Народжена в Івано-Франківську, Таня Малярчук – авторка чотирьох книг. Свого часу займалася телевізійною журналістикою, а тепер називає себе «справжнісіньким туніядцем». Про Франківськ, Львів, інтелектуалів, свої страхи та забобони, улюбленого кота Таня Малярчук розповіла в ексклюзивному інтерв’ю ZAXID.NET.
- Перші твої тексти написано без розділових знаків, трохи хаотично. Пізніше проза стала більш структурованою. Наскільки це залежить від душевного стану. Може, це дорослішання? Як ти це можеш пояснити?
- Навпаки. Мені здавалось, коли я писала без розділових знаків, що це дуже вже дорослий спосіб писати. І напевне він напряму залежав від душевного стану. Але я не хотіла, щоб мене якраз цим запам'ятали. Просто тоді було багато чого, що треба сказати. Аж забагато. До того я не писала якихось більших речей. Ніколи не ставилася до того серйозно, а потім якось взялася за писання.
Це було два місяці безперервних нічних сидінь за комп'ютером, і мені деколи здавалося, що моя голова тріскає, і що я не встигну взагалі нічого сказати. І тому це був якийсь такий страшний потік свідомості. Навіть швидше - це був пунктуаційний потік свідомості. Тоді мене збивали з пантелику пунктуаційні знаки. Я не могла якось сконцентруватися і якось по-іншому написати. Мені не були важливі речення, не були важливі словосполучення, це просто все текло... А пізніше я якось заспокоїлась і побачила, що все життя у мене попереду, і що це просто якийсь шлях. Тепер я маю більше часу. Властиво, я зараз нічого не роблю, тільки доглядаю за своїм котом. Зараз я маю дуже багато часу на концентрацію і вдале конструювання історії, речення, мови і так далі. Зараз не йдеться, щоб все скоріше виписати, навпаки - я хочу якомога повільніше все виговорити для себе...
- Ти сказала, що не хотіла б запам'ятатися авторкою, яка пише без розділових знаків. А якою ти хочеш запам'ятатися читачу?
- Мені здається, що мене це не турбує: чи комусь запам'ятаюся. Взагалі, хто чим може запам'ятатися? Це все якісь ефемерні штуки, зовсім непов'язані з літературою. Мені однаково. Важливо лише те, що я роблю. І як живу... Навіть більше - як живу і що живу. А не що пишу, як пишу, і кому я буду цим запам'ятовуватися.
- Два письменники у сім'ї - це важко? Страшно?.. Як це?
- Це якісь паралельні світи. Ми не перетинаємося в літературному сенсі ніяк. Я, як правило, пишу тоді, коли я сама, коли нікого немає поруч. Мій чоловік напевно теж так намагається, але йому в цьому плані все тяжче і тяжче, тому він все менше і менше пише. Можливо, я в цьому винна. Ні, в нас немає конкуренції. Ми можемо деколи сп'яну говорити про літературу, літературні процеси, про те, що чекає українську літературу, яка вона нещасна і бідна і все таке, і які причини цього. І навпаки - про очікування великого роману. Загалом на тверезу ми ніколи не говоримо про літературу.
- Читаєте шматки текстів один одного?
- Так. Завжди. Ми є редакторами один одного.
- Яке враження про себе складає Львів у твоїх думках?
- Сьогодні приїхала до Львова на якомусь дуже дивному поїзді. Такий собі поїзд-привид із назвою «Галичина». У мене справді склалося таке враження, що я повертаюся в Галичину. Львів - центр Галичини. Мені страшенно подобається галіційство. І сьогодні зранку ми їли якусь яєчню з шинкою у кафе «Червона калина», і жіночки за барною стійкою говорили оце «шь» - і це таке якесь все прекрасне, мені до вподоби. Я тут ніби в минулому.
- Львів'яни не здаються тобі «гоноровими»?
- Тема про львів'ян - це інше. Я зовсім не хотіла би про це говорити. Так, багато львів'ян тих, яких я знаю, мені не подобаються, але, Боже, я би не хотіла нікого образити. Є у них гонор такий. Причому навіть не ґонор, до речі, а гонор, це точно. Я просто недавно з цим словом стикнулася. Мені здається, що географія не впливає на людину. Або вона добра, або ні.
- Франківськ і Львів. Яке з цих міст тобі більш комфортне?
