У тенетах держзамовлення
Суспільство

У тенетах держзамовлення

Як ефективно використовувати мільярди гривень на вищу освіту

колектив авторів, 5 січня 2243 1

Українські виші значною мірою залежать від коштів державного замовлення. У державному бюджеті на наступний рік сума, призначена на здобуття студентами вищої освіти за кошт платників податків, становить 28,4 млрд грн. Однак механізм, згідно із яким визначають потреби української економіки, є громіздким та не надто ефективним.

Державне замовлення у теперішньому вигляді є захисним механізмом для більшості спільноти українських вишів, для яких освітній процес є здебільшого важливіший за результат та якість навчання. Як змінити становище, коли мільярди гривень платників податків ідуть на підтримку не надто ефективної системи вищої освіти?

Ви нам все – ми вам нічого

Богдан Пастух десять років працював викладачем та доцентом на кафедрі теорії літератури та порівняльного літературознавства ЛНУ ім. І.Франка. А в червні 2017 року не пройшов конкурс на посаду. Він розповідає, що керівництво університету навмисно не продовжило йому контракт, бо на той час він входив до ініціативної групи викладачів ЛНУ, що сформувалася після Майдану, і відкрито боровся з корупцією та плагіатом наукових робіт.

“Корпоративне мислення – це страшна річ. Тоді працівники схожі на моноліт – “МИ” без індивідуальних рис. В цьому випадку щось змінювати неможливо”, – вважає Богдан Пастух.

Богдан Пастух

Богдан Пастух (фото з особистої сторінки Facebook)

За його словами, добросовісні викладачі у виші є, але вони майже ні на що не впливають, впливає масовка. Викладачі орієнтуються на настрій керівника структурного підрозділу, створюючи певний настрій вакууму, коли на тебе дивляться, як на білу ворону, або настрій “людина нашої команди”. А командність, як зазначає Богдан, є передумовою краху науки, бо не існує масового мислення, є тільки один науковець і його об’єкт дослідження.

Я намагався щось змінювати, розмовляв з ректором, проректорами, деканами, заступниками, але в університеті настільки міцне корпоративне щеплення, що змінити бодай щось дуже важко”, – розповідає Богдан.

Рік опісля, у жовтні 2018 року, на площу того ж університету – ЛНУ ім. Івана Франка – на протест вийшли викладачі та студенти, які вимагають гідної зарплати та стипендії. Зокрема, профспілка працівників освіти висунула вимогу вимогою підняти мінімальний рівень оплати праці викладачів вишів до 7 751 гривень. Каталізатором цих подій стала постанова Кабміну “Про підвищення оплати праці педагогічних працівників”, де на 10% зарплату підвищили вчителям, працівникам дошкільної, позашкільної та профтехнічної освіти, окрім працівникам вишів.

Як результат протестів, до бюджету України на 2019 рік внесли зміни – на вищу освіту виділили додаткові кошти, близько мільярда гривень на зарплати викладачам. Про це розповідає голова профспілки ЛНУ, історик Володимир Качмар. Він каже, що прем’єр-міністр Володимир Гройсман після зустрічі з керівниками об’єднаних профспілок та профспілок освітян, пообіцяв перерозподіл коштів, і тому 2019 року науково-педагогічним працівникам підвищать заробітну плату орієнтовно на 20%.

“Зважаючи на теперішню ситуацію в країні ми, поки що, будемо утримуватися від акцій протесту. Наступні наші вимоги – виконання урядом статті 61 закону про освіту. Підвищення зарплат має здійснюватися поступово, і ми й надалі будемо відстоювати свої права”, – розповідає голова профспілки ЛНУ ім. Івана Франка.

18 грудня уряд зробив викладачам подарунок на Миколая – на засіданні Кабміну ухвалили постанову, згідно з якою заробітна платня викладачів вишів зросте з наступного року на 20%.

Голова профкому ЛНУ імені Івана Франка розповів, що зарплатню викладацькому персоналу нараховують саме з бюджетних коштів, а гроші за навчання студентів-платників використовують на закупівлю комп’ютерів, мультимедіа, ремонт аудиторій, оплати за комунальні послуги та утримання понад тридцяти університетських будівель. Тобто зарплату викладачам нараховують виключно з тих коштів, що надходять з державного бюджету. Є окремі види матеріального заохочення працівників зі спеціального фонду університету. Заробітна плата складається із ставки, до якої держава доплачує з бюджету визначені суми, наприклад, за вчений ступінь, за звання.

