружно вишукують «негатив» та наголошують на недоліках. Зрештою, схожі настрої панують і серед поспільства. Тема поліпшення добробуту нечасто стає предметом рефлексій, натомість повсюди чути нарікання на те, що жити стало ще важче, ще некомфортніше, ще безвідрадніше.

Така постава має свої вагомі причини. Адже економічне піднесення дотепер є вкрай «вибірковим»; значну частину громадян воно заторкнуло хіба що зростанням цін. На тлі цього піднесення ще виразніше окреслилися контрасти між багатством і бідністю, між працею та винагородою за неї, між декларованими правами та реальними (не)можливостями. Людині важко зрозуміти, чому заводи стоять, цінне обладнання йде на брухт, село спивається та вимирає, лікарі й педагоги залишаються упослідженими, натомість процвітають компрадори, ріелтори, власники цінних паперів... Крім того, економічне зростання наразі ніяк не підважило «євразійські» підвалини усталеного способу буття спільноти. Львів'яни відчувають це щоразу, коли користуються послугами нашого «ненав'язливого» сервісу, намагаються відкрити власний бізнес, влаштуватися на працю чи навчання, отримати довідку в адмінустановах або й просто перейтися щербатими асфальтівками попри стихійні смітники...

(Співвідношення «традицій» і новацій автор цих рядків відчуває щоразу, коли виходить на пробіжку. Років із десять тому вечірній крос тихими вуличками мікрорайону заспокоював і приносив неабияке задоволення. Відтоді вздовж цих вуличок повиростали приватні палаци, ними сунуть потоки автівок, їх розцвічують неоном новопосталі торговельні та розважальні заклади. Натомість дорожнє покриття дійшло до повної руйнації, а ліхтарі оголосили безстроковий страйк. Головне ж - на вулицях так само не видно бігунів, велосипедистів або інших прихильників здорового способу життя, як і за кризового лихоліття. Між тим на Заході видимим критерієм зростання добробуту є не розкішні «тачки» й котеджі, а велика кількість людей, які бігають підтюпцем чи займаються гімнастикою на свіжому повітрі...)

На тлі економічного піднесення, яке залишає багато питань відкритими, а деякі проблеми навіть загострює, набагато втішнішою виглядає ситуація з демократичними свободами наших земляків. Відвойовані в революційних битвах 2004-го, ці свободи нині ніхто не наважується обмежувати - принаймні у видимий спосіб. За умов очевидного «відкату» демократії в багатьох інших регіонах можемо пишатися таким станом речей. Якби ж наші демократичні права спиралися ще й на обов'язковий для всіх закон та невідворотність покарань за його порушення!..

У  році, який минає, ми не стали свідками резонансних призначень чи гучних відставок у верхніх ешелонах місцевої влади. Стабільність останньої трохи дивує, оскільки вересневі вибори засвідчили симптоматичну зміну політичних орієнтирів місцевої громади. На цих виборах пропрезидентська рать, навіть об'єднавши довкола себе всіх і вся, не спромоглася повторити на Львівщині свою минулорічну перемогу. «Привладний» в області НУНС зібрав трохи більше третини голосів львів'ян, тоді як половина місцевих виборців віддала перевагу слабо представленим на місцевому владному Олімпі бютівцям.

Тут є над чим замислитися аналітикам. Адже традиційно в Галичині лідерами народних симпатій були політичні потуги виразно національної орієнтації, які виводили свої партійні родоводи з доби змагань за незалежність - НРУ, УНП, УРП, КУН тощо. Підважування їхнього «єдиновладдя» в регіоні почалося не вчора, проте довший час процес цей не кидався у вічі; минулорічний успіх «Нашої України» частково ще можна було пояснити «естафетою симпатій» - адже більша частина згаданих «потуг» устигла на той час перейти під патронат Банкової... Однак сьогодні вже з певністю констатуємо завершення «рухівської» ери в політичній історії Львівщини й Галичини.

Якщо не станеться чуда, для «традиційних» національних партій та партійок єдиною альтернативою структурному злиттю з «нашими» може стати хіба безславне вимирання на маргінесі не тільки загальноукраїнського, а вже й регіонального галицького політикуму. Це, з одного боку, сумно - як і вмирання будь-якої традиції. Тим паче, що для  теперішніх фаворитів політичних симпатій наших земляків «національна ідея» є хіба декором, та аж ніяк не сенсом їхнього політичного буття... Водночас годі не визнати, що привабливий імідж, який «традиційні» львовоцентричні партії створили собі протягом двох-трьох років переднезалежницьких «бурі й натиску», потім довго й безсоромно експлуатувало обмежене коло доволі посередніх політиканів. Для цих останніх забуття - доля більш ніж заслужена.

Закономірно було очікувати, що криза «традиційної» націонал-демократії спонукає частину колись численних її прихильників переорієнтуватися на «чистий» націоналізм... Цю політичну нішу нині активно намагається заповнити ВО «Свобода» й цьогорічна виборча кампанія частково підтвердила небезплідність її зусиль. Утім, історик О.Зайцев мав рацію, стверджуючи, що «крутим» націоналістам на масову прихильність львів'ян сподіватися годі. Якщо врахувати майже повну відсутність конкуренції на правому фланзі галицького політикуму та очевидну щедрість загадкових спонсорів команди О.Тягнибока, її вельми відносний «успіх» варто трактувати радше як невдачу.

На завершення нашого стислого огляду року, який минає, варто зауважити, що ілюзія буцімто вирішальної ролі політики в суспільному житті продовжує тяжіти над уявою значної частини наших громадянськи небайдужих земляків. Мабуть через це ті багатообіцяючі громадські формації, які утворилися на хвилі післяреволюційної активності львів'ян («Опора», Громадянський форум Львова тощо) не досягнули наразі очікуваних успіхів у розбудові громадянського суспільства. Львівська спільнота залишається відтак у стані химерного синтезу демократії з євразійщиною й то - на тлі новітньої «залізної завіси», яка стрімкими темпами постає на нашому західному кордоні...

Фото з сайту artnight-lca.livejournal.com