- Перший раз я приїхала до Львова на другому курсі університету. Дуже пізно насправді, зважаючи на те, що між цими містами 150 км. Я пам'ятаю цю 8 годину ранку, страшна мряка і так голодно. І так страшно зле в животі - хочеться щось з'їсти. І ця вулиця Городоцька, яка спускалася вниз, і десь там якісь неймовірні, майже як в телевізорі, ландшафти, краєвиди, якісь будинки, церкви, собори високі - все було зовсім іншим. Франківськ дуже відрізняється від Львова, але він мій рідний. І я навіть не знаю.... Це не можливо порівняти рідне і щось таке, що ти побачив, будучи вже дорослим. Мені добре в різних містах. Я люблю багато різних міст. Львів більше подібний до Кракова, аніж до Івано-Франківська, до Вроцлава, напевне. Там є таке відчуття того минулого, того, що дуже давно написав Андрухович, я навіть не хочу про те говорити (усміхається - ZAXID.NET), щось таке, як Центрально-Східна Європа.
- У своїх творах ти надаєш містики горам, а як сама ставишся до містики?
- Я злегка забобонна людина. Я дуже не критична, вірю у все, що мені хтось каже, чи десь прочитаю, або щось побачу, і потім «накручу» себе. Мені подобається так жити. Може, це і погано. Я вірю у все. Якщо би мене хтось запитав «У що я вірю?», відповіла б: «У все абсолютно». Тобто немає чогось такого, про що би я сказала: «Боже, це все дурня, не може такого бути». Тому містика - це частина мого життя, я достатньо містична людина.
- Може, тому і страхи проявляються?
- Це вже зовсім інша тема. Я просто ще й дуже боягузлива. Дві мої найгірші риси: надмірна довірливість і надмірна боягузливість. Може, це одне і теж.
- Чи можна запитати тоді, чого ти найбільше боїшся?
- Найбільше боюся чогось безглуздого і раптового, того, що стається якось так, коли ти нічого не зробив для цього. І воно так тебе просто «обламує». Мені здається, що в моєму житті цього не було, але це найбільший мій страх. Те, що ти робиш, не має причинно-наслідкового зв'язку. У цьому світі не все побудовано за прислів'ям, як посієш - так і пожнеш. Тобто є щось інакше, щось абсурдне. Цього я найбільше боюся. Також маю ще найбільші банальні, фізіологічні, людські страхи.
- Одного разу ти написала: «Люди з розбитими серцями не помирають, вони стають інтелектуалами». Було розбите серце?
- О-о, це було просто кокетство, напевно. Я не знаю, чи насправді вони стають інтелектуалами. Якщо я виглядаю на інтелектуалку - значить моя теза правдива.
- А треба виглядати на таких?
- Та-ак.
- Як виглядають інтелектуали....
- Так, як ми з вами.... Тут йшлося про те, що коли зле, коли всяке сердечне розбите, тоді, щоб якимось чином витягнути себе із цього колапсу, потрібно кинутися до чогось абсолютно інтелектуального, до чогось мертвого - до книжок, до Канта, до філософії середньовічної, до схоластики, до Борхеса, до Сковороди... Це страшно допомагає. Мені у кількох випадках власне й допомогло читання Сковороди. Я тоді його перечитала майже всього.
- Що ти ще читаєш?
- Зараз? Нічого. Хоча недавно прочитала книгу Катерини Калитко «Містерія». Вона мені страшно сподобалася, можливо, чи не найбільше з того всього, що я читала за останні 2-3 роки. Це дуже зріла, дуже добра, дуже правильна майстерна проза. І мова вишукана, якій я навіть позаздрила. Потім я прочитала десь тиждень, ні, менше тому, Михайла Бриниха «Електронний пластилін». Теж сподобалася книга. Мені, мабуть, книги, які б не сподобалися, не потрапляють до рук.
- Журналістика не заважає творчості?
- А я не журналіст взагалі, я «тунеядець» справжнісінький. Я не працюю вже рік. Мені так дуже добре. Я доглядаю за своїм котом. Це велика професія. Треба було перечитати усі сайти про котознавство, я знаю все про котів, можеш запитати. У мене кіт на ім'я Альохін, як видатного чемпіона світу з шахів. Насправді він двортер'єр, але я собі придумала, що він - це суміш американської дикої кішки й окесицького кота. Він дуже дикий і зараз сидить дома сам.
- Сумує за вами?
- Напевне. Він такий, що сумує.
- Чи є якісь запитання, які ти не хочеш, аби тобі задавали?
- Про мої якісь перипетії із Шевченківською премією. Ненавиджу ці питання.
- А особисті?
- Раніше не любила особистих. Але тепер мені якось все одно.
- Як би ти означила те, про що пишеш?
- У новій книзі я пишу про коріння своє... Про що я ще можу писати? Мені потрібно спочатку визначитися, хто я взагалі. Я - це єдине, про що я взагалі можу писати.
Фото з сайту www.potyah76.org.ua