Тому має значення вислуга років. Скажімо, професор має за вчене звання десь 33% доплати, за науковий ступінь 25%, а за вислугу років 30%, доцент за вчене звання 25%, за науковий ступінь 15%, і за вислугу років 20%. Це максимальні розміри. Відповідно, асистент має 15% за науковий ступінь, і 10% за вислугу років. Тому асистент без наукового ступеня та вислуги років отримує зарплату приблизно 4500 грн, натомість професор може розраховувати на сім тисяч.

Як нараховували зарплати викладачам ЛНУ ім. І.Франка у 2018 році

Одне із гасел протесту, яке придумали у з Академії мистецтв, звучало «Бідний викладач – бідний студент» і на думку голови профкому ЛНУ у цьому гаслі велика частина правди.

“Коли викладач із задоволенням приходить на роботу, не думає про підробітки й отримує задоволення від викладання, а не шукає способів, як прогодувати сім’ю (не кажучи вже про те, аби зібрати гроші на своє житло, бо держава цим не займається), то це видно. У нас же якість освіти падає”, – вважає Володимир Качмар.

За його словами, в найгіршій ситуації перебувають молоді викладачі. Професор має зарплату по максимуму за вислугу років, часто на додаток ще й пенсію. “А молодій людині, яка створює сім’ю, в таких обставинах тяжко”, – переконаний Володимир.

Одним із таких молодих викладачів ЛНУ є Ігор Колесник з філософського факультету, який працює вже 10 років. Від початку свого навчання на факультеті філософії Ігор знав, що хоче стати викладачем.

Для мене ніколи не стояло питання фінансової сторони викладання чи якісь перспективи великого науковця, який працює у закритій інституції без доступу до людей. Мене цікавить робота зі студентами і можливість ділитись своїми відкриттями з ними, відкривати разом із ними щось”, – розповідає Ігор.

Ігор Колесник

Ігор Колесник (фото Діани Горбань)

Ігореві подобається університет як інституція, незважаючи на його недоліки. Перший – це те, що важко відпустити університет у вільне автономне плавання, коли держава належно не фінансує навчальний заклад. А другий недолік – старші за віком викладачі звикли до системи, де не проявляють ініціативу, а демократія показова. На їхнє переконання, для будь-яких змін має дати вказівку Міністерство освіти.

Я все таки оптиміст. Вірю, що у найближчі 5-10 років є тенденція до того, що все рухається в кращу сторону. Нам хотілося б, щоби українська освіта, тим більше вища, була на рівні німецької чи французької, але це неможливо. Їхня система освіти розвивалась більш відкрито і державна система допомагала цьому розвитку, підтримувала університет як відкрите середовище, в якому люди мають головну роль, а не вказівка зверху”, – стверджує Ігор.

Він працює не для будівлі, не для стін, не для бюрократичної системи. Йому подобається, що в багатьох університетах є молоді люди, які готові змінюватись, які вже є іншим поколінням. Вони ініціативніші, відкритіші і, можливо, вони не завжди мають фінансові можливості реалізувати свій потенціал, але й це не головне. Він сам був не з тих людей, які мали фінансові можливості.

Якщо всі будуть працювати в сферах приватних чи комерційних або працювати для того, щоб відчувати фінансову полегкість, то ті студенти втратять також можливість зростання. Це небезпечно. Вони повинні мати шанс на якийсь прогрес, навіть якщо це складно”, – підсумовує Ігор.

Директор аналітичного центру CEDOS Єгор Стадний вважає, що проблема не лише у низькому розмірі зарплати, але і в тому, що викладачів забагато. «У 2007/2008 навчальному році на одного викладача у закладах ІІІ-ІV рівня акредитації припадало 15 студентів, у 2017/2018 році – 10, тобто у півтора рази менше. Чи нам треба збільшити кількість ставок? Навряд. Радше нам треба звільняти викладачів. Гірші мають піти, кращі – залишитись. Але цього ніхто не хоче робити», – пояснює Єгор Стадний.

