Без адвоката у Європі

На початку повномасштабної російської агресії популярною була думка про те, що Польща стане головним адвокатом України в Європі. Цю романтичну ілюзію не змогло поховати навіть блокування українського кордону польськими фермерами і перевізниками. А також, після нетривалої паузи, нове спекулятивне роздмухування теми Волинської трагедії польськими політиками. Але після рішення Кароля Навроцького забрати у Володимира Зеленського орден Білого Орла є підстави вважати: Польща остаточно втратила свій неформальний статус адвоката України.

Українці – нація емоційна. Ми часто схильні ухвалювати рішення, виходячи не з холодного раціонального розрахунку чи набутого історичного досвіду, а під впливом раптового спалаху почуттів. Немає нічого дивного в тому, що на тлі російської агресії в суспільстві виник запит на пошук надійних і щирих друзів серед інших народів. Доволі логічно, що більшість українців стала сприймати суттєву допомогу Польщі на початковому етапі великої війни як фундамент для розбудови стратегічної співпраці. Пригадую, у перші місяці повномасштабного вторгнення РФ популярною була думка, що поляки – це справжній братній народ, на відміну від росіян. У соцмережах активно поширювали слова вдячності й публікували красиві символічні малюнки, на яких Польща приймає Україну в теплі сестринські обійми.

Поведінка польської політичної еліти у 2022 році дійсно викликала захоплення. Жорстке засудження російської агресії і підтримка українських біженців вселяли надію, що епоха непорозумінь між двома народами відійшла в минуле. Дехто плекав сміливі надії про військово-політичний альянс Києва і Варшави, який матиме стратегічне значення для безпеки всього європейського континенту. І все ж така надто оптимістична оцінка стану відносин двох народів ґрунтувалася переважно на емоціях. А вони рідко є надійним підмурівком для правильних висновків і щодо сучасного, і щодо майбутнього.

Безперечно, поляки надали Україні відчутну гуманітарну, логістичну і військову підтримку. Але потрібно зрозуміти й іншу сторону медалі. Допомагаючи українцям, поляки також допомагали самим собі. У 2022 році ніхто не знав, де буде проходити лінія фронту. Тому, з одного боку, наші сусіди керувалися співчуттям, а з іншого – холодним розрахунком і страхом. Збереження української незалежності було найкращою гарантією, що російські танки не стоятимуть по той бік Західного Бугу. Коли ж стало зрозуміло, що війна набула затяжного характеру і пряма загроза для Варшави минула, поведінка польської сторони поступово змінилася. Точніше, вона повернулася до тренду, який сформувався ще до повномасштабного російського вторгнення, але був поставлений на паузу.

У 2023 році риторика польських політиків щодо беззастережної підтримки України зазнала змін. Вперше прозвучали слова про невдячність Києва. А тодішній президент Анджей Дуда під час виступу в ООН порівняв Україну з потопельником, який хапається за соломинку і може потягнути за собою на глибину того, хто його рятує. У листопаді 2023 року польські перевізники і фермери заблокували пункти пропуску на кордоні. Висипане українське зерно й антиукраїнські гасла неприємно вразили українське суспільство. Десь тоді стало зрозуміло: ми занадто ідеалізували й переоцінювали польську дружбу.

Паралельно із цими подіями знову набрав обертів маховик історичних претензій. Українці із здивуванням спостерігали, як братній польський народ вдається до зовсім небратньої, а подекуди відверто образливої риторики. Польський Сейм відновив традицію ухвалення щораз радикальніших і заангажованіших заяв про Волинську трагедію. Варшава відверто почала застосовувати тактику політичного шантажу, використовуючи питання євроінтеграції як важіль впливу. З’явилися прямі погрози заблокувати вступ України до ЄС, якщо Київ не сприйме польську версію подій минулого. Антиукраїнські гасла поступово перетворилися на елемент внутрішнього політичного дискурсу. І вийшли за межі передвиборчих баталій.

Можливо, Польща могла б бути адвокатом України в Європі. Але польські політичні еліти з початку 2010-х років здійснили ревізію загалом прийнятного фундаменту історичного порозуміння двох народів на основі формули «вибачаємо і просимо вибачення». Неможливо бути адвокатом сторони, якщо ти звик виступати в ролі її прокурора. До того ж, подобається це чи ні, ми повинні пам'ятати повчальну історію наших взаємин. А історія каже: численні спроби поляків і українців будувати відносини на основі рівності і взаємоповаги обох сторін переважно були невдалими. І, як правило, не з вини українців.

В історії польсько-українських відносин є кілька важливих епізодів, коли політичні домовленості й обіцянки з боку Варшави були не виконані або переглянуті в односторонньому порядку. Під час національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького козаки двічі укладали дуже компромісні угоди з королем Яном ІІ Казимиром: Зборівський та Білоцерківський договори. Однак польські політичні еліти не могли погодитися навіть із вкрай обмеженим автономним статусом частини українських земель.

Гадяцький договір 1658 року мав шанси кардинально змінити устрій Речі Посполитої і закласти підвалини української державності. Але ідея утворення Великого князівства Руського як рівноправного члена конфедерації категорично не сподобалася Сейму. Остаточний ратифікований варіант договору абсолютно вихолостив його суть. І переконав значну частину козацької старшини: домовленості з польською шляхтою є цілковито марною справою.

Після Першої світової війни та окупації західноукраїнських земель Польща пообіцяла міжнародному співтовариству надати Східній Галичині широку автономію, відкрити український університет і забезпечити права корінного населення. Але коли 1923 року Рада послів Антанти остаточно визнала суверенітет Варшави над Галичиною, польська влада забула про свої обіцянки. І замість автономії взяла курс на полонізацію та асиміляцію краю.

Та й домовленості із Симоном Петлюрою, про які іноді згадують сучасні польські політики, ставлячи їх у приклад порозуміння між двома народами, насправді далекі від рівноправної міжнародної угоди. УНР була змушена пожертвувати Галичиною і Волинню на користь Польщі заради спільної боротьби з більшовиками. Війна з совєтами пішла не за планом. Зрештою уряд Пілсудського вирішив укласти з Радянською Росією мирну угоду в Ризі, де-факто порушивши свої союзницькі зобов’язання перед Україною.

Цікаву думку, яка заслуговує на увагу, висловив колишній посол України в США Валерій Чалий. Дипломат в інтерв'ю для проєкту LIGA заявив: через п'ять років Польща може сприймати Україну як регіонального конкурента через її військову потужність. Він закликав зміцнювати довгострокові союзи, зокрема з країнами Північної Європи, які не мають історичних конфліктів з Україною. Чалий підкреслив важливість розумно обирати партнерів і зважати, хто ближчий за поглядами, а не територіально.

Здається, українці вже пройшли етап, коли мали нагальну потребу у братньому народі. І потребують розбудови міждержавних відносин на паритетних засадах, а не з позиції менторства і зверхності. У ситуації, що склалася, не потрібно впадати у відчай чи кидатися в крайнощі. Загострювати протистояння з Польщею – не в інтересах обох націй. Проте корисно позбутися ілюзій і зрозуміти: найкращі адвокати України в Європі та світі – ми самі. Сучасна Польща аж ніяк не підходить на цю роль.