На думку Стадного, у вищих навчальних має залишитися менше викладачів на ту ж кількість ставок. І тоді навантаження –лекцій, семінарів і тд – буде достатньо для підвищення платні.

Нас мама заставила вчитися

Нівелювання цінності вишів – одна з причин їхньої неефективності. Попит на те, щоб кожен з випускників середніх шкіл вступив або хоча б спробував вступити до ВНЗ, сформував численну кількість пропозицій українських університетів. Такі університети готують “фахівців” із найрізноманітніших напрямків, об’єднуючи механіко-машинобудівні інститути із інститутами вивчення Близького Сходу.

За даними держстату, на початок 2017/18 навчального року в Україні (крім тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя, а також частини зони проведення антитерористичної операції) діяв 661 вищий навчальний заклад, а кількість студентів, що здобували вищу освіту в цих закладах, становила 1 539 000.

Через надмірну централізацію системи вищої освіти в країні та застарілу систему формування державного замовлення виші здебільшого не можуть відповідати актуальним потребам у фахівцях та дублюють політику так званої масової освіти.

Водночас нещодавні дослідження підтверджують, що знання не є головною метою під час навчання в українських вишах. Самі студенти вказують, що лише 22% із них не списують під час іспитів. Цікаво, що опитані викладачі вважають, що чесно здають іспити 35% студентів.

Колишній викладач ЛНУ Франка, Богдан Пастух розповідає, що часто стикався з ситуацією, коли на іспиті студент не був готовий. А на його запитання - “чому студент не готовий до іспиту?”, він часто чув: “Поставте будь-яку оцінку, бо нас мама змусила вчитися, а ми не хочемо».

Викладачі розуміють, що кількість годин залежить від кількості студентів, розповів пан Богдан. Якщо кількість студентів зменшуватиметься, то скоротиться кількість годин. Доведеться скорочувати кількість викладачів: “Система намагається зберегти себе, вона прагне отримати будь-якого студента, навіть якщо він не такого високого рівня, щоби виш міг зберегти години.”

Як кількість псує якість

“Ліцензійний обсяг - це абстрактна величина”, – переконує директор CEDOS Єгор Стадний. Попри свою абстрактність вона позначає цілком конкретні речі – максимальну кількість студентів, які можуть бути зараховані до університету на певний напрям підготовки (бюджет і контракт). “Роздували цей обсяг у ті часи, коли кількість абітурієнтів була удвічі більшою”, – говорить Єгор Стадний.

Ліцензійний обсяг визначається під час надання ліцензії університету, без якої він не має права працювати. Єгор Стадний вважає, що ліцензія не є ефективним інструментом регуляції, тому її треба скасувати або ж максимально спростити до банальності.

Експертні комісії, які проводять акредитацію чи ліцензію, ніколи не були здатні і не будуть здатні справді реально перевіряти ту силу силенну показників, які вони мають перевірити. Якщо ми не можемо перевірити ці показники, тоді навіщо їх вимагати?”, – пояснює неефективність ліцензії він.

Окрім того ці показники часто не відповідають потребам сьогодення. Сучасним університетам потрібні не лише професори, а й фахівці з певних компаній, в тім числі і з-за кордону. Інколи їх потрібно навіть більше, ніж академічних викладачів. А ліцензійні умови можуть стати на заваді цьому, адже більшість викладачів має бути зі ступенем та ще працювати за основним місцем роботи саме в цьому закладі.. Хоча очевидно, що для деяких факультетів доречніше запрошувати фахівців-практиків з різних галузей.

“Якщо законодавство не дозволить скасувати ліцензії, то можна залишити дуже формальну процедуру та довірити її комп’ютеру”, – пропонує Єгор Стадний.

Єгор Стадний

Єгор Стадний (фото з особистої сторінки Facebook)

Експерт каже, що аргументом проти такої системи може стати те, що почнуть відкривати спеціальності, не підкріплені ні якістю викладачів, ні навчальних матеріалів. Та парадокс полягає в тому, що зараз в багатьох вишах України вже є така ситуація, бо “ліцензія вимагає кількість, а не якість”.

Деякі зрушення у цьому напрямку є. Так у березні 2018 року запустили систему електронного ліцензування у тестовому режимі. Проте повноцінно запустити систему поки що не вдалося.

“Нині держава фінансує кількість, а не якість, – каже Стадний. – Cистема державного замовлення – скільки ми людей набрали, за стількох людей ми отримуємо гроші". Він пояснює, що розуміння чи державі потрібна така кількість спеціалістів та спеціальності, які вона фінансує, відсутнє.

«Може, у нас і не буде цього розуміння, бо наша економіка дуже турбулентна. Турбуймося про те, що у нас мають бути якісні випускники. Треба випускати хороший людський капітал із цих університетів”, – радить Стадний. Якість освіти, а не лише її кількість експерт називає головним пріоритетом для українських реалій.

До прикладу, розмір середньої вартості підготовки студента, що навчається (навчався) у Львівському університеті складав 24 294 грн за 17/18 навчальний рік та 25 506 грн за 18/19 відповідно.

Ми взяли для прикладу студентів історичного факультету і факультету прикладної математики. Істориків набирають більше, але на прикладній математиці більше виключають з університету. За даними ЛНУ, 2017 року відрахували 55 студентів факультету прикладної математики і 28 істориків. Цього року істориків відраховували більше, станом на листопад: 42 проти 56 у математиків.

Водночас випускники-математики значно більше працюють за отриманим фахом. Внутрішній моніторинг ЛНУ показує, що упродовж 2015-18 років 80% математиків обрали роботу за здобутим фахом або близьким до нього, натомість серед істориків цей показник ледве перевищив 40%.

Постає питання – навіщо коштом платників податків готувати стільки студентів-істориків, якщо майже 60% із них не йдуть працювати за фахом. Зрозуміло, що історик -- це не лише викладач у школі і виші чи дослідник в архівах, застосування цих знань може бути значно ширшим. Однак проблема полягає у тому, що згідно з офіційними даними, половина випускників українських вишів не працює за отриманою спеціальністю. І якщо взяти до уваги, що понад 40% від загального числа студентів -- контрактники, виходить, що плюс-мінус 10 мільярдів гривень платників податків останніми роками використовували для підготовки випускників, які не були затребувані на ринку праці або ж самі не хотіли працювати за отриманим фахом. А отже значна частина цих коштів була витрачена не за призначенням.

Звідки беруться гроші в університетській скарбниці

Не всі ВНЗ в Україні розвиваються в однакових умовах, адже частина вишів має галузеве підпорядкування, до прикладу, МОЗ чи МВС. Але стан справ в університеті значною мірою залежить від державного фінансування та державного замовлення на студентів. І тут багато залежить від вміння керівництва вишів «вибити» необхідні обсяги такого замовлення.

Професорка Житомирського університету імені Івана Франка Вікторія Венгерська вважає, що особисті домовленості про отримання тих чи інших преференцій, передовсім, місця державного замовлення, ліцензійні квоти набору, державне фінансування наукових програм, відкриття місць для навчання аспірантів-докторантів (перелік можна продовжувати), значною мірою визначають особливості взаємостосунків між міністерськими чиновниками та університетським керівництвом. Традиційно столичні університети мають більше важелів впливу, можливостей, представлення у владних коридорах власними випускниками та не лише. Ці фактори у специфічних українських умовах дозволятимуть їх керівникам і надалі «вирішувати питання» у звичний для себе спосіб.

У профспілці ЛНУ кажуть, що прямого зв’язку між кількістю студентів-платників та розміром зарплати викладача немає. Однак що більше буде студентів, то більше буде ставок для викладачів, пояснюють у профкомі. Адже контрактники -- це «живі» кошти. Останні чотири роки ЛНУ Франка є конкурентноздатним, і з Київським університетом Шевченка раз по раз ділить перше місце за кількістю абітурієнтів.

«МОН, у порівнянні із попередніми роками, позитивно ставиться до Львівського університету, адже міністр сама є нашою випускницею, й можна сказати що університет «жалують», – зазначає Володимир Качмар.

Володимир Качмар

Володимир Качмар (фото з особистої сторінки Facebook)

Він наголошує на тому, що за останні роки багато коштів виділили на ремонти. “Але на зарплату це не впливає. Якщо держава виділяє на господарку, тоді ректор та бюджетна комісія ЛНУ (яка займається розподілом зароблених коштів) можуть стимулювати викладачів преміально, раз в квартал, раз в півроку”, – розповідає Володимир Качмар. Він додає: “Також ми знаємо гасло «рятуйся хто може» й стараємося писати гранти, зголошуватися на стипендії. Дехто підробляє в інших державах, наприклад, у Польщі”.

У звіті Центру дослідження суспільства вказано, що “на підготовку кадрів у вищий освіті” у 2014 році з Держбюджету виділили 20,5 млрд грн. Важливо, що більшість з цих грошей (більше 90%) йшла саме на підготовку фахівців та науково-педагогічних працівників, себто, студентів ВНЗ.

Укладачі звіту також відзначили монополію у розподілі державних коштів на освіту в Україні. Попри те, що у 2014-му бюджетні гроші розподіляли 30 різних відомств, абсолютним лідером було МОН. Свої незначні частинки пирогу за ним відривають Мінагрополітики, МОЗ, Міноборони, МВС, Мінкультури та ДСНС, а іншим залишаються самі крихти.

До прикладу, із зазначених 20,5 млрд грн, у 2014-му на МОН припало 73,4%, на Мінагрополітики - 7,3%, Міноборони - 3,4%, МОЗ - 4,2%, МВС - 3,6%, Мінкультури - 2,6%, ДСНС - 1,3%. На інші 23 відомства залишилось 4,2% або 861 тис. грн (по 41 тис. грн на кожне).

За чотири роки ситуація з рівнем фінансування підготовки спеціалістів у вищій освіті не зазнала радикальних змін. 2018 року фінансування цієї статті встановлено на рівні 23,29 млрд грн, а на забезпечення ВНЗ та наукові дослідження у вищій освіті – трохи менше двох мільярдів. Натомість майже 32 млрд грн закладено на забезпечення роботи апарату Міністерства освіти та науки.

Бюджет на 2019 рік не стане проривом: на апарат МОН закладено 37,8 млрд грн, на підготовку кадрів за державний кошт -- 28,4 млрд грн, а на забезпечення ВНЗ та наукові дослідження -- два мільярди гривень.

Міністерство намагається змінити ситуацію. Позитивним моментом стало впровадження принципу “гроші ідуть за студентом”, однак це лише один з елементів, який необхідно ввести для якісної зміни системи вищої освіти.

Щоб вирішити цю проблему, директор аналітичного центру CEDOS Єгор Стадний пропонує докорінно змінювати систему бюджетного фінансування. “Потрібно розділити його на два види: державне замовлення та бюджетне фінансування університетів. Державне замовлення краще залишити лише у тих галузях, які готують фахівців для надання послуг держави. Мова йде насамперед про вчителів, лікарів, кадри силових структур”, – пояснює Єгор у звіті.

На його думку, таке докладне прогнозування потреб ринку праці, яке зараз проводить Мінекономіки, в інших галузях є малоефективним. Єгор Стадний наголошує, що університети мають більше можливостей встановити зв'язок з працедавцями та відповідати на їхні запити. Тому доцільніше буде дозволити ВНЗ самостійно розподіляти інші бюджетні кошти на підготовку фахівців.

З чистого листа

“Потрібно абсолютно всіх звільнити – це єдина можливість покращити освіту в Україні”, – переконаний Богдан Пастух. Він пропонує набирати новий викладацький склад за допомогою конкурсних комісій. “Можливо тоді ми зможемо зробити реформи”, – додає він.

Таку думку колишній викладач ЛНУ ім. І.Франка обґрунтовує тим, що змінювати систему важко, бо викладачі та працівники університету адаптуються (на свою користь) до будь-яких обставин, цього їх навчила радянська система. Відповідно ці ж викладачі набирають аспірантів та передають їм свій «досвід». Таким чином система тримається вже багато років, а вертикаль, встановлену в більшості університетів, зруйнувати неможливо.

“Потрібна лавиноподібна реформа, тоді ми зможемо бодай щось зберегти у нашій науці”, – підсумовує Богдан Пастух.

На думку директора аналітичного центру CEDOS Єгора Стадного, покращити якість освіти може ретельний контроль за результатами роботи університетів. Одним із таких способів контролю якості вищої освіти може стати моніторинг зайнятості випускників. Подібний моніторинг вже є у Польщі.

Цей моніторинг буде показувати абітурієнтам, які позиції на ринку праці займають випускники різних університетів різних спеціальностей. Наприклад, поляки показують брутто заробітку, а також дані відносно рівня заробітку у повіті, воєводстві та країні. Окрім того, є пункт про зайнятість випускника, тобто працевлаштований він чи ні. Окремий показник – ризик безробіття після закінчення тої чи іншої спеціальності.

Для створення такого моніторингу жодних довідок носити не треба, розповідає Стадний, натомість варто налагодити взаємодію трьох електронних реєстрів, які вже існують: Єдиної державної бази з питань освіти, Реєстру державного соціального страхування та Реєстру фізичних осіб-платників податків.

“Нас не має цікавити, чи людина працює за спеціальністю чи ні. Нас має цікавити, чи людина працює на такій роботі, де потрібно застосовувати кваліфікацію рівня саме вищої освіти”, – говорить Стадний.

Всього у класифікаторі професій є дев’ять розділів. Перші три розділи – це ті, для яких необхідна кваліфікація вищої освіти. Натомість інші шість розрядів – це ті, які не вимагають кваліфікації.

“Наприклад, людина закінчила філологію та завдяки досконалому знанню мов працює менеджером з продажу, постачаючи продукції до різних країн. І ця людина буде проходити за розрядом “управлінці”, де потрібна вища освіта. А інша людина після філології в іншому університеті працює оператором в колл-центрі. І ця людина буде проходити за розрядом “технічні службовці”, де не треба вищої освіти. Система моніторингу серед іншого може показувати, скільки випускників конкретних закладів через 2-3 роки після випуску зайняті на посадах, де потрібна вища освіта, а скільки – де не потрібна”, – пояснює Стадний.

Як приклад він наводить три аграрні університети Харкова. Усі вони мають ідентичні спеціальності, але немає індикаторів, за якими можна було б визначити, який з трьох дає найкращу освіту. Вони всі отримали ліцензію та акредитацію, всі пишуть на своїх сайтах, що вони передові. А такий моніторинг показуватиме, що 80% випускників одного університету, зайняті на посадах, які вимагають вищої освіти, а в іншого – лише 60% випускників. І це вже служитиме індикатором.

Американський медіаексперт та викладач Школи журналістики УКУ Марк Діллен розповів, що у США взагалі немає того, що в Україні називають «державне замовлення» у вищій освіті. Діллен зараз викладає в Школі журналістики УКУ, до того працював в кількох інших вишах України, а перед тим – викладав у США.

Марк Діллен

Марк Діллен (фото з сайту УКУ)

За його словами, більшість вишів підтримує влада штату. Проте університети самі розраховують, скільки грошей вони можуть отримати від штату, скільки їм треба буде отримати від контрактів зі студентами, скільки від співпраці з випускниками, а скільки – від комерційної діяльності. А кошти від федерального уряду виділяють переважно на наукові дослідження.

Порівнюючи українські виші з американськими, Марк зазначає: «У США також немає повністю горизонтальної структури стосунків між викладачами та керівництвом університету».

Проте в США є зібрання університетського сенату, на якому колективно обговорюють кваліфікацію певного викладача. Кваліфікований викладач може отримати постійний контракт (tenure), що гарантує йому фактичну незалежність від керівництва університету і протягом декількох років він може не турбуватися про себе та про свій предмет, розповідає Марк Діллен.

“В Україні треба змінити структуру фінансування університетів, створювати мережі випускників, які будуть зацікавлені допомагати; збільшити фінансування з боку влади; змінити принципи вищої освіти – зробити її горизонтальною, це не має бути тотальна демократія, але й не автократія”, – наголошує Діллен.

Ганна Аргірова, Діана Горбань, Анастасія Чупринська, Костянтин Ценцура, Тамара Кіптенко, візуалізація – Ганна Аргірова

***

Текст був написаний під час Школи аналітичної журналістики «Роль медіа в системі контролю місцевих видатків», яку проводила Школа журналістики УКУ за сприяння Українського кризового медіа-центру та USAID #ВзаємоДія!

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук